Розділ «СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ»

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов’язаним, на думку деяких індологів, з "аріями", протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов’язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали двіджаті — "двічі народженими"., а шудрів — екаджаті — "раз народженими"). До шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стегон, шудрів — із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства, починаючи з VII—VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті — "недоторкувані", навіть дотик до яких ритуально оскверняв "двічі народженого". "Недоторкувані" не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли "недоторкуваному" доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб "двічі народжені", які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла "двічі народженим" користуватися послугами "недоторканих", проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста "недоторкуваних" існує в Індії донині й налічує близько 100 млн. чоловік.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи "аріїв". Мовляв, "арії" в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов’язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії — червоний, вайші — жовтий, шудри — чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий — моральні чесноти, червоний — енергію та рішучість, жовтий — поєднання цих якостей, чорний — порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві,

Зокрема, на думку Є. М. Медведева, утворення варн відбувалося таким чином. З появою брахманської та кшатрійської знаті неминуче ускладнилася соціальна обстановка. В тодішніх умовах послабити соціальне напруження можна було лише за рахунок чужинців. Завоювання чужих племен тимчасово згуртовувало переможців — знатних і простолюдинів, багатих і бідних — на грунті спільного використання чужої праці. При цьому паразитичним суспільним прошарком ставали не всі переможці, більшість рядових обшинників-вайшів, як і раніше, жила за рахунок своєї праці, хоча щодо поневолених чужинців і вона вважала себе панівною верствою. Чужинці ж у своїй масі ставали шудрами, тобто безправною я експлуатованою людністю. Поява "недоторкуваних" також була наслідком контактів між цивілізованим населенням і напіввар-варськими племенами. Аборигени, яких витіснили з обжитих місць і позбавили засобів до існування, мусили шукати порятунок у селах і містах. Вони бралися за виконання найважчих і ритуально нечистих робіт, тому викликали зневагу до себе у "двічі народжених" і навіть у шудрів. Спеціально для них елітні прошарки понавигадували безліч усіляких побутових обмежень та заборон.

Інші дослідники (наприклад, Л. Б. Алаєв) пов’язують виникнення варн із формами власності на землю. Мовляв, шудрами ставали ті, хто не був землевласником і працював у чужому господарстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів зауважив, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв’язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу унеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування — від простого "очищення" (привселюдного споживання "п’яти нектарів" — суміші з молока, сиру, масла, коров’ячого кізяка й сечі) до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маорійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи — джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в "Золотий вік Гуптів" (IV—V ст. н. е.).

Що лежало в основі цього соціального процесу? Відповіді на це запитання історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: екологічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об’єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті — його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

Англійський історик так описав роль касти в житті індійця: "Каста вказує, як слід приймати роди й освячувати людську істоту відразу після її появи на світ, як годувати груддю, пити, їсти та справляти нужду, ЯК умиватися, прати, наносити знаки, накладати грим, одягатися й прикрашати себе, як сидіти, підводитись і кланятись, як рухатись, робити візити, мандрувати, розмовляти, читати, слухати й думати, співати, працювати, відпочивати, воювати. В неї свої закони щодо суспільних і релігійних прав, переваг і прерогатив, щодо професії, навчання та виховання, щодо зобов’язань, обов’язків та практичної діяльності, щодо осягнення суті божества та обрядів, щодо помилок, провин і гріхів, щодо зв’язків між кастами, чого тут треба остерігатись, щодо виключення з касти, осквернення й очищення, щодо податків, щодо покарань, ув’язнення, вигнання за межі країни та страти. Каста визначає, що є гріхом, і пояснює, як його слід спокутувати... займається питаннями успадкування, дарчими, стягненням боргу, кредитами, прибутками, збитками й банкрутствами. Вона ухвалює рішення з питань, пов’язаних зі смертю своїх членів, їх похованням чи кремацією, увічненням їхньої пам’яті, захисту від образи душ померлих, коротше кажучи — причетна до всіх життєвих зв’язків, обставин, подій, до всього того, що передує життю і що приходить зі смертю".

До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами — етапами життя. Перебіг життя "двічі народженого", передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав "домогосподарем") та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім мандрівним аскетом).

"Закони Ману" так пояснюють останню, четверту, ашраму: "Прочитавши, як того вимагає дхарма, Веди, народивши синів, склавши доступні йому пожертви, хай спрямує він свої думки на кінцеве спасіння... Пороздававши жерцям усе своє майно... хай чекає він на свій час, як слуга чекає на свою винагороду. Раз на день хай він ходить за милостинею... (причому тоді), коли перестане дим підніматися з сільських хат, коли товкачі в ступках замовкнуть і жар згасне, і народ уже повечеряє і прибере зі столів залишки страви... Хай не засмучується він, якщо нічого не одержить, хай не радіє, якщо йому щось перепаде; хай бере тільки те, що потрібно для підтримання життя, і хай буде йому байдужою та страва, яку йому дадуть... Глибоким спогляданням хай пізнає він сутність світової душі, яка живе у всіх істотах, вищих і нижчих".

Форми власності й залежності

Як вважають дослідники, у Стародавній Індії співіснували ще економічні сектори: державний, общинний та приватний. Встановити співвідношення між ними на основі наявних джерел неможливо. Гадають усе ж, що воно було неоднаковим у різних регіонах і в різні періоди історії і що в країні загалом спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного та общинного.

Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, проте в ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася, зокрема, рабська праця, проте в незначних масштабах. Джерелами рабства служили війни, боргова кабала, спадкове рабство, самопродаж і навіть програвання себе в кості улюблену гру нащадків "аріїв". Здебільшого раби працювали в державному господарстві, однак їх нерідко тримали й рядові общинники. У джатаках найчастіше згадуються сім’ї, які тримали одного раба чи рабиню. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і жили на становищі молодших родичів свого господаря. На їхніх плечах лежали ритуально нечисті роботи (забій худоби, прибирання нечистот, прислужування в лазні тощо). Серед рабів, очевидно, кількісно переважали рабині-наложниці. Індійські раби поділялися на розряди (згідно із "Законами Ману" — на 9 розрядів, а за пізнішими "Законами Наради" — на 15). За ними зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раб, який належав до варни брахманів, використовувався лише на тих роботах, які не принижували його варни; до нього в суспільстві ставились із відповідною повагою. Одним словом, форми використання рабів у стародавній Індії були настільки м’якими, що в окремих іноземців (у Мегасфена, наприклад) склалося враження, буцімто в ній рабів взагалі не існувало.

Широко використовувалась в Індії наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише впродовж домовленого строку й одержували від нього договірну платню. Характерно, що в найми йшли не через бідність (принаймні, не завжди через бідність), а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов’язком. Як і раби, наймити-кармакари поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в’язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.