Розділ 11. РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ЙОГО РУЙНІВНА РОЛЬ В ЗНИЩЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Політика Росії щодо України після Полтавської битви.

Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради", контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.

За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі посади, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних стосунків. Дедалі частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України для своєї мети. Справжнім лихом для козацтва став обов'язок брати участь у тяжких роботах далеко від батьківщини. Так, за дослідженнями В. Борисенка, 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька тисяч їх зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал. Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не один десяток тисяч життів українських чоловіків. Царський уряд залучав козацькі полки до участі у війні з Персією. У 1721 р. під Дербент виряджено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Наступного року під Сулак вирушило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт — трагедія для українського народу й свідчення про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги в Північній війні й підписання у 1721 р. Ніш-тадтського миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні. Поїздка до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвердила найгірші передбачення Скоропадського й пришвидшила його смерть. Наказним гетьманом України став чернігівський полковник Павло Апостол (1722—1723). Російський уряд не визнав його прав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську колегію (1722—1727). Головною мотивацією нововведення стала декларація захисту народу від постійних зловживань владою козацької старшини. Серйозні політичні прорахунки, карколомне збагачення правлячих кіл за рахунок нижчих верств населення стимулювали подальше втручання російського уряду у внутрішні справи України й спробу змінити її державний устрій. Такі намагання повністю відповідали політичному курсові російського уряду, спрямованому на жорстку централізацію влади в межах всієї Російської імперії. Скасування гетьманства суперечило умовам "Березневих" і всіх наступних договірних статей України з Росією, було протиправним, одностороннім актом.

В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціонували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки контрольно-касаційні функції в галузі політико-адміністративної влади й розпорядчі — у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, скерування податкових зборів до царської казни тощо. Порушувалися судові справи про зловживання полковників, інших старшин, а також судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не допускала, вводилися нові податки.

Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною. Полковники Григорій Ґалаґан, Яків Маркович, генеральний осавул Яків Лизогуб та інші можновладці зайняли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду. Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив автономістів наказний гетьман Павло Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча, енергійна і впливова в козацьких колах. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію судового процесу, старшині рекомендовано добровільно задовольнити справедливі претензії позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних "бунтів".

Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не сприймалися абсолютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з полковників та генеральних старшин. У петиції висловлювався рішучий протест проти вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності, ліквідації податкового імунітету козацької старшини та знатного військового товариства. Крім того, Полуботок домагався дозволу на обрання гетьмана України. Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької старшини.

У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловживання президента колегії С. Вельямінова, клопочеться про повернення привласнених податків і обрання нового гетьмана. Рішучий спротив Полуботка викликало введення в українських містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петрові І "Дванадцять пунктів", зміст яких зводився до необхідності змінити державний устрій України й збільшити прибутки казни за рахунок українських платників податків. Полуботок звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: "Бути сюди Полуботку, Савичу і Чернишу". Сенатським указом Малоросійська колегія 16 квітня була перетворена з контрольної на владну адміністративну структуру. Законодавчо закріплювались рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам козацтва, ліквідацію незаконних поборів, інших актів Генеральної військової канцелярії. І цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не вдалися.

Цар Петро І розлютився за цю сміливість козаків. Він наказав Полуботкові й генеральній старшині приїхати до Петербурга. З від'їздом Полуботка у червні 1723 р. опозиційна діяльність майже припинилася, її продовжував тільки миргородський полковник Д. Апостол. Роздратований Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який забороняв українцям порушувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило загартованого, скаліченого в січах і добре знайомого Петрові І полковника. Він надіслав імператорові "Коломацьку чолобитну", де знову порушував питання про вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані Вельяміновим скарги стародубських козаків на дії старшини з проханням призначити їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами, їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя. Але гетьман сказав відважно: "Заступаючись за Україну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми. Лучче мені найгіршою смертю вмерти, як дивитися на знищення земляків моїх!" Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв'язки з урядом Орлика. В тюрмі Полуботок смертельно захворів. В народному переказі розповідається, що тоді цар прийшов до нього і просив, щоб гетьман пробачив йому. Полуботок нібито відповів: "За невинне страждання моє й земляків моїх будемо у спільного Судді, Бога нашого. Скоро станемо перед Ним, і Він розсудить Петра з Павлом!" Призначений в Україну резидент Рум'янцев з командою приступив до "викорінення смути". Протягом грудня 1723 — січня 1724 рр. з посад були звільнені прихильники Полуботка, їхні місця зайняли прибічники Малоросійської колегії.

Зміни в адміністративному і військовому устрої Гетьманщини.

Внаслідок розгрому опозиції верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія була перетворена в дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподаткування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й монастирів. Це була позитивна спроба колегії більш-менш справедливо розподілити податковий тягар "між великими і малими, убогими і багатими". Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, тобто Україну відкрито грабували.

Також були внесені зміни в судову практику. Царський уряд почав самостійно вирішувати судові справи, активно запроваджувати в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судочинства, що сягав своїм корінням "Руської правди", замінявся інквізиційним методом із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колегії поширювалась і на духовенство. Шукачі козацтва дістали можливість відновити втрачені козацькі права.

