Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Революція 1848 р. в Австрії сприяла виникненню українського визвольного руху на Закарпатті. Спочатку більшість української інтелігенції та греко-католицького духовенства підтримувала угорську революцію. Але згодом, коли все очевиднішим ставало небажання угорських лідерів зважати на національні права українського населення, частина інтелігенції та духовенства виступила з вимогами про об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. У січні 1849 р. делегація, очолена громадсько-політичним діячем А. Добрянським, вручила імператорові петицію про об'єднання Східної Галичини і Закарпаття в одне адміністративне ціле. У квітні з такою самою петицією виступила Головна Руська рада. Проте австрійський уряд не допустив такої акції.

Революція 1848—1849 рр. в Австрійській імперії дала суперечливі результати. Найбільшим її досягненням було скасування панщини та впровадження конституційного правління. Найвизначнішим серед українських досягнень цього періоду стало заснування Головної Руської ради, яка висунула певні політичні й культурні вимоги і мобілізувала населення на їх досягнення. У діяльності Головної Руської ради було немало прогресивних моментів: видана нею відозва від 10 травня 1848 р. визнавала український народ "самостійним між слов'янськими племенами".

Але революція висвітлила і вади західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійовою проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух відбиток своєї ідеології. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики з Головної Руської ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої і безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і угорців. Відтак через політичну консервативність духовенства українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбургської династії. До того ж, замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Ці сподівання виявилися марними.

Однак загалом революція мала велике значення. Вона сприяла піднесенню національно-визвольного руху, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їхнього тяжіння до Наддніпрянських українських земель.

Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.

Щоб уникнути революції, царський уряд Росії провів "визволення селян" зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осільність" і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися "тимчасово зобов'язаними" на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн десятин або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями 440 тис. осіб) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. осіб отримали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші ніж на 5 десятин, тобто менші від прожиткового мінімуму, отримали 94 % ревізьких душ. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб, а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Хоч реформа 1861 р. була проведена в інтересах великих землевласників, вона пришвидшила процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.

Промисловий переворот на транспорті завершився в середині 70-х рр. Вантажообіг здійснювали в ці роки вже переважно механізованим транспортом, що значно підвищувало його значення у господарському житті. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Важливе значення у сплавній торгівлі Дніпром мали його притоки. Чимало товарних вантажів перевозили Дністром і Південним Бугом.

Для подальшого розвитку України багато важило зростання морського торгового флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї країни. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку.

Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Через Одеський порт особливо багато експортували пшениці. Недаремно У другій половині XIX ст. Одесу називали "пшеничним містом". Одеса набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861—1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з початку 70-х рр. Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х рр. XIX ст. За ЗО років (з 1870 до 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 мли пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії. У 80—90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Наприкінці 90-х рр. виробництво чавуну в Україні становило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, частка якого помітно збільшилася з 80-х рр. XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України. 31888 по 1894 рр. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Однак текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

В пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже вдвічі. В них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.