Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський, автор "Енеїди" (1798).

З кінця 30-х рр. починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка. Видання "Кобзаря", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. не була однозначною. Тоді панував класицизм, але паралельно з ним (чи в його надрах) розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично налаштовані художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Петербурзька Академія мистецтв як провідний навчальний осередок давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але як офіційний заклад обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30—40-х рр. класицизм стяв консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко* Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був І. Мартос, українець, який з 1814 р. працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Найкращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішелье в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

Високим рівнем розвитку вирізнялася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. З народу вийшли талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький написав у Києві музичний твір "Україна" (1836 р.) — варіації на тему народної пісні "Зібралися всі бурлаки". Композитор А. Єдлічка, чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм". Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Бльснер, піаніст і композитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В. Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, творчість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х рр. XIX ст. виконували численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щеп-кіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" І. Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма "Назар Сто-доля" (1843 р.) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського "Українське весілля" (1835 р.). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до подальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник", що з'явилися там у 1844 р, і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озар-кевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з'явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільноти з'явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти втрачений зв'язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народну. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Закордонний похід російської армії в Європу (1813—1815) дав можливість солдатам і офіцерам побачити інше життя, позбавлене того примітивного рабства, яке у формах кріпацтва міцно тримало в обіймах величезну імперію на сході Європи. До Росії багато з них вернулися присоромленими за свої власні російські порядки.

На початку 20-х рр. XIX ст. Європа знову палала у вогні повстань і революцій. В Іспанії, Італії, Португалії було проголошено конституції, що обмежували королівську владу. У 1821—1822 рр. вибухнуло повстання за незалежність в Греції. Російське суспільство в цей час теж було охоплене ліберальними і навіть радикальними настроями. Як наслідок цих тенденцій було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних товариств, із яких виросла змова і знамените грудневе повстання 1825 р.

Академік М. Нечкіна на основі багаторічного дослідження декабристського руху справедливо зазначала, що в ньому широко була представлена Україна. Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губ.), Давидових і Поджіо (Київська губ.); з Полтавською губернією пов'язані також Якубович, Шимков, Андрієвич-Краснокутський, Лисовський; з Чернігівською — Моз-галевський; із Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Вигодовським; Люблінський жив у Новограді-Волинському, Іванов — у Житомирі.

Таким чином, на українській землі народилися і служили багато хто з декабристів. Причому, описок М. Нечкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищами С. Волконського, Я. Драгоманова, О. Корниловича, О. Усовського, О. Фурмана, братів Капністів та інших, що народилися або мали маєтки на Україні.

Ще у 1816 р. невелика група самовідданих армійських офіцерів заснувала в Петербурзі перше таємне товариство "Союз порятунку''. Основоположником "Союзу" був офіцер генерального штабу М. Муравйов, а членами — брати Сергій та Матвій Мурав-йови-Апостоли, онуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. "Союз" мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та ліквідувати кріпацтво. У1818 р. "Союз" розпався, однак замість нього у Москві було утворено нове товариство — "Союз благоденства". Він мав свою управу (філію) в Тульчині, яку очолив П. Пестель. Але ця організація проіснувала недовго, до 1821 р.