Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Там він займається активною патріотичною діяльністю, але на черзі більш актуальна проблема: як пише він сам:

Після смерті основоположника і провідника ОУН, полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУНом. Причиною того було з одного боку недовір’я до деяких осіб, найближчих співробітників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір’я зростало на підставі різних фактів його роботи й організаційного життя. З другого боку зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу, зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перемінилося в опозиційну поставу до орієнтаціі на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа–Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника.

(теж там, с. 444–445)

З цієї причини, необхідності або погодження штандпунктів, або остаточного розходження, — С. Бандера з іншими відправляється 1940 до Риму, де перебуває полковник Андрій Мельник. Там він бачиться, по чималій перерві, з братом, Олександром Бандерою, який набув там докторат з політичної економії та працює в місцевому українському представництві.

Переговори виявляються до нічого, та непримиренне розходження двох напрямів національного руху стає фактом історії. Виникає нова, революційна ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Вона організує проголошення 30 червня 1941 — відновлення Української Держави у Львові, та цей акт, у свою чергу, чітко відокремлює національний рух від німців; які віднині виступають як окупанти. Німці по цьому негайно заарештовують С. Бандеру, німецьким в’язнем він пробуде аж до 1944.

Німці відпускають його лише тоді, коли німецької справи вже ніхто врятувати не може, в останніх пошуках союзника проти Москви, запізно, але Бандера категорично відмовляється співробітничати з ними. На крайовій нараді проводу ОУН, у лютому 1945 обирається новий провід ОУН у складі С. Бандери, Я. Стецька та Р. Шухевича, а з конференцією закордонної ОУН 1947 С. Бандера обирається головою ОУН, та полишається ним до кінця.

Критичним роком, щоправда, став рік 1948, рік випробування для всього національного руху, коли наступив черговий розкол. З’являється опозиція у ЗЧ (Закордонних Частинах) ОУН. Як пише дещо прямо та не без іронії історик національного руху:

Головний наступ “опозиції“в ідейно–програмовій ділянці стосувався двох питань: 1) ідеології визвольного руху та 2) майбутнього соціального устрою української держави. В питанні соціального устрою “опозиція” вимагала, щоб майбутній лад в українській державі був побудований на марксівському принципі безкласового суспільства, щоб усяка приватна власність була скасована, як у комуністичних країнах, бо, мовляв, сам соціальний лад, що є сьогодні в Україні, дуже добрий, дуже поступовий, а лихо тільки в тому, що верховодами є москалі, а не українці. Треба лише скинути супрематію Москви і московського Хрущова заступити українським Хрущем, а життя українського народу в своєму власному безклясовому суспільстві принесе йому радість і щастя. Подібно і в питанні ідеології: “опозиція” вимагала відкинення ідеалістичного світогляду й визнання матеріалізму найвищим досягненням суспільної науки й сучасної філософії, повного відлучення політичного руху й усього громадського життя від релігії й рівноправності ширення атеїзму з навчанням релігії.

(П. Мірчук, Степан Бандера символ революційноі безкомпромісовості, Нью–Йорк–Торонто, 1961, с. 105).

Тобто, після війни, по масових репресіях та голодоморі 1947, — ми знову маємо справу з рецидивом отієї марної винниченківщини, рецидивом імперсько–соціалістичного або краще соціал–шовіністичного блудослів’я. Яке — по суті, й зірвало свого часу Другі Визвольні Змагання. Можна тепер тільки дивуватися тому, яким живучим виявилося це соціалістичне забрехальство, яким український визвольний рух був інфікований ще на початку сторіччя, задовго перед 1917. Твердять, що все це привіз із більшовицької зони окупації Австрії ще 1946 професор Лев Ребет, але… Добре ж йому тоді відплатили за це більшовики, підступно убивши 1957 на сходах офісу в Мюнхені!

Все це, як легко зрозуміти, було з початку та до кінця запереченням національної платформи Д. Донцова, якої досі твердо тримався український визвольний рух, твердо тримався й Степан Бандера. Бо, сліпому видно, що з московським “соціалізмом” — вона є абсолютно не сумісною. Особливо яскраво це видно сьогодні, коли цей “соціалізм” остаточно виявився звичайним монополістичним державним капіталізмом, із найвищою у світі нормою експлуатації трудящих.

Слід зауважити, що при всьому тому й практична політика, яку проводила опозиція, була, м’яко кажучи, не надто чесною. Українців не екзилі вона переконувала, що все це є позицією визвольного руху на рідних українських землях. А тому й потрібно стати на ці позиції всім, аби не опинитись у розколі з батьківщиною. А тому ж визвольному рухові в Україні все це підносилося, в свою чергу, як нібито останнє слово науки західного світу. Позиція, що й казати, — не надто моральна.

