Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Відгомін усіх цих подій досягав і українських земель, так чи інакше позначався на характері мислення і діяльності передової частини інтелігенції. Саме вона й очолила на початку XIX ст. рух за національне відродження.

Українське національне відродження.

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами розвивалось духовне життя України, що стало важливою складовою частиною національно-визвольного руху.

Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Саме прогресивна частина дворянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість полягала в тому, що конституювання української нації відбувалося у складі багатонаціональних держав за відсутності власної державності та в умовах політичного, національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення національної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту й феодального ладу.

Водночас певний вплив на політичний світогляд передових представників інтелігенції України справляли ідеї польського і російського визвольних рухів (зокрема декабристів, союзу польського народу) щодо шляхів розв'язання національних проблем та майбутнього державного ладу.

Для більшості народів, що переживали процес формування нації в умовах відсутності політичного суверенітету, важливу роль у справі збереження й розвитку національної свідомості відігравали фольклор, література, історична наука. У вітчизняній історії представники інтелектуального середовища шукали відповідь на злободенні політичні питання, прагнули визначити перспективу, знайти пояснення подіям сьогодення і майбутнього.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з історико-філологічного та фізико-математичного відділів; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформний час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомітими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема, 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М. Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Була проведена велика робота зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія Русів", яку опублікував О. Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною є "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Значний внесок у розвиток історичної думки в Україні зробив М. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20—30-х рр. XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця "Відомість о руськім язиці" (1829 р.), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою "Повість временних літ".

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Окрім неї, у місті діяло ще кілька менших бібліотек, а також були відкриті гімназії та приватні школи.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли домогтися денаціоналізації і знищення українського народу, не зупинили розвиток його мови. Українська інтелігенція, письменники, громадські і культурні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, яку склав російський філолог О.П. Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська — не окрема, а діалект російської або польської.

Прогресивні вчені й письменники (П.П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Голо-вацький) порушували проблеми української лексикографії: збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції ("Собор руських учених"), на якому Яків Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови; там же обговорено низку наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П. Куліш у виданні "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.