Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Україна в політичних планах західноєвропейських держав.

Перша світова війна, що розпочалася у липні 1914 р., була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою для ворожих держав Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії) і Троїстої згоди — Антанти (Росії, Англії, Франції). У стратегічних планах супротивників чільне місце в цій війні відводилося завоюванню українських земель. Найдалекосяжніщі плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до майбутньої Великонімецької світової імперії. Ще в 1895 р. ідеологи так званого Паннімецького союзу, що відображав інтереси німецьких монополій, які у перші десятиріччя XX ст. економічно підпорядкували собі чимало заводів в Україні, підготували і видали книгу "Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році". В ній обґрунтовувалося "історичне покликання Великої Німеччини" поглинути народи Східної Європи (а серед них і українців), які нездатні створити власні держави. А коли Перша світова війна розпочалася, один із найбагатших німецьких капіталістів — "король сталі", як його називали сучасники, Август Тіссен відверто заявив, що під повну владу німецьких монополій повинні перейти в Україні передусім "Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов'ям".

Австро-Угорська монархія не тільки прагнула навічно зберегти своє панування в Галичині, Буковині й Закарпатті, а й зазіхала на Волинь і Поділля. Під приводом возз'єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини і Північної Буковини, російський царизм мав намір військовою силою просунути кордони Російської імперії до Карпатських гір. Воєнний стан обидві імперії хотіли використати і для того, щоб назавжди покінчити з національно-визвольними змаганнями українців.

Австро-угорські власті у "своїх" українцях вбачали ворогів через їх природне прагнення до возз'єднання з більшою частиною українського народу, що перебував під владою Російської імперії. Отже, як тільки-но розпочалася війна, тисячі українців — як з інтелігенції, так і з "простого люду" — без слідства й суду опинилися у в'язницях і концентраційних таборах)

Тих, кого підозрювали у шпигунстві, негайно відправляли на шибеницю, як це сталося у вересні 1914 р. у Мукачеві: тут одразу повісили трьох — священика, писаря і селянина, хоч суд і не визнав їхньої вини. У Перемишлі того ж року мадярські солдати вбили багнетами 40 заарештованих українців. Через друковані масовим тиражем оголошення населення Буковини було оповіщено, що "військові коменданти отримали суворий наказ стріляти на місці всіх, хто буде запідозрений у зраді чи інших ворожих виступах проти держави".

Якщо австрійська влада під час обшуків знаходила книжку російською мовою, то власника заарештовували. На Закарпатті власті заходилися "вибивати" підписи українців під петиціями, нібито вони хочуть "стати угорцями". А для втілення у життя планів суцільної мадяризації закарпатських українців всю шкільну освіту було переведено на угорську мову навчання.

Ще більші надії на війну як на вирішальний засіб приборкання "свого" непокірливого українства і ліквідації закордонного осередку "мазепинства" в Галичині покладали можновладці Російської імперії. Цю мету царизму — очевидно, найголовнішу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці — публічно викривав лідер більшовиків Володимир Ленін. У його брошурі "Соціалізм і війна (ставлення РСДРП до війни)" можна було прочитати такий висновок: "Царизм веде війну для загарбання Галичини і остаточного придушення свободи українців..." Втім, ленінські заклики сприяти поразці "своїх" урядів, щоб перетворити імперіалістичну війну у війну громадянську, кінцевою метою якої було б встановлення соціалістичного ладу, не підтримала жодна партія з тих, що діяли на території Російської імперії (в тому числі й українські).

Найзапекліші вороги українства в Російській імперії — чорносотенці — ще на початку 1914 р., розлючені широкою участю народних мас у святкуванні шевченківського ювілею, зловісно погрожували, що, як тільки розпочнеться війна, вони вішатимуть українців на вуличних ліхтарях. Царський уряд не наважився виступити в ролі організатора цієї антилюдяної програми запеклих захисників Російської імперії. Але заохочуваний україножерною великоросійською шовіністичною пресою (газета "Киев", наприклад, проголошувала: "Українці - - вороги Росії і їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна"), уряд негайно скористався запровадженням воєнного стану для того, щоб повністю винищити саму "душу" українства: його мову, культуру, освіту.

Примусово закрили всі українські видавництва, заборонили газети й журнали, що виходили українською мовою, припинили діяльність "Просвіти" та інших самодіяльних творчих українських організацій. Не уникли репресій і відомі царські властям провідники та активні учасники українського національного руху. Серед них — Михайло Грушевський, арешт якого після початку війни австрійські власті санкціонували за "русофільство", тобто за симпатії до Росії. Російська ж влада, навпаки, звинувативши Грушевського в "австрофільстві", тобто в симпатії до Австрії, теж заарештувала його і вислали "під явний нагляд поліції*' у Поволжя (Симбірськ, Казань). Згодом Гру шевському дозволили перебратися до Москви, але без права займатися педагогічною та громадською діяльністю. Цілком помірковані у суспільно-політичних поглядах діячі петербурзької української громади спробували було опротестувати антиукраїнські заходи царизму. Для цього вони направили делегації до міністра закордонних справ Сазоново, який вдавав із себе людину ліберально-демократичного світогляду. Але царський міністр із відвертістю україножера заявив: "Що ви хочете? Тепер*то й випав найзручніший момент для того, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством".