Степан Бандера, повністю відкинувши платформу опозиції, уміло зманеврував, зберігши головне — єдність українського національно–визвольного руху. Почав з того, що спростував підозри у якихось особистих амбіціях тобто, саме в тому, що досі незмінно йшло на некористь для справи; він 1950 уступив сам із посту Голови Проводу, залишившись його членом. Працюючи спочатку під Ст. Ленкавським, а з квітня 1951 — під Я. Стецьком. А з 1952 відмовився бути Головою Проводу взагалі, навіть — почесно. Це подіяло, та Конференція ОУН у травні 1953 знову обирає С. Бандеру на голову Проводу. У лютому 1954, після остаточного розриву з опозицією (яка, втім, в подальшому великої популярності так і не набула), скликається 1955 нова Конференція ЗЧ ОУН, що підтвердила призначення попередньої; з того часу та по день свого убивства С. Бандера очолював український національно–визвольний рух.

Розвідувальний відділ ЗЧ ОУН — працює, та знає, в загальних рисах про наміри Москви, яка вже зуміла убити С. Петлюру і Є. Коновальця. Тому С. Бандера живе в Мюнхені конспіративно, під іменем журналіста Стефана Попеля; всі розуміють, що від КГБ — це не прикриття, але… Під цим іменем він є досить відомий, дає навіть інтерв’ю пресі. Широкого розголосу набуває його зустріч із п’ятьма представниками світової преси 31.03.1950 (вона була висвітлена провідними газетами 72 країн світу). Він роз’яснює цілі та методи українського національно–визвольного руху. Бо одвічно брехлива Москва прагне представити українців, як недобитків Гітлера (!). Він дає півгодинне інтерв’ю відомому журналісту Августу Гоппе, яке було передане 9.02.1954 системою станцій Нордвестдойче Рундфунк (Північно–західне Німецьке Радіомовлення) о 19.45 місцевого середньоєвропейського часу. Він знову користується нагодою спростувати примітивні наклепи московського негідництва на український визвольний рух, але — не тільки. Заходить мова й про більш загальні, глобальні справи.

Той час, початок другої половини ХХ ст., то час ядерного протистояння сходу та заходу. Під знаком якого людству належить існувати, — кожну мить очікуючи ядерної катастрофи, принаймні, ще три десятки років. Втім, не будемо себе передчасно заспокоювати: загальне ставлення до атомової зброї тоді, так би мовити, ще немовляче, — навіть учені, що її створили, не розуміють усіх можливих наслідків чогось, як атомова війна.

На заході за її допомогою розраховують позбавитись нарешті двічі прогавленої його дуркуватими політиками бестії більшовизму: прогавленої спочатку у двадцятих, а вдруге прогавленої у сорокових.

Там, на сході, бомба — спочатку атомова, потім — воднева, розцінюється як останній гарант світового панування Росії, до якого вона прагнула все своє історичне життя: “прізваніє її — бить грозою свєта”.

Поки до війни ще не доходило, засмічували світ атомовими випробуваннями в атмосфері, змагаючись, хто підірве більше мегатонн. Особливо біснувалися з цим, ясна річ, боягузливі (так само, як нахабні) совєти, постійною звичкою яких було залякувати всіх непокірних. Одна мегатонна, підірвана просто у повітрі, — забезпечувала лейкемією (раком крові) принаймні 50 000 випадкових людей по цілому світі; не кажучи вже про інші захворювання, спричинені радіоактивністю. На це в Москві гроші не заощаджували (наші з вами).

До найбільш масштабних злочинних заходів подібного роду, можна віднести, хіба, водневий вибух на полігоні в Тоцку, під Оренбургом влітку 1954. Там було побудоване ціле місто, нагнано цілі отари піддосвідної худоби; та — не лише, бо піддосвідна худоба була й потім. Про час вибуху попередили (яка ж безмежна “забота о чєловєкєі!”) місцевих комуністів, аби вони мали змогу поховатися на цей час у льохах. Що там було з безпартійними, історія — як завжди, — промовчує. Взагалі, вважається, що совєцькі ядерні випробування в атмосфері, — вартували в тисячі жертв з боку поблизьких місцевих людей. Але, це ті, що загинули на місці; про долю смертельно опромінених — даних не маємо: “государствєнная тайна”.

Так от, на відміну від інших, вибух у Тоцку був характерний тим, що через іще не остигле місце термоядерного вибуху були прогнані — в чому були, — кілька десятків тисяч совєцьких солдатів. Піддосвідні кролі? — далебі, їх потім ніхто навіть медично не оглядав. Прогнали за так, ні для чого.