Розділ «КУЛЬТУРА АХЕМЕНІДСЬКОГО ІРАНУ»

Архітектура та мистецтво

СЕРЕДНЯ АЗІЯ

Стан джерельної бази

Джерела з історії стародавньої Середньої Азії вкрай убогі Історичних хронік немає, іноземці повідомляли про життя регіону скупо, тому доводиться задовольнятися переважно археологічними та нумізматичними матеріалами.

Певна інформація про давню середньоазіатську цивілізацію є у працях "батька історії" Геродота, "батька історичного роману" Ктесія Кнідського, "батька географії" Страбона, інших "батьків" і просто античних і візантійських авторів. Є повідомлення про неї також у китайських джерелах (праці Сима Цяня, Бань Гу та ін.). Історики використовують нечисленні місцеві документи (остракони парфянського архіву із Старої Ніси, тексти архіву з Топрак-Кали, так звані "старі согдійські листи" тощо), дані "Авести" та буддійської традиції.

Цінним історичним джерелом служать монети (місцеві, греко-бактрійські, парфянські, кушанські), але вони зберегли історичну пам’ять лише з доби Александра Македонського. Основний же обсяг інформації про стародавню Середню Азію дають речові пам’ятки. Археологи виявили чимало знарядь пращ, залишки іригаційних споруд, зброю, прикраси. Розкопано стародавні поселення, ремісничі майстерні, залишки міських мурів, святилища, некрополі.

Природнокліматичні умови, населення

Архаїчна Середня Азія

Становлення цивілізації. Греко-Бактрійське царство

Цивілізоване суспільство з’явилося в Середній Азії наприкінці ІІ на початку І тис. до н. е. Його побудові сприяли вступ регіону в залізний вік і створення у Прикаспії та в долині Муграба складних іригаційних систем. За даними "Авести", це суспільство складалося з жерців, воїнів-колоністів, землеробів-скотарів, ремісників і рабів патріархального типу.

У VI ст. до н. е. почався новий, третій, етап в історії стародавньої Середньої Азії. Іранські Ахеменіди приєднали частину її оазисів (Бактрію) до своїх неозорих володінь. Для цього їм довелося подолати запеклий опір могутнього племінного союзу массагетів — грози старосхідних цивілізацій (ці кочівники вже мали важку кінноту). Коли імперію Ахеменідів очолив Дарій І, Середня Азія, як і інші іранські території, вибухнула повстаннями. Особливо енергійно домагалася незалежності Маргіана. Дарій І спромігся зліпити докупи імперію, навіть розширити її територію. Однак після його смерті держава Ахеменідів втратила колишню могутність, і це підштовхнуло місцеву знать до сепаратистських повстань. Відложився Хорезм, нехтували владою Ахеменідів кочові племена.

Чергову сторінку в історію стародавньої Середньої Азії вписали завоювання Александра Македонського. Коли він знищив державу Ахеменідів, Бесс, останній ахеменідський сатрап Бактрії, проголосив себе "царем Азії" й здійснив спробу утворити свою державу в складі Бактрії, Маргіани, Согди та Парфії. Але соратники Бесса послужливо видали Александру Македонському цього політичного невдаху. Впродовж трьох років тривало народне повстання в Согді, очолюване представником місцевої знаті Спітаменом. Александр Македонський потопив цей народний виступ у крові, знищивши 70 тис. согдійців. Щоб замирити регіон, він забудував Бактрію фортецями Й одружився з вродливою, але норовливою Роксаною — донькою знатного бактрійця.

Після смерті Александра Македонського Середня Азія увійшла до складу держави Селевкідів. Антіох, син засновника цієї держави, розбудував столицю Маргіани, окільцював увесь оазис 25С-кілометровою захисною стіною, побудував і укріпив ряд міст. Бактрія заходилася енергійно відбудовувати свою економіку, понівечену війнами, навіть карбувала свою монету. Водночас вона виборювала собі політичну незалежність. Близько 250 р. до н. е. бактрійський сатрап Діодот проголосив себе незалежним володарем. Приблизно тоді ж від Селевкідів відложилася й Парфія. У Середній Азії, таким чином, утворилося кілька нових держав.

