Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили у 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв — 45 %. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 % — юристів, 25 % — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни у 1897 р. становили 12 %, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили близько 6,5 % населення.

Землеробство України все більше втягувалося в товарний обіг, поступово перетворюючись у капіталістичне. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Причому більшість її купували поміщи-ки-дворяни. Але значна частина земель переходила і до землевласників інших станів. За період з 1827 по 1905 р. поміщики українських губерній продали особам недворянського стану майже 6 млн десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння.

Земля, яку втратили поміщики, переходила до рук купців, духівництва, міщан та селян. Більша частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 рр. придбали у дворян близько 4,5 млн десятин і збільшили своє землеволодіння у 4 рази.

Наприкінці XIX ст. значну частину сезонних робіт у господарствах поміщиків і заможних селян українських губерній, зокрема південних і правобережних, уже виконували за допомогою різних машин.

Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та всі інші галузі сільського господарства України.

Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, суттєві зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причиною незгасаючої боротьби в місті і на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60—90-х рр. середній селянський наділ в Україні

зменшився з 4,6 до 1,9 десятий, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х рр., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився у 90-х рр. XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890— 1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам'яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 годин. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 годин. На фабриках і заводах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60—70-ті рр., виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. осіб.

Робітничий рух в Україні у пореформний час розвивався, набував нового досвіду, набирав усе організованішого та цілеспрямованішого характеру. Будучи спрямованим проти соціального гноблення трудового народу, він, однак, залишив поза увагою розв'язання національного питання.

Царат здійснював у найгрубіших формах політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, один з ідеологів великодержавного шовінізму, редактор "Московских ведомостей"

Катков на сторінках своєї газети доводив, що Україна "ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього часу не існує".

Ці погляди цілком поділяли царський уряд і його сановники. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у 1863 р. у листі до міністра народної освіти писав, що "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може". В тому ж році було видано розпорядження царя, яким категорично заборонено видання українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Дозволено друкування, та й то після суворої цензури, лише кількох творів красного письменства.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Росії: у 1864 р. — 12 книг і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книги, у 1870 р. — 5.

В Україні з 1863 р. по 1872 р. вийшла лише одна книга українською мовою. У скрутному становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був так званий Емський указ Олександра II, виданий у 1876 р. і спрямований проти української мови як найважливішого чинника національного розвитку народу. Цим указом суворо заборонили ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління в справах друку, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволяли також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів.