Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Суспільно-політичний рух в Україні.

У XIX ст. українці перебували під владою двох імперій — Російської та Австрійської. Як і всі імперії, Російська — Романових та Австрійська — Габсбургів були величезними територіальними конгломератами, численне населення яких складалося із етнічно і культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада зосереджувалася в руках імператора, який мав необмежені права. В управлінні монархи спиралися, насамперед, на численний бюрократичний чиновницький апарат і армію. Головним завданням внутрішньої політики правителі обох імперій вважали збереження абсолютизму, феодально-кріпосницьких порядків, придушення національно-визвольних рухів й передової думки як в самих імперіях, так і поза їх межами. Національна політика в обох монархіях, незважаючи на певні особливості, загалом мала великодержавний і гнобительський характер. В принципі, правлячі кола Росії, як і Австрії, були противниками збереження будь-яких елементів державності або автономії у народів окраїн. Ще у 1796 р. царський уряд замість намісництв утворив в Україні губернії зі звичайною для Росії системою управління. На початку XIX ст. губерній стало дев'ять: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Для посилення своєї влади та для боротьби проти національних рухів царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське (пізніше Полтавське і Чернігівське) з губерніями Полтавською і Чернігівською; Новоросійсько-Бесарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бесарабською областю; Київське з губерніями Київською, Волинською і Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які мали майже необмежену владу і втілювали в життя гнобительську політику царизму. Царизм намагався насильницькими методами ліквідувати будь-які прояви національної самосвідомості українського народу, саму назву "Україна". Українська мова зневажалась як місцевий діалект. Навіть церковні проповіді цензура забороняла друкувати українською. Нівелювалися особливості, права і традиції України. Було скасовано магдебурзьке право і Литовський статут, ліквідовано греко-католицьку церкву на Правобережжі. Російську мову як урядову заведено в судах і школах. Зросійщенню мав також служити відкритий в 1834 р. Київський університет. Цар Микола з цього приводу заявив "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо покаже, що він не відповідає своєму призначенню і добрим планам уряду". А призначення університету — поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії. Університетські правила рекомендували поліцейський нагляд над студентами, їхніми помешканнями, релігійними поглядами. У 1843 р. введено обов'язкові паспорти.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію. Одним із найогидніших проявів реакційної політики царя Олександра І було створення військових поселень, яке мало своєю метою, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти визвольних рухів, і з другого — зменшення витрат на армію, покладанням її утримання на плечі самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.

В Україні існувало близько 20 таких поселень. Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри і дріб'язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, лягали спати. За найменшу провину їх немилосердно карали різками.

За часів Миколи І кількість військ на Україні було збільшено. До Києва з Могилева переведено штаб 1-ї армії. В Києві, на Печерську, від початку 30-х рр. до 1852 р. будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому Південно-Західному краї.

Складна бюрократична система адміністративного управління Росії доповнювалася широкою мережею політичного розшуку, яку очолював III відділ. Цей спеціальний орган було створено у 1826 р. Миколою І. Через рік при III відділі сформовано жандармський корпус. Вся імперія поділялась на 5, а пізніше на 8 жандармських округів. Україна входила в склад III і IV округів.

III відділ — орган особливого призначення. Сюди стікалась детальніша інформація з усіх установ про стан справ в імперії. III відділ мав широкі повноваження, культивував підозріле ставлення до людей, прагнув виявити у будь-якому прогресивному починанні "крамолу" проти монарха. Провокації і масові арешти ні в чому не винних людей викликали серед народу ненависть до цієї установи.

Впродовж першої половини XIX ст. царизм проводив політику консервування феодально-кріпосницьких стосунків. Українські землі щедро роздавали російським дворянам-аристократам. На Правобережжі князеві Лопух і ну належало 100 тис. десятин, на півдні України барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис. десятин, князь Кочубей — 47 тис. десятин тощо.

Вже наприкінці XVIII ст. вільних селян не було; навіть у південній Україні, де селянство було незалежніше, заведено обов'язкову панщину. Звичайна норма панщини була три дні на тиждень, але уряд не мав контролю над поміщиками, і вони збільшували селянські роботи, як хотіли. Наприклад, на Поділлі у деяких маєтках селяни працювали цілий тиждень, не маючи навіть вільної неділі. Дуже важка для селян була так звана урочна система, коли пан призначав роботи на термін, без огляду на те, чи міг селянин за короткий час упоратися зі своїм завданням.

Щоб збільшити свої грошові прибутки від збуту сільськогосподарської продукції, поміщики розширювали власну ріллю і свої пасовища, переводячи селян на віддалені або неродючі ґрунти. Селяни, зовсім позбавлені наділів, ставали халупниками, а ті, що мали лише садибу, — городниками. Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).

Селяни мусили виконувати й інші повинності, розміри і кількість яких зростали, — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, віддавати панові певну частину курей, качок, яєць тощо.

Поміщики повністю розпоряджалися особою селянина-кріпака — вони могли їх продавати, віддати в рекрути, програти в карти, обміняти на породистих собак.

Крім кріпосних, на Україні була ще одна група селян — державні. У 1857 р. їх налічувалося, за даними історика К. Кондратюка, понад 6,2 млн осіб або близько 50 % селянського населення.

Сидячи на державній (казенній) землі, яка була власністю держави (казни), і вважаючись особисто вільними, державні селяни платили в казну оброк (податки грошима і натурою). Податки (подушне, оброк земські й мирські збори) постійно зростали, на них йшло до 40 % річного селянського доходу. Крім цього, державні селяни відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності. Жили в крайній нужді, голодували, хворіли і вимирали у великій кількості.

Проти гноблення, що посилювалося, селяни намагалися оборонятися. Вони відмовлялися платити оброк, відбувати панщину, підпалювали поміщицькі маєтки, розправлялися з поміщицькими приказчиками та управителями, тікали в Таврію на пошуки волі, чинили збройний опір військовим командам. Однак ці виступи не мали характеру організованої боротьби і зазнавали поразок.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., коли східні й південні українські землі перебували у складі російської держави, західноукраїнські землі залишалися під владою австрійської монархії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена здебільшого українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові (часто воно називалося просто Галичиною). Межею між українською і польською частинами Галичини була річка Сян. Адміністративне "королівство" поділялося на 19 округів (дистриктів), якими керували призначувані австрійським урядом окружні старости. На території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та східні частини Сяноцького і Перемиського округів. Окремий округ (до 1849 р.) становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор і який мав резиденцію у Львові. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони також призначалися урядом.

Закарпаття входило до складу Угорського королівства як чотири комітати (жупи) Братиславського (Пожонського) намісництва.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70 тис. кв. км, на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн осіб, у тому числі українців 2,4 млн (70 % усього населення), поляків 600 тис, євреїв 300 тис.