Розділ 17. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40—50-Х РР.

Західна Україна в загарбницьких планах СРСР та Німеччини. Причини Другої світової війни.

Гонитва за найвищими прибутками і раніше штовхала держави на грабіжницькі війни. Найбільші країни прагнули до загарбання чужих територій, поневолення інших народів і встановлення свого панування над світом. Така боротьба стала особливо напруженою, оскільки посилилась нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, менше забезпечені колоніями, джерелами сировини й ринками збуту товарів, вступали в конкурентну боротьбу з державами, які мали великі колонії і сфери впливу. Відсталі країни доганяли розвинутіші й вимагали собі "місця під сонцем".

Переділ світу, який відбувся в результаті Першої світової війни, відповідав інтересам тільки держав-переможниць. Він мав у собі зародок нового світового конфлікту і нового переділу світу.

У 30-х рр. склалося два угруповання, які претендували на світове панування. В одне з них увійшли гітлерівська Німеччина, фашистська Італія і мілітаристська Японія. Країни фашистсько-мілітаристського блоку вважали себе обділеними і першими стали на шлях переділу світу зі застосуванням збройної сили. Вони виношували плани поневолення і фізичного винищення багатьох народів. Фашистсько-мілітаристській коаліції протистояло інше імперіалістичне угруповання в складі Великобританії, Франції і США. Ці країни, що виграли Першу світову війну, хотіли зберегти завойовані позиції й знову ослабити своїх конкурентів.

Обидва угруповання прагнули світового панування. Проте між ними існували глибокі незгоди, які заважали їм організувати спільний напад на Схід. До того ж, народні маси Великобританії, Франції і США чинили тиск на уряди своїх країн, вимагаючи від них рішучої відсічі фашизму. Вміло використовуючи міжімперіалістичні суперечності, СРСР став на перешкоді антирадянської змови обох угруповань. Гітлерівці прийшли до висновку, що перемога на Заході буде значно легшою, ніж на Сході. Вони прагнули зміцнити тил, мобілізувати всі антирадянські сили й усі ресурси Європи, щоб у майбутньому кинути їх проти СРСР.

Друга світова війна почалася зі збройної сутички двох коаліцій. За походженням вона була імперіалістичною. Причиною війни стала система імперіалізму з притаманними їй антагоністичними суперечностями. З боку фашистських і мілітаристських держав ця війна була несправедливою, загарбницькою від початку до кінця.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав (СРСР, Польща, Чехословаччина та Румунія) було не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із найскладніших моментів політичного становища в Центральній і Східній Європі передвоєнних років.

Фашистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на свою користь. Гітлер вміло використовував "українську карту": як для залучення на свій бік союзників у Центральній Європі, так і для створення стратегічного плацдарму для нападу на СРСР.

Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й культури, численні політичні процеси, жертвами яких стали мільйони громадян України) внесли суттєві корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х рр. у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р. — Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я великої мети. Виступаючи під гаслами національної революції й соборної України, ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не унеможливлювало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, застосовувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демократичне об'єднання — УНДО). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — "Розбудова нації", "Сурма", "Юнак" та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупаційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кількісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шептицький та клерикальні об'єднання.

УНДО було наймасовішою політичною організацією в Західній Україні. Під його впливом перебували економічні, культурно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р. об'єднував понад 448 тис. осіб, а його обіговий капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважав вплив УНДО також у товариствах "Просвіта" (100 тис. осіб), "Рідна школа" (43 тис. осіб), "Союз українок", "Сокіл", "Луг". Обидві щоденні українські газети в Польщі — "Діло" та "Новий час" — як і низка інших часописів, видавало УНДО. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (З депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою "органічної роботи", що передбачала захист економічних, політичних і культурно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кількість українських шкіл і гімназій, посилювалася

полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціал-радикалів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців.

УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство "Робітнича громада", окремі профспілкові організації. УСДП видавала часописи "Вперед** і "Професійний вісник". У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася а УНДО й УСРП, співпрацювала з Польською соціалістичною партією (ПСП), хоч остання ніколи не відмежовувалася від колонізаторської політики уряду.

З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — "Каменярі" — в середині 30-х рр. налічувала 7 тис членів. УСРП проводила значну роботу серед трудівників через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик "Громадський голос". Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалізації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що визначало характер їхньої діяльності. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із польською владою.

Зокрема, після Мюнхенського пакту (30 вересня 1938 р.) і розчленування Чехословаччини об'єктом дипломатичних інтриг стало Закарпаття, якому була надана автономія. Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р. відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого фашистські лідери віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве й Берегове) загальною площею 12 400 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб.

Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста.

1939 р. радянсько-німецький договір (пакт Ріббентропа—Молотова) і так званий договір про дружбу й кордони між Німеччиною та Радянським Союзом від 23 вересня 1939 р. разом із додатковими секретними протоколами були "грубим порушенням ряду загальновизнаних принципів міжнародного права". Вони розглядаються Польщею як "неіснуючі і недіючі з самого початку". Тоді ж ряд польських громадських і політичних організацій закликав міжнародну громадськість оголосити 23 серпня "днем всезагального протесту народів, позбавлених московською імперією права на самовизначення".

Неабияке значення мало те, що новий, 1939 р. для И. Сталіна розпочався пошуком можливостей продовжувати репресії. В шифрованій телеграмі від 20 січня секретарям обласних і крайових комітетів, ЦК компартій республік, наркомам внутрішніх справ і керівникам органів НКВС він санкціонував дальше порушення І без того обмеженої законності. Знаменно, що телеграма з'явилася саме тоді, коли розгнузданий шабаш репресій почав дещо спадати. "ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б) і вважає, що метод фізичного впливу повинен обов'язково застосовуватися й надалі як виняток відносно відомих ворогів народу, які не роззброїлися, як абсолютно правильний і доцільний метод", — така сутність названого документа.

Низка фактів співробітництва гестапо та НКВС у 80-х рр. уже відома. За наказом Сталіна останній по-партнерськи здавав гестапівцям німецьких комуністів і антифашистів, які шукали порятунку в СРСР.