Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.
Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були, І. Липа, М. Міхновський та ін. До неї входили письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, а також науковці Є. Тимченко, О. Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І. Липа.
Свої політичні погляди "та расі в ці" виклали в політичній декларації "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.
У кожній українській студентській громаді діяв осередок "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї "тарасівці" поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.
Та діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину "тарасівців" було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.
Незважаючи на те, що буржуазно-демократична революція 1848— 1849 рр. в Австрійській імперії зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких стосунків і розчищення шляху до капіталізму. У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. Та лише 70—80-ті рр. стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х рр. завершився промисловий переворот.
Нафтова промисловість почала розвиватись у Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси корисних копалин. Виникнувши як селянські промисли у сфері дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість незабаром перейшла від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. Виникли перші нафтоочисні заводи у Ясло, Львові, Дрогобичі. Завдяки застосуванню нової техніки збільшилося виробництво нафти.
Але різке зростання видобутку пояснюється також припливом іноземного капіталу. У результаті за 20 років удвічі зросла кількість підприємств нафтової промисловості і більш як удвічі — кількість зайнятих на них робітників. Наприкінці XIX ст. у нафтовій промисловості виявляються монополістичні тенденції, що призводить до утворення акціонерних товариств, картелів, які належали переважно іноземним підприємцям.
Головними сировинними районами озокеритної промисловості стали Борислав, Дзвиняч, Старунь. Аналогічні процеси концентрації виробництва і проникнення іноземного капіталу відбуваються і в цій галузі. 70—80-ті рр. стали періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили у лісовій промисловості Галичини, Закарпаття, бо підвищувався попит на деревину та вироби з неї.
Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х рр. західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й військово-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через п'ять років — до Чернівців, а у 80-ті рр. — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до Росії. До початку 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.
Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна промисловість, хоч і на низькому технічному рівні.
Розвиток промисловості, позв'язаної з переробкою продуктів сільського господарства (винокурні, ґуральні, цукрові заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства), свідчить про проникнення товарно-грошових взаємин у поміщицьке господарство.
Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Але постійні й поденні робітники становили лише 13,6 % всього населення. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа картина була і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену в 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).
Як і в першій половині XIX ст., основну масу населення Галичини становило селянство. Під впливом глибоких соціально-економічних змін у післяреформний період відбуваються значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорив процес розшарування селянства. Протягом півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кількість най-дрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 раза. На рубежі XX ст. близько 25—ЗО % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.
Переплетення капіталістичної та напівфеодальної форм експлуатації тяжко відбивалось на становищі селян і сільськогосподарських робітників, робочий день яких тривав 14—16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали — частково або повністю — натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи. Таке становище селян, особливо в неврожайні роки, використовували лихварі. Серед найпоширеніших форм лихварства переважав кредит на гроші. Кредит надавали також під заставу худоби, землі, збіжжя, полотна, прядива тощо.
Однією з головних причин зубожіння селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських господарств продавалися з аукціону. Крім державних, селяни платили ще крайові, місцеві та громадські податки.
Слабкорозвинена промисловість не могла повністю забезпечити робочими місцями сільське і міське населення Галичини. Це викликало в кінці XIX — на початку XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних стосунків, соціального й національного гніту. Серед основних причин еміграції І. Франко називав перенаселення і пролетаризацію більшості селян, злиденні заробітки. Еміграція поширилась на США, Канаду, Бразилію, Аргентину, Австралію. Пізніше західні українці оселилися в Парагваї, Уругваї, Венесуелі, Перу, Чилі. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Місцеві власті й поміщики, щоб утримати дешеву робочу силу, всіляко перешкоджали виїздам емігрантів.
Із розвитком капіталізму на західноукраїнських землях йшов процес формування промислового пролетаріату. Основним джерелом його поповнення виступало селянство, а також ремісники, члени сімей робітників. Наприклад, в 1870 р. лише в окрузі Львівської торгово-промислової палати серед 67,7 тис. робітників було 9,2 тис. жінок і 11,8 тис. дітей віком до 14 років. Характерною рисою пролетаріату Східної Галичини була велика кількість сезонних і поденних робітників. Робітничий клас краю мав багатонаціональний склад: українці, поляки, євреї та ін. Багато українців працювало у будівельній, деревообробній, харчовій та інших галузях промисловості.
Становище робітників було тяжким. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати та інші умови праці цілком залежали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робочого дня лише для дітей 10—14 та 14—16 років, які повинні були працювати відповідно не більше 10 і 12 годин. Але ці обмеження, яких до того ж не завжди дотримувалися власники підприємств, стосувалися лише фабрично-заводського виробництва і не поширювалися на ремісниче. Хоч у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, насправді він тривав 12 і більше годин. Зарплата західноукраїнських робітників була найнижчою в Австро-Угорщині. Львівський робітник одержував її вдвічі меншу, ніж віденський. Жіноча та дитяча праця оплачувалась, зазвичай, наполовину нижче за чоловічу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора М.С.Пасічник на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ“ на сторінці 11. Приємного читання.