Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Правда, театральні вистави українською були дозволені у 1881 р., але водночас висловлено стільки застережень і обмежень, що від цього дозволу, по суті, нічого не змінилося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилася і в його ставленні до народної освіти. Викладання в школах українською мовою було заборонено, що вело до суцільної неписьменності.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього долучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню в народу почуття самоповаги.

Після скасування кріпацтва представники української інтелігенції почали виступати не поодинці, а згуртовано. Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала їх об'єднуватися у напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації — громади. Вони, зазвичай, не мали чітких програм і статутів, але провадили велику культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Такі організації виникли в кінці 50-х на початку 60-х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах України. Громадівці організовували недільні школи, видавали популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), вивчали історію й етнографію України, складали українсько-російський словник.

Перша громада була створена в стінах Київського університету з таємного гуртка "хлопоманів" (так називали недоброзичливці тих, хто присвятив себе справі визволення українського народу). Ідеологом "хлопоманства" став Володимир Антонович (1830— 1908) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р., згодом професор, видатний дослідник історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Походив він з родини збіднілого польського шляхтича. Ще навчаючись в Одеській гімназії, а потім в університеті, В. Антонович захопився, з одного боку, гуманістичними творами французьких просвітителів XVIII ст. Монтеск'є, Руссо, Вольтера та інших, з іншого — поезіями Т. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст. Стратегічною метою "хлопоманів" було ліквідувати царат, наслідки кріпацтва, встановити демократичну республіку на основі добровільного співжиття українців, росіян, поляків. Реалізацію задумів гуртківці почали з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної та політичної свідомості. Регулярне відвідування хлопоманами сіл завершилося для деяких з них арештами. Гурток припинив існування.

Ідеї громаді в ці в знайшли відображення на сторінках громадсько-політичного і літературно-художнього щомісячника "Основа", що виходив у Петербурзі в 1861—1862 рр. за редакцією В. Білозерського. Це був єдиний легальний україномовний друкований орган у Росії. В ньому поряд із творами ліберального характеру друкували твори українських письменників демократичного напряму, зокрема неопубліковані за життя поезії Т. Шевченка, а також цінні історико-етнографічні матеріали.

Гнів консервативних сил Російської імперії та царського уряду викликала культурно-освітня й наукова діяльність інших громадівців, прозваних "українофілами" за їхню вірність і відданість інтересам рідного народу.

Власті звинувачували громади в українському сепаратизмі, а після горезвісного "валуєвського циркуляру" (липень 1863 р.) розпустили їх. Багатьох громадівців було заслано. Через десять років український національний рух, який знову очолив В. Антонович, відновився. На початку 70-х рр. XIX ст. його центром став Київ. Гурток київської інтелігенції, що іменувався "Стара громада", продовжував видавати літературу українською мовою.

Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та ін.) — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. Це було тим більш необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Провідну роль у цій багатогранній діяльності, що вже стала виходити за межі ліберального культурництва, відіграли представники демократично налаштованої інтелігенції. У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали соціалістичні вчення західноєвропейських мислителів.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін), заснувала свій орган — газету "Киевский телеграф", мала і друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етногафічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Трудьі етнографическо-статис-тической експедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Він приїхав в Україну в 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди був висланий за участь у таємному товаристві, яке ставило своєю метою повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т. Шевченка. П. Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українського народу середини минулого століття. Цьому віршеві, якого поклав на музику композитор М. Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України.

Наукова, просвітницька, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М. Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початий народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоріняти причини подібних дій. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську Комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом праці названої комісії став ганебний царський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр П.

З рішучим протестом проти антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., М, Драгоманов. Він поінформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки підтримці й допомозі керівників конгресу набула широкого розголосу. Це був черговий патріотичний вчинок М. Драгоманова у той скрутний для України час, коли її, позбавлену рідної мови, директивно перетворювали в адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії, а підданий фронтальній русифікації і денаціоналізації український народ — у вірнопіддане космополітичне населення. Тому необхідною і цінною була непохитна національно свідома позиція та практична боротьба М. Драгоманова за вільний розвиток української культури.

Це викликало невдоволення офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча посипалися доноси за належність до "партії українофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині і політичний виступ на ньому (насправді він там не виступав), за пропаганду соціалізму та ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили

М. Драгоманова з посади доцента Київського університету. На початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Болгарії — в Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М. Драгоманов разом з С. Полонинським і М, Павликом видавав журнал "Громада" (1878—1882), який нелегально надходив в Україну.

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х рр. XIX ст. Це пожвавлення пов'язане з виходом у світ журналу "Киевская старина", який об'єднав навколо себе членів "Старої громади". 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Першими марксистами в Україні були М. Зібер та С. Подолинський. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. В 1891 р. у Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.