Місцеве самоврядування фактично було підпорядковане російському уряду. Його преставники були наділені правом перевіряти укази Генеральної військової канцелярії, не допускати спілкування населення із запорожцями, слідкувати за неухильним виконанням царських указів про торгівлю "заповідними товарами" тощо. Був контроль за діяльністю місцевих органів влади. Здійснювалася заміна полковників-українців російськими офіцерами. Царський указ застерігав за собою право призначати на старшинські посади. Почалася політична реакція в Україні. Вона негативно позначилась і на становищі української національної культури, бо зачіпала інтереси українських інтелектуалів. Козацька старшина, шляхта, міський патріціат, а також інтелектуальна еліта висловлювали незадоволення різкою зміною державного статусу України.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він стосувався й України. Вже в лютому 1725 р. Верховна таємна рада розглядала проект контрреформ в Україні, насамперед відновлення гетьманства. Зміна політичного курсу Росії щодо України зумовлювалася кількома чинниками, у тому числі загрозою війни з Туреччиною, незадоволенням серед українських верхів, а також прагненням Меншикова та інших російських можновладців позбутися оподаткування своїх українських маєтностей. Російський уряд замінив українським козакам Низовий похід виплатою трьох карбованців з кожного, а Катерина II звільнила з ув'язнення козацьку старшину (Полуботок до того часу помер у в'язниці). Звільненим заборонили повертатися в Україну. Виняток був зроблений тільки для Апостола, від якого перед від'їздом взяли присягу бути "вірним рабом російських монархів, охороняти їхні інтереси, не мати зв'язків з турками, кримцями, поляками, запорожцями та іншими "народами сторонніми". Вперше вільнолюбива старшина трактувалася як раб, холоп російських імператорів. Син Апостола залишився заложником у Меншикова.

Наступники російського царя Петра І не наважувались в такій категоричній формі продовжувати політику свого попередника. Тому Верховна таємна рада переглянула запроваджені Вельяміновим статті й деякі з них скасувала. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасовувалися всі податки, введені Малоросійською колегією, що найбільше відповідало інтересам козацької старшини і російських землевласників. Верховна таємна рада після обговорення відповідного проекту з козацькою старшиною 20 червня 1727 р. прийняла рішення про реставрацію українського гетьманства. В "таємних пунктах" вказувалося, що, незважаючи на декларовані українському народові права на обрання нового гетьмана, це написано "для лиця", щоб заспокоїти його. Насправді імператор призначив гетьманом України миргородського полковника Апостола. Спеціальному посланцеві Наумову наказувалося втілити рішення імператора в життя. Якби козаки були проти нав'язаної їм кандидатури, тоді посланець мав зупинити раду й не дозволити обирати іншу кандидатуру. Офіційне повідомлення про згоду на обрання нового гетьмана надійшло до Глухова в липні 1727 р. Царський кур'єр при цьому прямо заявив, що гетьманом призначено миргородського полковника Данила Апостола. Козацтво з наївним ентузіазмом зіграло відведену йому царським урядом роль при обранні Данила Апостола гетьманом України (1727— 1784). Він був одним із старих полковників, що товаришували з І. Мазепою, і добре пам'ятав часи самостійності України. Протягом серпня—вересня 1727 р. Малоросійська колегія припини* ла своє існування. Однак автономні права України знову обмежувалися. Російський уряд залишив за собою контроль над фінансами, підпорядкував козацькі полки російському командуванню, запровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини. Було також зроблено спробу перевірити права української старшини на маєтності для того, щоб відібрати у неї "неправильно" захоплені землі. Звичайно, старшина робила все, щоб звести нанівець таку спробу. "Генеральное следствие о местностях" (1729—1730 рр.) не дало через опір старшини практичних результатів. Замість обмеження старшинського землеволодіння вийшло закріплення прав на володіння маєтками.

Відновлення гетьманства пробудило в народі сподівання на повернення Україні давніх автономних прав і поліпшення соціально-економічного становища. Особа Апостола найкраще відповідала потребам лідера нації. 73-річний гетьман добре знав життя й запити людей, мав неабиякий авторитет в Україні, на нього зважав і російський уряд. Ім'я Апостола було овіяно славою і романтикою, втілювало в собі козацьку мужність і відвагу в боротьбі зі зовнішніми ворогами. Ставши гетьманом, Апостол виступив поборником тих політичних прав, які виборов український народ під проводом Богдана Хмельницького, але вони в різний час були скасовані імперським урядом.

Зрозуміло, що домогтися повного відновлення для України автономних прав Апостол не міг. Але він не був звичайним статистом в грі, яку провадив російський уряд, і почав, як тільки можливо вибудовувати власну політику. В підписаних у 1727 р. "Пунктах" гетьманові, як і його попередникам, заборонялися самостійні дипломатичні стосунки з урядами зарубіжних країн, що не стосувалися прикордонних проблем з Польщею та Кримським ханством. У військовій справі гетьман підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на старшинські посади мав затверджувати цар. До складу Генерального суду поряд з трьома українцями вводилося стільки ж росіян. Передбачалося перевірення старих і створення нових законів. Знімалися обмеження з торгівлі іноземних купців. Мито за імпортовані товари мало надходити до російської казни. Не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбані ними раніше землі. Планувалося перевірення законності придбання маєтків козацькою старшиною, шляхтою, монастирями й містами. Документ мав суперечливий характер. Поряд з обмеженням автономії України в ньому було окреслено шляхи виходу з політично-соціальної кризи, законодавче закріплювалися земельні права нижчих верств населення.

Гетьманові Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнана управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чиновництва. Апостол сформував уряд переважно зі своїх прихильників: генеральний обозний — Яків Лизогуб, генеральні судді — Андрій Кандиба та Михайло Забіла, генеральні осавули — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генеральний хорунжий — Яким Горленко, генеральний бунчужний — Іван Борозна, генеральні підскарбії — Андрій Маркович та Іван М'якінін. Гетьман призначив галицьким полковником Григорія Граб'янку, а лубенським — свого сина Петра.

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну верству суспільства. Тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі.