Розділ «ЗАГИБЕЛЬ АССИРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. НОВОВАВИЛОНСЬКЕ ЦАРСТВО»

Влітку 539 р. до н. е. перси розбили під Опісом вавилонську армію, якою командував Бел-шар-уцур, а восени їм здався без бою Сіппар. У лічені дні перські легіони вже стояли під неприступними стінами Вавилона. Перси відвели води Євфрату і по його сухому руслу зненацька вдерлися в місто. Набонід — цар іще недавно могутньої держави, здався Кіру II на милість переможця, і той великодушно подарував йому життя.

Кір II намагався справити на вавилонців враження, що він прагне одного — визволити їх від тиранії царя-єретика. Він заборонив своїм воїнам грабувати місто, дозволив переселеним народам повернутися на батьківщину, повернув месопотамським містам статуї їхніх богів. Така великодушність і гуманність Кіра II різко контрастувала з жорстокими заходами ассиро-вавилонських царів і принесла засновникові Перської держави очікувані політичні дивіденди — послаблення опору передньоазіатських народів завойовникам.

Кір II формально зберіг Вавилонське царство. Звичайно, царем Вавилону він себе проголосив, однак на правах особистої унії, тобто шляхом виконання встановлених вавилонською традицією коронаційних обрядів у храмі бога Мардука. Вавилон увійшов до складу Перської імперії на правах автономії. За Дарія І вавилонці двічі повставали, щоб повернути собі незалежність, проте їхні зусилля виявилися марними. Щоб надалі вавилонці були слухнянішими, Дарій І віддав їх на поталу своїм чиновникам і обклав величезною даниною — понад ЗО т срібла щорічно. Син Дарія І — Ксеркс узагалі ліквідував Вавилонське царство, пороздавав вавилонські землі персам.

У другій половині IV ст. до н. е. Вавилону, здавалося, випала краща доля: Олександр Македонський зробив його своєю резиденцією. Проте Олександр невдовзі помер, а запекла боротьба за владу після його смерті принесла Вавилону чимало неприємностей. У 126 р. до н. е. його остаточно зруйнували парфяни. Місто обезлюдніло, перетворилося на руїну, примушуючи мандрівника дивитися на неї в мовчазному задумі та згадувати схвильовані байронівські рядки:

Меж двух миров, на грани смутной тайны

Мерцает жизни странная звезда.

Как наши знанья бедны и случайны!

Как многое сокрыто навсегда!

Прилив столетий, темный и бескрайний,

Смывает грани, толпы и года,

Лишь мертвых царств угрюмые могилы

В пространствах мира высятся уныло.

Господарське та суспільно-політичне життя Нововавилонського царства

За дванадцять століть, які відділяли Нововавилонське царство від Стародавнього Вавилона, господарський розвиток країни зробив значний крок уперед. Вавилонці побудували складну гідротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, почасти навіть трипільну, системи рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли також розвитку тваринництва і птахівництва. Розвивалося й вавилонське ремесло, хоча воно ще не відокремилося остаточно від сільського господарства. Вавилонці, зокрема, вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, розвинули металургію, виготовляли добротний текстиль, який славився в усьому стародавньому світі, особливо в Римській державі. Процвітала вавилонська торгівля, яка вже перестала бути державною монополією. Удосконалилася лихварська практика, в країні з’явилися перші банки, які належали торговим домам Мурашу та Егібі (до речі, ці банкіри в гонитві за наживою не соромилися постачати в публічні доми повій). Банкірство, однак, іще не стало в Ново-вавилонському царстві окремою професією, а було придатком лихварства. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним, хоча його суспільство було більш гендлярським, аніж суспільство Старовавилонсь-кого царства.

Населення халдейського Вавилону складалося з чотирьох основних суспільних станів, а саме: повноправних громадян, людей вільних, однак позбавлених громадянства, залежного люду та рабів. Повноправними громадянами були земельні власники, до числа яких належали жерці, чиновники, банкіри, основна маса селян і ремісників. Усі вони — й багаті, й ті, хто міг побачити себе багатим хіба що уві сні,— входили до громадянсько-храмових общин, брали участь у народних зборах і вважалися рівноправними, хоч багаті, звісно, були "рівноправніші"... Не користувалися громадянськими правами у Вавилоні ті, хто не мав земельної власності, а отож не брав участі в народних зборах, тобто іноземці, воїни-колоністи, державні робітники тощо. Сходинкою нижче в соціальній ієрархії стояли ті, хто перебував в особистій залежності від приватних осіб чи колективів (храмів, наприклад), хоча, на відміну від раба, не був цілковитою власністю свого господаря.

Рабовласництво в халдейському Вавилоні зросло. Основним джерелом рабства були війни та работоргівля, само продаж у рабство вже не практикувався. В країні з’явилися нові форми рабовласництва, можливі лише за досить високого рівня товарно-грошових відносин: очиншування рабів та звільнення їх за викуп. Раб, переведений на чинш, вів власне господарство, використовуючи в ньому найману та рабську працю, користувався певними громадянськими правами. Втім, хоча такий раб міг вільно розпоряджатися своїм майном, він не був його власником, воно вважалося власністю його володаря. Незначну частину рабів відпускали на волю, оскільки викупна сума з верхом покривала всі витрати на їх придбання. Працювали вавилонські раби переважно в приватних та храмових господарствах, дані про використання їхньої праці в царських маєтках відсутні. В суспільному виробництві рабська праця продовжувала відігравати незначну роль, основним же суспільним виробником, як і раніше, були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовувалася наймана праця.

Суспільство Нововавилонського царства відрізнялося дуже строкатим етнічним складом населення. У Вавилоні лунали десятки різних мов, існували цілі квартали, населені іноземцями — єгиптянами, персами, еламцями, кілікійцями, іудеями, мідійцями, вихідцями з Малої Азії тощо. Дивовижну етнічну неоднорідність вавилонського суспільства відобразила старозаповітна легенда про вавилонське стовпотворіння, В ній розповідається про те, як Бог, розгнівавшись на вавилонців за їхній зухвалий намір побудувати вежу до самого неба, змішав їхні мови, через що вони перестали розуміти одне одного.

Разючих майнових контрастів ново вавилонське суспільство, здається, не знало, бо життєвий рівень основної маси громадян був досить високий, адже той, хто не мав власної землі, міг безбідно жити з найму чи оренди.

Патріархальність сімейних традицій у халдейському Вавилоні ослабла. Якщо старовавилонський жених, даючи за наречену калим, був над нею паном і богом, то ново-вавилонський, навпаки, брав за нею посаг і вже не міг вважати ЇЇ своєю власністю. Принаймні за подружню зраду жінок у Халдейському царстві вже не топили.

Важливі зміни відбулися в політичній системі Вавилону від Хаммурапі до Навуходоносора II. Царська влада в державі відчутно послабла, цар став жрецьким ставлеником. Його цілковита залежність від жерців підкреслювалася щорічним обрядом коронації, під час якого верховний жрець бив царя по обличчю й смикав його за вуха, причому так сильно, що в того на очах з’являлися сльози — добра ознака для країни. Лише після цього принизливого обряду цар отримував атрибути царської влади від верховного жерця храму бога Мардука.