На західноукраїнських землях як на свою надійну ідеологічну опору російський царизм спирався на москвофільство, пропагандистську діяльність якого таємно субсидував протягом багатьох довоєнних років. З початком війни потреба приховувати це тісне співробітництво відпала. Тому зорганізований 29 липня 1914 р. у Києві з емігрантів-ватажків москвофільства "Карпаторусский освободительный комитет" видав відозву до галицьких українців, називаючи їх "російським (русским) народом Галичини". Він закликав зустрічати царські війська з хлібом-сіллю як визволителів. Офіцерів цих військ комітет наділив пропагандистсько-інформаційною брошурою про "етнографічний і культурно-політичний стан Галичини у зв'язку з національно-громадськими настроями". З Миколою II "Карпаторусский освободительный" комитет обмінявся вітальними телеграмами, а один із найвідоміших москвофілів В. Дудикевич удостоївся навіть особистої розмови з царем у Петербурзі.

Розвиток національного руху.

Воєнне протистояння обох імперій, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо навпіл національно свідоме українство. Щоб зберегти себе і своїх однодумців, деякі провідники українського національного руху спішили публічно продемонструвати свою лояльність до державних режимів. Більше того, розраховували розв'язати "українське питання" військовою силою.

На сторінках редагованого українським соціал-демократом Симоном Петлюрою журналу "Украинская жизнь", що видавався у Москві, було опубліковано маніфест "Війна і українці". В ньому висловлювалася повна підтримка політики царського уряду війни до переможного кінця. І запевнялося, що українці виконають "свій обов'язок громадян Росії". Інший лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко, навпаки, налагодив у Катеринославі нелегальне друкування відозв із гаслами "Геть війну! Хай живе автономія України!" Найпоміркованішу позицію зайняла Рада Товариства українських поступовців (ТУП). Прийнята нею у вересні 1914 р. постанова пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету.

Угруповання політичних емігрантів з Наддніпрянської України у Львові вважало Російську імперію головним ворогом українства. Це були колишні діячі УСДРП (Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов) та "Української соціал-демократичної спілки" (Маріян Меленевський (Басюк) та Олександр Скоропис-Иолтуховський). Як тільки розпочалася Перша світова війна, вони заснували "Союз визволення України" (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією, головна мета якої полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Здійснення цієї мети, як підкреслювалося у програмі СВУ, було в інтересах не тільки українського народу, а й народів Центральної та Західної Європи: адже Українська держава стала б могутнім бар'єром проти російсько-імперської експансії на захід. СВУ головну ставку робив на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну знищити Російську імперію.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Женеві, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, здебільшого з діячами обох фракцій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

1915 р. діячі СВУ з членів УСДРП, "Спілки" та соціал-демократії Буковини і Галичини почали видавати у столиці Болгарії — Софії — газету українською мовою "Робітничий прапор". Велику агітаційно-пропагандистську роботу розгорнув СВУ у таборах військовополонених. Німецькі й австро-угорські власті задовольнили прохання СВУ про організацію окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювача і гнобителя українського народу.

На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався до Відня, а потім — до Берліна, розгорнув велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями, друкували статті не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. А головне — налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведською мовами багатьох десятків науково-популярних брошур з істричного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ — "Кобзар" Тараса Шевченка, праці корифеїв української історіографії Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Федора Вовка, вченого-географа Степана Рудницького, публіциста Михайла Лозинського, письменника Богдана Лепкого та ін. Надруковано також низку праць Михайла Грушевського, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно.

Різко критикувала своїх колег по партії невеличка група "лівих** українських соціал-демократів — Левко Юркевич, Оксен Лола та Петро Дятлов. Свої погляди на вирішення "українського питання" вони висловлювали на сторінках україномовного місячника "Боротьба", який як "орган Закордонної організації УСРДП" видавали у Лозанні (Швейцарія). Тут обстоювалася вимога автономії України у складі демократичної Росії, засуджувався "український сепаратизм*' у програмі СВУ, викривалися загарбницькі щодо України плани "австро-німецького імперіалізму".

Що ж до головних українських партій Галичини (соціал-демократичної, національно-демократичної і радикальної), то вони з перших днів світової війни об'єдналися у Львові у "Головну українську раду** (ГУР), яку через рік перейменували на "Загальну українську раду" (ЗУР). "Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!" — так закінчувався маніфест ГУР до українського народу, опублікований 5 серпня 1914 р. Маніфест підписали відомі суспільно-політичні та культурні діячі Кость Левицький, Михайло Павлик, Микола Ганкевич та ін.