Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Причин невдачі повстання декабристів було багато, головна ж полягала у тому, що вони були революційними дилетантами. Цей революційний дилетантизм на фоні політичної інертності мас і призвів до поразки.

Декабристи представляли радикальну течію суспільно-політичного руху 20-х рр. XIX ст.; їхня заслуга полягала в тому, що вони виробили політичну програму, яка ставила завданням ліквідацію феодально-абсолютистського ладу, їхні лозунги боротьби з кріпосним правом і самодержавством мали великий історичний зміст і залишалися на довгі роки дійовими й актуальними у визвольному русі.

У 40-х рр. XIX ст. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, прокидалася українська національна думка і тяжіла до ідеї слов'янської взаємності. Саме в Києві у січні 1846 р. склалося українське таємне товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну програму для українства. Це товариство згуртувало в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на подальший розвиток українського відродження.

Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали: М. Костомаров — син поміщика і кріпачки, учитель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р. професор російської історії Київського університету; М. Гулак - - виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; В. Білозерський — походив з дворян, з 1846 р., після навчання у Київському університеті — учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. Куліш; студенти Київського університету О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяде, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич. У квітні 1846 р., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і поет. Для його учасників це мало важливе значення. Шевченко вже був відомий як поет, художник і борець проти національного і кріпосницького гноблення.

Історик Г. Сергієнко нараховує 12 безпосередніх учасників і 93 особи, які стояли близько до товариства. Цю цифру підтверджують спогади Пильчикова, який писав, що "в товаристві було вже мало не сотня братчиків". Напевно, що до кирило-мефодіївців він зараховував і тих людей, які частково були їхніми однодумцями, підтримували з ними особисте знайомство або листування. У цілому склад товариства можна охарактеризувати як різночинний (дрібномаєткові або безмаєткові дворяни, міщани, селяни).

Члени товариства виробили програмні документи — "Статут слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та "Книгу буття українського народу".

Основні погляди братчиків на історію людського суспільства, в тому числі на минуле і сучасне України, викладено в "Книзі буття українського народу", у якій засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків ("рабів"), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, негативно оцінюється самодержавна влада взагалі й російський царизм зокрема, відстоюється республіканський лад. "Книга буття" написана в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей справедливості, рівності, свободи і братерства.

У програмних документах товариства знайшла відображення ідея возз'єднання всіх українських земель. Згідно з виробленим проектом, Україна як складова частина майбутньої слов'янської федерації повинна була мати 2 штати: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), до якого б приєдналась українська Східна Галичина. По суті, це був перший висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст. проект возз'єднання східних і західноукраїнських земель.

Взагалі, національне питання, як вважає історик К. Кондратюк, привернуло найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: "всі слов'янські народи... повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". Столицею федерації мав стати Київ. Інакше кажучи, таємна політична організація у програмі заявляла про те, що своєю метою ставить утворення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною.

У виникненні такої ідеї серед членів товариства не слід шукати обґрунтування якоїсь зверхності чи винятковості української нації. Пригнічене становище України в складі царської Росії природно об'єднувало суспільно-політичний рух на українських землях з боротьбою південних і західних слов'ян за національне визволення. З цього приводу М. Драгоманов зазначав, що "український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не московське царство, а під ним підбита Україна, а не "сверкающая стальной щетиной" імперія".

Учасники Кирило-Мефодіївського братства вірили і надіялися на те, що "встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни, і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі".

Таке месіанське бачення майбутнього України-федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх "м'яких" і "поетичних" співвітчизників існувати незалежно. "Про окрему самобутність Малоросії, — писав В. Білозерський, — ніхто зі слов'яністів не мріяв: бажали лише звільнення селян, освіти, любові до своєї мови і процвітання літератури. У цьому вони вбачали самобутність кожного народу". Причиною цього, на думку Білозерського, є географічне розташування України: вона буде між кількома вогнями і може зазнати "гіршої долі, ніж її зазнала Польща". Від себе додамо, що розвиток федеративних ідей на той час стимулювався ще й слабкістю українського національно-визвольного руху, роз'єднаністю українського народу двома державами — Росією і Австрією.

Хоча кирило-мефодіївці й надавали тоді Україні надто велику роль у визволенні слов'янських народів, ставили її в центр майбутнього слов'янського союзу, вважаючи її своєрідною месією для слов'ян, але вони не протиставляли українців іншим слов'янським народам. Передбачуване об'єднання слов'янських народів планувалося провести добровільно, з правом збереження для його учасників своєї самостійності, автономії. Кожна слов'янська держава створюється на основі рівності громадян, із збереженням мови, релігії, народного правління. Автори програмних документів вважали, що верховним законодавчим органом всеслов'янського об'єднання стане слов'янський собор, у якому будуть представлені всі народи, які входять в нього. Виконавча влада буде належати президентові.

Кожна із республік повинна мати свій обраний народом, верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також передбачались виборними. У всіх частинах федерації (у яку б мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія) передбачались однакові основні закони й права, мали бути ліквідовані стани, привілеї, смертна кара, забезпечена свобода віросповідання, запроваджене обов'язкове навчання народу.

Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодїївці вважали найдоцільнішим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців були розбіжності: Костомаров, Білозерський, Куліш та інші вважали можливим втілити свої ідеї в життя мирними методами, поширенням освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. "Пани повинні звільнити своїх невольників і зробитися їм братами", — писав Костомаров.

На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім, ці розбіжності не слід перебільшувати, бо всіх їх об'єднувало прагнення покращити долю України. Це був час, коли радикали часто схилялися в бік лібералізму, а ліберали — в бік радикалізму. Здебільшого вони були не противниками, а союзниками. Так, Т. Шевченко неминучу загибель "старого світу" пов'язував не тільки із запеклими битвами, а й з розвитком людства шляхом прогресу й наукових знань. На певну роздвоєність у постаті Шевченка — гуманіста і співця народного повстання — вказував і Драгоманов.

Кирило-мефодіївці, крім розробки програмних документів, намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження прокламацій ("До братів-українців", "До братів-великоросіян і поляків"), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Активно діяли вони також в напрямі налагодження зв'язків з прихильниками національного відродження слов'янських народів.

Проте широкої діяльності товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 по березень 1847 р.

У березні 1847 р. почалися арешти. Жандарми заарештували в Петербурзі Гулака. Слідом за ним було доставлено до Петербурга заарештованих Костомарова, Шевченка, Навроцького, Андрузького, Посяду, Куліша і Білозерського, згодом — Савича і Маркевича. Пильчиков і Тулуб за браком доказів до відповідальності не притягалися. Комісія на чолі з шефом жандармів О. Орловим та управителем III відділу Дубельтом близько двох з половиною місяців вела слідство у справі товариства. І хоча не було жодного сумніву щодо антиурядового характеру цієї організації, російські чиновники не схильні були поспішати з відвертим визнанням факту існування національно-визвольних ідей в Україні. О. Орлов всіляко намагався підкреслити слабкість, нестійкість і нечисленність товариства.

Царизм найжорстокіше покарав Т. Шевченка. Його і П. Куліша було визнано такими, які не належали до Кирило-Мефодіївського товариства, але були "винні за своїми власними окремими діями". Т. Шевченка віддали в солдати, йому було заборонено писати і малювати. Показово, що III відділ враховував суспільний резонанс і популярність поезій Т. Шевченка. У підсумковій доповіді начальника відділу О. Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р. зазначалося: "...Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще шкідливіші і небезпечніші. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати і згодом укорінятися думки про уявне раювання часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість існування української окремої держави". Це був один із перших репресивних актів проти української літератури, яка піднялась до того, щоб ставити соціальні, національні й політичні питання.