Розділ «КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ»

Я поглянув на море — запала тиша, І все людство глиною стало! Наче дах, пласкою стала рівнина, Я впав на коліна, сів і плачу, По щоках моїх покотилися сльози.

Художня зрілість і привабливість епосу про Гільгамеша — в його гуманістичних ідеалах, роздумах про людські долі. Американський шумеролог С. Н. Крамер висловив цю думку так: "Проблеми й прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам усіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага до безсмертя. Всі ці суперечливі почуття, які вічно бентежать людські серця, складають основу оповідей про Гільгамеша, і вони роблять цю поему здатною долати просторові та часові бар’єри".

Основна ідея епосу про Гільгамеша висловлена в таких його філософських рядках:

Люта смерть не щадить людини:

Чи навіки муруємо ми оселі?

Чи навіки ставимо ми печаті?

Чи навіки брати спадщину ділять?

Чи навіки ненависть займається в людях?

Чи навіки ріка несе свою повінь?

Чи навіки з личинки виходить бабка?

Зору, що стерпів би зори Сонця,

Зроду-віку ще не бувало:

Бранець і мертвий між собою подібні —

Чи не смерті образ вони являють?

Чи людина — володар? Коли Елліль благословить їх,

Ануннаки збираються, боги великі,

Мамет, що долю створила, разом з ними ухвалює долю:

Вони смерть і життя судили,

Не повідали смертного часу,

А повідали: "жити живому!"