Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Аби тільки показати кремлівським хрякам, що совєцькому солдатові — й атомове море по коліна.

Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, свідка, який був у совєцьокму атомовому пеклі. Та, був не в укриттях, як оте одвічно боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а — саме там, де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. Україна, № 5, 1993).

Він, на початку, не забуваі повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ — з України. Бо, у ХХ ст. російський геноцид був спрямований, насамперед, — проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно–саперний полк їхав від Броварів, що під Київом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали “зелену вулицю”. Разом із цим підрозділом на південний Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів. Сам атомовий геноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пролунав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: “До бою!” Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними — величезна, на півнеба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догоряв ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю, розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якість чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

Солдатських життів не шкодували — маневрували “до побєдного конца” і далі:

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр. Це було, в більшості, покоління початку тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю убила Москва.

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцком, живих лишилося відсотків п’ятнадцять–двадцять. А на маневри звідусіль прибуло понад сорок тисяч чоловік.

Так проходили атомові випробування під Тоцком 14.09.1954. Сорок років потім на полігон було запрошено американців для якихось там сумісних навчань. Цікаво, чи попередили їх про те, що місцевість заражена радіонуклідами? Росіяни — добре, “жівая сіла”, — для влади — людське бидло, — все винесут., а от як же американці? — цих слід би й попередити, бо ще образитись можуть… Та, грошей на прожиття не дадуть.

Відповідальність за цей “досвід” (мається на увазі — пряму та безпосередню) несуть: Л. Берія, Г. Жуков та І. Курчатов. Хоча першого на той час уже придушили “сообщнікі“; аби остаточно поховати кінці у воду зі смертю І. Сталіна.

Обидва ж останні, що й готували, мабуть, все це неподобство, чи то випробування, чи то маневри, — спостерігають за всім із надійного укриття, в повній безпеці. Що ж тут сказати? — з маршала Г. К. Жукова годі й питати: що там воно тямить, що знає про атоми? Але, І. В. Курчатов, то інша справа, до нього й вимоги інші. Адже, він є цілий академік (щоправда — совєцький, це теж, багацько чого знімає) та не може не розуміти, що роблять з людьми у нього на очах, — то як же він? — а, ви ж бачите: ніяк; значить — такий самий злочинець.

Опромінені в Тоцку солдати — вмиратимуть. І незабаром, і десятки років по тому. Але, це вже нікого не хвилюватиме, головне зроблене — кремлівська верхівка “довела” самій собі, що совєцька людина — все витримає. Можна розпочинати нову світову війну. Яка має стати третьою з тих, що їх розпочала Москва.

Починається епоха совєцького атомового шантажу світу.

Стривожений ним цивілізований світ, стривожений і С. Бандера. Користуючись нагодою він висловлює свої думки, головне — з двох актуальних проблем, які його хвилюють.

Тодішні кремлівські можновладці, так само, як і всі наступні, — зі шкіри вилазили, аби переконати світ у небезпеці українського національного руху; у його “фашистській” спрямованості. Тоді, як і сьогодні, вони таврували всіх незгодних віддати їм своє, останнє, — як бандитів (“бандформірованія”), “фашістов” тощо, отже… На долю Бандери випадає, насамперед, спростування тієї навали брехні, яка суне на людство з московської пропагандової машини. Він стисло та переконливо доводить, що український націоналізм не мав і не має нічого спільного ні з німецьким націонал–соціалізмом, ні з італійським фашизмом, ні навіть із шовінізмом.

Це, тільки й єдино, — національна ідея в дії, абсолютно подібна в цьому до тих, з якими завойовували свою незалежність у минулому й деякі більш щастиві народи Європи.

Але, є й інше, що всіх турбує — крокування світу до атомової війни. З цього приводу він також не пропускає нагоди висловити свої застереження. Якщо в галузі національного питання він є фахівець, то в атомовій проблемі далеко не експерт, але… Варто навести, з якою простотою та переконливістю він попереджує обидві сторони конфлікту:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам — агресорові й нападеному, переможеному та переможцеві, — катастрофічні жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цілого людства.

Зауважимо, що ці слова, під якими підпишеться сьогодні будь–який фахівець, були тоді — півстоліття тому, — чимось нечуваним у світі.