Розділ «ЗАГИБЕЛЬ АССИРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. НОВОВАВИЛОНСЬКЕ ЦАРСТВО»

Система суспільних відносин також відчувала на собі вплив воєнного Молоха. Війни, як правило, робили бідних біднішими, багатих багатшими, сприяли розвиткові рабовласництва. Втім, соціальний статус ассирійських рабів був досить своєрідним. Наплив військової здобичі робив непотрібним надмірний визиск рабської праці. Тому рабам в Ассирії жилося дещо легше, ніж в інших країнах Передньої Азії. Ассирійський раб, зокрема, міг завести сім’ю, вести власне господарство, укладати договори від свого імені, тримати рабів, виступати в суді, викуплятися на волю тощо. Ясна річ, це не означало, що рабська доля його повністю влаштовувала, як і тих збіднілих общинників, які потрапляли до чіпких рук лихварів. Тому, хоча класові відносини в ассирійському суспільстві були розвинені порівняно слабо, хоч у ньому ще зберігалися набагато сильніші, ніж у Єгипті чи Вавилоні, рудименти первісно-родових традицій (домашнє рабство, кровна помста тощо), воно не вирізнялося особливою стабільністю і заховувало в собі загрозу соціального вибуху.

Воєнізоване суспільство потребувало сильної централізованої влади. Ассирійські царі чимало робили для того, щоб стати цілковитими можновладцями. Вони неодноразово змінювали свою столицю, щоб не залежати від впливової міської ради Ашшура. Цьому місту було відведено почесну роль культового центру та царського некрополя. Проте здійснювати незалежну політику вони не могли, бо царем в Ассирії можна було стати лише шляхом "божественного обрання", тобто в залежності від рішення оракула, отже — від розстановки політичних сил у державі. Найбільші міста мали статус самоуправних, конфліктували з царською адміністрацією. Політичне життя в Ассирії не відзначалося особливою стабільністю, його лихоманило від протиборства політичних угруповань, змов та інтриг у вищих ешелонах влади. Царедворці намагалися впливати на царя також через його гарем, особливо через основну його жінку, яку в Ассирії, до речі, чомусь не називали царицею. Одним словом, центральна влада в імперії була недосить могутньою, щоб забезпечити в тих умовах належний порядок у суспільстві, контроль над величезною територією.

Родової знаті в Новоассирійському царстві вже не було, на зміну їй прийшла знать службова, тобто особливо схильна до політичних інтриг. Добробут чиновників значною мірою залежав від царських щедрот. Чиновники виконували не лише адміністративні, а й військові функції, бо цього потребувала система управління колоніями.

Управлінню колоніями держава приділяла особливу увагу. Тут, на перший погляд, усе було продумано і виважено. Окремі завойовані території стали звичайними провінціями Ассирії, ними керували спеціальні чиновники. Міста Східного Середземномор’я та інші близькі сусіди перебували у васальній залежності від Ассирії і платили їй важку, тобто щорічну, данину. Мідія, Елам, Урарту, Лідія, північно аравійські князівства, здатні постояти за себе, були обкладені легкою, тобто епізодичною, даниною. Єгипет і Вавилон формально вважалися автономними, проте також контролювалися ассирійськими чиновниками. Отож, щодо своїх численних колоній Ассирія демонструвала певну гнучкість. Проте ніякі політичні хитрування не могли прищепити населенню колоній любов і повагу до гноблячої їх держави-хижака. Ассирію звідусіль оточувала ненависть скривджених нею народів, які поступово долали в собі страх перед звірствами ассирійської вояччини.

"Велика Ассирія" була клаптиковою імперією, що за умов відсутності міцних економічних зв’язків між областями загрожувало її розвалом. Велике переселення народів, розпочате Тіглатпаласаром III, зрештою призвело до того, що ассирійці розчинилися серед новопоселенців. Ассирійське військо швидко втратило свою етнічну основу, перетворилося на аморфну масу, не переобтяжену патріотичними почуттями, схильну лише до грабунку. Ассирійці не могли довго тримати в секреті свою зброю та військову тактику. І те, й інше, швидше, ніж їм цього хотілося б, стало надбанням армій ворожих країн. Більше того, окремі народи почали застосовувати проти них більш вдалу тактику ведення бою. Зокрема, скіфські лучники, маючи стріли з кращими балістичними даними, вперше почали вести бойові дії на відстані.

