Розділ «СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ»

Соціальних вибухів староіндійське суспільство, здається, не знало. Низи покірливо несли на своїй шиї ярмо, їхню соціальну активність притуплювала етнічна та кастова роз’єднаність, а ще більше — індійські релігії, які перекладали вину за існування соціальної несправедливості на самих знедолених.

У першій половині І тис. н. е. в індійському суспільстві з’явилась і набирала сили феодальна форма залежності. По перше, царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб, причому на перших порах жалувала землю у тимчасове володіння, але згодом — уже в довічну власність ("поки світить сонце і місяць", як говорилося в жалуваних грамотах). Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, тобто поступалася їм частиною своїх адміністративних, фіскальних та судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби — рабами довічними. Втім, основою соціальної градації староіндійського суспільства — і це була одна з його специфічних рис, як і раніше, залишалася не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова належність.

Система общин

Не згадати про варни та касти значить нічого не сказати про саму Індію. "Візитною карткою" індійського суспільства була також система міських та, особливо, сільських общин.

Про те, якою була община за Хараппської доби, ми можемо лише здогадуватись. Про індійські общини після ведійської Індії джерела розповідають порівняно виразно й докладно.

У Буддійський період Північно-Східна Індія була охоплена процесом урбанізації. Окремі старі й новозбудовані міста були велелюдними й багатими. Серед них виділялася столиця держави Маур’їв Паталіпутра — найбільше місто Північної Індії, а можливо й усього Стародавнього Сходу (в ній мешкало понад 200 тис. городян; вона займала територію 25 кв. км, тобто втроє більшу, ніж Александрія Єгипетська; її, якщо вірити Мегасфену, оточувала оборонна стіна, що мала 60 в’їзних воріт та 570 веж-бійниць). Усе ж більшість міст у долині Гангу були гірше забудовані й упорядковані, аніж хараппські центри.

Китайський мандрівник Сюань Цзан повідомляв у VII ст. н. е., що індійські міста перетинали звивисті й заплутані вулиці та провулки, до того ж дуже брудні. Цегляні будинки мали дерев’яні балкони та тераси, черепичну, очеретяну чи лозову покрівлю.

Своїм зовнішнім виглядом місто майже не відрізнялося від села, по суті являло собою велике чи дуже велике село. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслом, друга — за іноземцями, третя — за народжуваністю та смертю городян, четверта —за торгівлею, п’ята —за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилось казенне тавро, шоста — за стягуванням торговельного мита.

Проте провідну роль у формуванні староіндійської. цивілізації відігравала, на думку істориків, не міська, а сільська община. Побудована на багато кастовій основі система землеробських общин в Індії виявилася неймовірно живучою. Вона витримала всі політичні лихоліття і в пережиткових формах збереглася донині.

Чиновник Ост-Індської компанії Т. Марно ділився своїми враженнями про дивовижну стабільність сільського побуту й традицій в Індії:

"Там, де ніщо не вічне, ці общини ніби вічні. Падає династія за династією... а сільські общини залишаються без змін. У неспокійний час вони озброюються й укріплюються: вороже військо обминає їх, села збирають худобу, заганяють її всередину своїх укріплень і пропускають ворога, не чіпаючи його. Якщо їх починають грабувати й розоряти, а дати відсіч ворогові не вистачає сил, село розбігається по дружніх селах; коли ж стихає воєнна буря, всі повертаються на місце й беруться за колишнє заняття. Навіть якщо впродовж ряду років країна зазнає розорення, так що села збезлюдять, селяни все ж повертаються на старе місце, як тільки знову стає безпечно. Може трапитися, що ціле покоління проживе у вигнанні, однак наступне покоління неодмінно повернеться... Це єднання сіл Індії, з яких кожне являє собою ніби особливу невелику державу, більше за будь-що інше сприяло збереженню індійського народу в обстановці всіх найглибших потрясінь і змін, яких він зазнав...".

Сільська община сама забезпечувала себе всім необхідним. У кожній з них були свої ремісники (мідник, столяр, коваль, ювелір, каменяр, ткач, гончар, чинбар, перукар тощо), яким селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників, навіть оповідача, який у період тропічних злив декламував їм улюблені шлоки "Рамаяни" та "Махабхарати".

У Буддійську добу індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Державним податком їх, звичайно, обкладали, проте не примушували працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали (військові обов’язки виконували лише кшатрії). Індійські общини були незалежними і в адміністративному відношенні. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів

Сім’я

Система общин відігравала колосальну роль у всіх сферах суспільного життя Стародавньої Індії, проте основною суспільною ланкою в ній була сім’я, побудована на патріархальних засадах.

Індійку — як правило, ще дитиною — віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати собі чоловіка лише в тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за свого чоловіка. "Закони Ману" освячували дитячі шлюби та багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої смертності через війни, голод та епідемії (навіть на початку XX ст. середній вік індійця ледве досягав 21 року).

Стародавні тексти згадували вісім способів укладання шлюбу, від найблагороднішого (віддання дочки заміж з посагом та за її згодою) до най ганебніших (шлюб унаслідок умикання чи зґвалтування). Сім’ї здебільшого були моногамні, проте існувала й полігамія, причому за гаремом доглядали не євнухи (оскоплення людей і тварин в Індії вважалось релігійним злочином), а старезні чоловіки чи жінки. Траплялися в країні й випадки поліандрії (кілька чоловіків мали спільну жінку).

Індійку ледь не з пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку. "Закони Ману" зобов’язували дівчину коритися батькові, молодицю — чоловікові, вдову — синам. Для жінки чоловік, навіть найнікчемніший, мав бути божеством. Він міг продати свою жінку, програти її в кості, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток, і негайно — якщо виявиться нелагідною. Більше того, якщо дітей не було з вини чоловіка, останній міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукував для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.

Залежність індійки від чоловіка за стародавньої доби дедалі посилювалась і зрештою набула форми дикунської традиції саті — самоспалення вдови на похоронному багатті небіжчика. На перших порах саті практикували елітні прошарки суспільства, а наприкінці стародавньої доби — і нижчі касти.

Вперше саті згадується в "Рігведі", проте ведійська релігія ще звільняла вдову від самоспалення в тому разі, якщо Ті брав заміж брат небіжчика. Описується саті також у Махабхараті та Рамаяні.