Розділ 20. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО МЕЦЕНАТСТВА

Загальна характеристика.

Історія нашого меценатства — то, мабуть, одна з найцікавіших сторінок українського минулого, бо вона майже не вивчена. Багато кому відомо, для прикладу, про славетні справи Ярослава Мудрого — великого будівничого держави й покровителя всіх муз у Київській Русі, але не знаємо, що майже всі князі нашої Русі були великими ктиторами, що за неписане правило кожному з них було будувати на рідній землі храми, вкладаючи в ту справу кошти не тільки державні, а й власні.

Історія українського меценатства приховує в собі чимало і загадкових, і драматичних людських доль. Хоча найбільш відомі імена чоловіків-меценатів, та приємно усвідомлювати, що й жінки були причетні до доброчинства. Так, княгиня Анастасія Юріївна Гольшанська (в заміжжі Заславська) дала великі кошти на переклад і друк знаменитого Пересопницького Євангелія; княгині Олена й Софія Чорторийські у 1597 р. заснували спеціальну фундацію при Пересопницькому монастирі, дали кошти на шпиталь для недужих убогих і заснували школу для селянських дітей. А Ганна Гойська подарувала Почаївській лаврі земельні посілості та образ Божої Матері, що його одержала від грецького митрополита Неофіта. Це ще не всі імена, що ми можемо назвати.

Часто можна почути, що меценатство — це подвиг усього людського життя. У часи нашої бездержавності українська культура й українське літературне слово вижили саме завдяки меценатам. Скажімо, Євген Чикаленко розробив цілу програму підтримки українських письменників. Звичайно, нинішні меценати заслуговують на неабияку повагу, і все ж їм не дорівнятися до величі тих, хто творив нашу українську історію.

Українське меценатство в період Середньовіччя.

Петро Конашевич-Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний прославився не лише у ратних справах. Одночасно боровся за релігійні та культурні права українського народу. Першим з гетьманів поширив свою діяльність на Київ, зробивши його знову політичним, культурним і релігійним центром України. З його ім'ям пов'язане народження Київської колегії, що згодом перетворилася на знамениту Києво-Могилянську академію. Адже і сам мав на той час вищу освіту — закінчив Острозьку академію.

Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях переговорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були й невдачі.

Разом з тим ми не повинні ігнорувати великого внеску Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху в Україні. За його безпосередньою участю 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія, що було далекоглядною політичною акцією. Не можна недооцінювати і піклування гетьмана про розвиток Київського та Львівського братств, його матеріальну підтримку школами, прагнення дати освіту десяткам молодих людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного — відомого політичного діяча першої половини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.

На доказ цих тез подаємо таке: невідомий автор "Історії Русі в" писав, "що спокійний правитель Гетьманства полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі. Надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах...".

Нагадаємо ще про деякі великі діяння гетьмана, які давно вже оспівали і його сучасники, й нащадки. Це особлива опіка над Київським Богоявленським братством, до якого він увійшов з усім Військом Запорозьким; пожертва у кілька тисяч польських злотих на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називають його ктитором братського монастиря; побудова козацької церкви св. Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задністровську батьківщину, заповівши півтори тисячі золотих червінців школі Львівського братства. Виявив він немалу турботу і про інші монастирі, церкви і школи; у своєму заповіті велів нажите ним майно (а став гетьман до кінця життя людиною небідною) віддати "...на науку і на навчання діток християнських при церкві Успіння Пречистої Богородиці, на виховання бакалаврів учених й на вічні літа задля пожитку їхнього офірував". Петро

Конашевич у добродійництві наслідував традицію, що вже якщо не склалася, то починала складатися. Але масштаби його пожертв були набагато більшими. Як і сам він був набагато більшою за всіх своїх попередників постаттю нашої історії. Ця постать була створена справді саме для такого часу.

"Своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад у церковному та світському житті, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу", — так писав Володимир Антонович.

"Сагайдачний поєднував здібності військового вождя з видатною талановитістю державного діяча... Він повів козацтво шляхом слави, він повернув козацтву славу..., він повернув Києву його колишнє становище політичного, церковного та культурного осередку. Головне ж, він поновив державне значення козацькому народові... Без Сагайдачного не було б складено основ Гетьманської держави 1648 року... В добі Петра Сагайдачного є ще важлива риса: в ній ясно виявлена ідея соборності, єдності України. Виявлене не в теорії, а в самому житті", — це слова Н. Полонеської-Василєнко.

Меценатство періоду Гетьманщини. Іван Мазепа.

Глухівська доба в історії гетьманської держави на Лівобережжі (1708—1782 рр.) знаменує найвищий розквіт діяльності нової української еліти, до якої належала передусім генеральна, полкова і сотенна старшина, її державотворчі змагання визначили хід української історії XVIII ст., а смаки й уподобання забезпечили "золоту добу" українського барокового мистецтва. Нова еліта в середині XVII ст. прийшла на зміну занепалій родовій аристократії, перебравши її традиціоналізм і певність своїх прав та історичної місії. "Ця невелика купка людей інакше не відзивається, як тільки що вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого сильнішого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого, і нема ніде нічого доброго, нічого корисного, нічого дійсно вільного, що могло б їм придатися, і все, що у них — то найкраще... При всіх науках і в чужих сторонах пробування зосталися козаками і заховали гарячу любов до своєї власної нації і "солодкої отчизни", — так нарікав царський намісник Петро Рум'янцев у листі до Катерини II.

Органічною складовою багатогранної діяльності української еліти було те, що нині звично називаємо меценатством, але правильніше було б трактувати як певну політику в сфері культури. Адже протегування митцям, літераторам, запровадження мистецьких шкіл, театрів, укладання книгозбірень, широке будівництво — це не панські забаганки. Суть цієї діяльності полягала зовсім не в благодійництві як такому: то був радше суспільний обов'язок, неодмінний атрибут належності до еліти, свідома державницька позиція, спрямована на створення культурного середовища, що відповідало б тим високим критеріям, які завжди так дратували московських намісників в Україні.

Культурна праця мала кілька головних напрямків, кожен з яких заслуговує на окрему увагу. До найважливіших належить діяльність у сфері архітектури — мистецтві, найбільш суспільно обумовленому: фундація монастирів, соборів і парафіяльних церков, високих шкіл та інших громадських установ.

Один із нащадків генеральної старшини так схарактеризував суспільну значущість архітектури: "Архітектура — теж літопис світу: вона промовляє тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази, і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ". Це усвідомлювали і гетьман Самойлович, який особисто листувався з архітекторами — виконавцями його замовлень, і гетьман Мазепа, який за 20 років урядування витратив на будівництво, реставрацію і впорядження храмів та монастирів астрономічну суму, що перевищувала десять річних бюджетів Гетьманщини. Чільні представники українського уряду мали поважні підстави для безпосереднього втручання в архітектурний процес: більшість із них здобула таку ж освіту, як і, приміром, найвидатніший київський архітектор XVIII ст. Іван Григорович-Барський, адже курс викладався в Києво-Могилянській колегії. Так що замовник міг спілкуватися із зодчим на рівних — як фахівець із фахівцем.