Таким чином, Ассирія заздалегідь підписала собі смертний вирок, зорієнтувавши свою міжнародну політику на поневолення передньоазіатських народів, ставши державою-паразитом.

Нововавилонське царство: віхи історії

Ассирія ще доживала останні дні а Вавилон та Єгипет уже

заходилися ділити її спадщину.

В 605 р. до н. е. вавилонські війська, керовані царевичем Навуходоносором, завдали єгиптянам під стінами Каркемиша нищівної поразки. Дрібним царкам Сирії, Фінікії та Палестини лише тоді стало зрозуміло, кому доведеться надалі платити данину.

Того ж 605 р. до н. е. засновник Нововавилонського царства Набопаласар помер від старості. Навуходоносора, який перебував з армією далеко від столиці, повідомили про смерть батька з допомогою системи сигнальних вогнів. Царевич, кинувши своє військо, щодуху помчав до столиці, де й коронувався на царство.

Новий цар відразу ж приступив до упокорення Іудеї, яка відмовилася платити Вавилону данину. На початку VI ст. до н. е. його воїни двічі вдиралися в Єрусалим, зруйнували цю столицю іудеїв, у тому числі символ єврейської державності — єрусалимський храм бога Яхве, переселили до Вавилонії близько 50 тис. іудеїв. Тим часом над самим Вавилоном нависла смертельна загроза скіфської навали. Та несподівано прийшов порятунок, причому звідти, звідки його ніхто не чекав. Мідійський цар Кіаксар запросив скіфських вождів до себе на бенкет, де всіх їх перебив, після чого без будь-яких ускладнень розсіяв розгублених скіфських воїнів . Між Лідією та Мідією відразу ж спалахнула війна за скіфську спадщину, на яку претендував також Вавилон. Але найбільшого клопоту завдавав Навуходоносору II Єгипет, який ніяк не хотів змиритися з утратою Східного Середземномор’я й підбивав народи Північної Сирії на анти вавилонське повстання. Скориставшися раптовим затишшям у лідійсько-мідійській війні, яке вивільнило йому руки, Навуходоносор II захопив фінікійське місто Сідон (воно на той час уже піднялося з руїн), острівний Tip, перед яким спасували ассирійські легіони, завоював у Південній Палестині князівство Едом — одним словом, остаточно перебрав від єгиптян контроль за Східним Середземномор’ям. Невдовзі між Вавилоном та Єгиптом було укладено мирний договір, скріплений династичним шлюбом Навуходоносора II. з єгипетською принцесою Нітокріс (Нейтікерт), який красномовно свідчив про могутність держави Навуходоносора II, адже єгиптяни своїх принцес до чужих гаремів не віддавали. Трохи згодом вавилонський цар, скориставшися громадянською війною в Єгипті, посадив на єгипетський трон свого родича. Для Вавилона це була удача з удач, адже над ним саме тоді нависла небезпека війни з Мідією. Про всяк випадок Навуходоносор II терміново побудував північніше Сіппара й Опіса Мідійську стіну — потужну оборонну лінію.

Таким чином, за царювання Навуходоносора II Нововавилонське (Халдейське) царство стало могутньою передньо- азіатською державою, політичним спадкоємцем Ассирійської імперії.

Навуходоносор II здійснив у своїй столиці грандіозні будівельні роботи, перетворивши її на одне з найбільших і найкрасивіших міст Передньої Азії. Він оточив Вавилон, у якому налічувалося щонайменше 200 тис. жителів, могутнім захисним муром завдовжки 18 км, із 360 сторожовими вежами. Взяти приступом ці мури, товщина яких в окремих місцях сягала 12 м, було неможливо, проте їх можна було спалити, адже вавилонські будівельники використали як скріплюючий матеріал при їх спорудженні бітум та асфальт. Щоб цього не трапилося, цар звелів побудувати складну гідротехнічну систему, за допомогою якої можна було швидко затопити всю низину довкола міста. Навуходоносор II спорудив парадний в’їзд у Вавилон — облицьовані синіми кахлями й прикрашені рельєфними фігурками биків, левів та єдинорогів Ворота богині Іштар. Від цих воріт до центру міста вела Дорога процесій, що мала також оборонне значення. Через Євфрат, котрий перетинав місто, було зведено 115-метровий міст, одна з секцій якого на ніч розбиралася. У столиці Навуходоносор II побудував для себе два палаци, в одному з яких мав спеціальну кімнату, де зберігав воєнні трофеї. Для своєї дружини — мідійської принцеси Амітіди (Аміїтіс) — цар спорудив Висячі сади Семіраміди — оперті на стовпи платформи терас, на яких у насипному фунті росли екзотичні дерева та кущі.