Найпомітнішою новоутвореною державою було Греко-Бактрійське царство, влада в якому належала завойовникам — грекам і македонцям. У ньому збереглася елліністична структура суспільства. У 80-х роках II ст. до н. е. непосидющі греки Бактрії здійснили перехід через Гіндукуш і розпочали завоювання індо-пакистанського субконтиненту. Але вже тоді політично нестабільне Греко-Бактрійське царство почало розпадатися на окремі невеличкі держави. Подальша історія Греко-Бактрії розвивалася в руслі цих двох тенденцій.

Отож спокій і стабільність могли явитися середньоазіатській людності хіба що уві сні. Оазиси стогнали від спустошливих набігів кочових орд. У III—І ст. до н. е. кочівники об’єдналися в могутні політичні союзи. Так, на півночі Середньої Азії кочову державу утворили племена сюнну, на південному сході Казахстану — усуні. На Бактрію, немов грім з ясного неба, звалилися кочівники-юеджі. Свою посильну лепту в цей вселенський розгардіяш внесли й саки. Поява кочових держав відкрила нову у похмуру, сторінку в історії людства.

Творці кочових держав вирізнялися особливою войовничістю. Помпей Тропі повідомляв про них (з певною часткою суб’єктивізму): "Ціле життя вони проводять не спішуючись з коня: верхи на конях вони воюють, бенкетують, вирішують свої приватні справи та виконують громадські обов’язки. Вершниками вони переїжджають з місця на місце, зупиняються, торгують, ведуть розмову... Завжди вони в тривозі й русі, завжди заклопотані або зовнішніми війнами, або внутрішнім розбратом... Володарів слухаються не тому, що поважають їх, а тому, що бояться. В любострасті не знають спину, в їжі стримані. Ніяким словам їхнім та обіцянкам довіряти не можна, якщо вони самі не зацікавлені в дотриманні свого слова".

Парфянське царство

Парфія, яку звільнив з-під влади Селевкідів місцевий сатрап Андрагор, не дістала жаданого спокою й стабільності, бо невдовзі, вже в середині III ст. до н. е., її завоювали споріднені зі скіфами та массагетами напівкочові племена — парни, які повстали проти лукавих грецьких торговців. Вождь парнів, Аршак, взяв собі царський титул, а всі його наступники йме ну вал и себе Аршаками. Спершу це царство (його назвали Арша-кидським або Парфією) існувало у складі власне Парфії та сусідньої Гірканії, проте вже в II ст. до н. е. воно завоювало Мідію й розширило свої західні кордони до Месопотамії (парфянського царя Мітрідата І проголосили в 141 р. до н. е. "царем" у Вавилоні). Парфія, таким чином, об’єднала Іран і Туран (Середню Азію) й стала світовою державою.

У середині II ст. до н. е., коли під натиском кочівників розпалося Греко-Бактрійське царство, Парфянська держава вціліла. Проте вона вступила в затяжний і небезпечний конфлікт із могутнім Римом. Наприкінці І — на початку II ст. н. е. Парфянське царство значно ослабло через криваві міжусобиці, що їх уміло розпалював і з вигодою для себе використовував Рим, і, зрештою, втратило свою незалежність — потрапило до рук римських ставлеників.

Наростав сепаратизм у Гірканії, Маргіані. Парфія зазнала кілька дошкульних поразок від римських легіонів. У НІ ст. н. е. владу в ній захопив володар Перейди (одне з васальних царств) Арташар Сасанід. У Парфянській державі розвивалися ремесла, пожвавився грошовий обіг, виростали міста (Помпей Трога називав Парфію — ясна річ, перебільшуючи — країною "тисячі міст"). Основним парфянським містом була Ніса (її руїни лежать поблизу нинішнього Ашгабада). Недалеко від неї було споруджено царську резиденцію Аршакилів та їхню гробницю.