Навуходоносор II також реконструював столичний храм бога Мардука — Е-сагілу, в архітектурний комплекс якого входила 90-метрова Вавилонська вежа — Етеменанкі. В олтарному приміщенні цього храму стояла шестиметрова золота статуя Мардука, яка важила разом із золотим жертовним столом, як запевняє Геродот, понад 2,4 тонни.

Після смерті Навуходоносора II у Нововавилонському царстві загострився етнічний конфлікт між халдеями Півдня країни та північними арамеями, який мало не вилився у громадянську війну. Політичні негаразди тривали цілих п’ять років, доки у 556 р. до н. е. царем не став Набонід — син арамейського вождя і жриці храму арамейського місячного бога Сіна. Щоб легітимізувати свою владу, Набонід одружився на вдові Навуходоносора II — єгиптянці Нітокріс (Нейтікерт) і всиновив її сина Бел-шар-уцура (біблійний Валтасар).

Набоніду дісталося нелегке царювання. Над його державою нависла смертельна загроза, перської навали. Інтригувало халдейське жрецтво, обурене тим, що цар більше піклувався про семітські (арамейські) культи Сіна,

Іштар та Шамаша, аніж про халдейський культ Мардука. Ці інтриги зрештою допекли Набоніда до живого — він залишив столицю на Бел-шар-уцура, сам же із військом попрямував в Аравійські степи, де заснував нову царську резиденцію — м. Тейму. Там він розпочав безпрецедентну інтригу проти опозиційної знаті, за яку історики нарекли його царем-археологом. За його наказом на території найбільших південно месопотамських храмів розгорнулись "археологічні" розкопки, які засвідчили, що через халатність жерців храми реставровувалися недбало, втратили свій первісний вигляд, а отже — і святість. Таким чином, цар звинувачував опозиційно настроєних жерців у святотатстві. Водночас він посилив державний контроль за храмовим господарством.

Похід Набоніда в Аравію поліпшив стратегічне становище Нововавилонського царства, проте не міг змінити невблаганну ходу історії. Після 10 років "аравійського сидіння" Набоніда в Заріччі (Північна Сирія) уже порядкували перси. Сподіватися на допомогу єгиптян не доводилось — Вавилон опинився наодинці з грізним ворогом. Саме в цю лиху годину відкрилася страшна істина — Вавилон нікому захищати! Племена і народи, силоміць переселені на окраїни Нововавилонського царства ассирійськими та вавилонськими володарями, покладали надію на персів, що ті відпустять їх на батьківщину. Соціальна ерозія вавилонського суспільства, наскрізь просякнутого духом наживи, зайшла так далеко, що його рядовим громадянам уже було байдуже, хто сидітиме на царському троні,— вавилонець чи перс. Вавилонці, як гірко скаржився Набонід в одному з написів, "пожирали один одного, мов собаки, сильний грабував слабкого". Щодо вавилонської знаті, то її більше влаштовував прямий і рішучий перський цар Кір II, аніж політичний крутій Набонід, за спиною якого вона розпочала таємні переговори з персами. Набонід спішно повернувся до Вавилону.

Навесні 539 р. до н. е. Кір II, добре поінформований про настрої вавилонського населення, на чолі свого війська перетнув вавилонський кордон. Намісник вавилонської провінції Гутіум, що лежала на схід від середньої течії Тігру, переметнувся до персів. У цій ситуації Набонід розгубився. Йому здавалося, що можна примусити населення країни обороняти столицю до останнього подиху, якщо позвозити туди статуї богів з усіх месопотамських міст. Однак своїм непродуманим рішенням він лише дав Кіру II чудову можливість звинуватити вавилонського царя у святотатстві та зневазі до свого народу.