Розділ «Тема 4. Індійська цивілізація»

Уряд Дж. Неру енергійно почав діяти, намагаючись подолати вікову відсталість країни і створити багатоукладну сучасну економіку. У 1947-1949 рр. були ліквідовані і включені до загальної території держави 555 раніше формально незалежних князівств. Цей процес завершився реформою 1953-1956 рр., яка призвела до перетворення штатів за національно-мовним принципом. Урядова резолюція про промислову політику 1948 р. закріпила курс на розвиток змішаної економіки, який передбачав створення державного сектору у провідних галузях економіки при збереженні і заохоченні національного приватного підприємництва. Починаючи з кінця 1940-х рр., у країні розпочалося проведення аграрних реформ, які ліквідували велике феодальне і напівфеодальне землеволодіння. І хоча реформа супроводжувалася сплатою викупу, вона все ж таки дала певні вигоди 20 млн селянських господарств. Провідними принципами зовнішньої політики ШК на своєму з'їзді у 1948 р. визначив антиколоніалізм, мирі нейтралітет, неучасть у воєнних блоках. Завдяки цьому Індія стала однією з країн - засновниць Руху Неприєднання. 26 січня 1950 р. Індію було проголошено суверенною республікою. В ухваленій Конституції країни були закріплені найважливіші досягнення національно-визвольної боротьби: демократичні свободи, заборона дискримінації за мотивами релігійної, расової та кастової належності, статі і місця народження.

Цивілізаційне поле, у якому відбувається суспільний розвиток, е дуже широким - від індивідуалізму (визнання пріоритетів особистих інтересів), основи західної цивілізації до колективізму (пріоритету групових інтересів над індивідуальними), притаманному традиційному східному суспільству. Для індійської цивілізації характерний серединний шлях - розвиток, далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів. Попри всі суттєві відмінності від західної моделі цивілізації саме певна близькість до неї дозволила Індії встановити політичну систему, яка порівняно майже з усіма країнами Півдня найбільше відповідає значній частині західних параметрів. Індія подає приклад досить успішної демократизації. І тут теж визначальну роль відіграють особливості її цивілізації. За умов низького рівня соціально-економічного розвитку в цій країні не могли б прижитися елементи західної демократи, якщо б підвалини для них не були закладені в індійській цивілізаційній моделі. Наприклад, уже 3 тис. рр. тому в Індії існували "панчаяті" - самоврядні общини. Подібні структури існували в багатьох країнах, але ніде, як зазначають дослідники, втручання держави в їхні справи не виявилися такими обмеженими, як тут.

У 1951-1952 рр. відбулися перші загальні вибори до парламенту та законодавчих зборів штатів (у наш час в Індії нараховується 25 штатів). Вибори показали, що переважна більшість населення на той час підтримувала ШК. Результати виборів закріпили за IHK право на здійснення програми економічних і соціальних реформ, яка одержала назву "Курс Неру". Відповідно до цього курсу передбачалися: орієнтація на переважний розвиток державного сектору; сприяння різним формам державного контролю та регулювання приватного сектору; підтримка дрібного підприємництва в різних галузях господарства; здійснення антифеодальних соціально-економічних перетворень на селі; зменшення економічної нерівності і скорочення розриву у прибутках, аби не допустити "соціального вибуху". Попри здійснення аграрних реформ сільське господарство країни все ще не забезпечувало її потреб у продовольстві і деяких видах сировини. Задля розв'язання цієї проблеми уряд розпочав "зелену революцію", тобто запровадження нових прогресивних агротехнічних методів з використанням сортового насіння, добрив, засобів малої іригації тощо. "Зелена революція" дала суттєве зростання врожаїв. Індія досягла самозабезпечення продовольством, а потім ще розплачувалася ним за постачання радянської зброї.

У 1964 р. Джавахарлал Неру помер. Після його смерті Індія вступила у смугу конфліктів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Усередині ШК теж посилилися суперечки і протиріччя. Перемогу в партії одержали прибічники подальших перетворень на чолі з донькою Дж. Неру Індірою Ганді, яка стала прем'єр-міністром у 1966 р. Під час реформ, які проводив очолюваний нею уряд, було здійснено:

o націоналізацію найбільших банків і загального страхування;

o скасовано пенсії та привілеї колишніх правителів індійських князівств;

o ухвалено законодавство про зниження максимуму землеволодіння та розподіл надлишків серед безземельних тощо.

У 1973-1975 рр. консервативні сили, частина яких зазнала збитків від проведення реформ, розгорнули антиурядову кампанію, що супроводжувалася великим безладом, зокрема закликами до поліції й армії не виконувати накази уряду. У відповідь на це уряд запровадив у країні надзвичайний стан (1975-1977). Водночас було проголошено Програму 20 пунктів, що передбачала проведення невідкладних соціально-економічних заходів, спрямованих, окрім усього іншого, і на поліпшення становища міської та сільської бідноти. Так, у переважній більшості із 500 тис. індійських селищ значною мірою було здійснено загальнодержавну програму забезпечення нагальних потреб населення, а саме: чиста питна вода, електрика, початкові школи та медичні пункти. Однак через певний час з'ясувалося, що коштів на грандіозні перетворення не вистачає. Реформаторська політика поступово пішла на спад. А закони надзвичайного стану часом використовувалися проти пересічних громадян. Особливо гостре незадоволення викликала спроба поліпшити демографічну ситуацію за допомогою стерилізації.

На парламентських виборах 1977 р. IHK зазнав поразки. До влади прийшло об'єднання партій на чолі із Бхаратійя Дманата парті (БДП - Індійська народна партія). Проте через внутрішні суперечки воно в 1979 р. розпалося. На позачергових парламентських виборах на початку 1980 р. перемагає IHK на чолі з Індірою Ганді. Тепер правляча партія здійснює поміркованішу реформаторську політику. Економічні проблеми не зникли. На їх тлі у першій половині 1980-х рр. посилилися радикальні рухи всередині країни. Екстремістські сикхські організації висунули гасло відокремлення Пенджабу від Індії і створення священної сикхської держави Халістан. У червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їхньої святині - Золотого храму у м. Амритсарі, перетвореного на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність за це вони поклали на прем'єр-міністра. 31 жовтня 1984 р. пенджабські терористи, які входили до особистої охорони Індіри Ганді, убили її. Цей злочин мав наслідком спалах погромів проти сикхів в інших штатах і терористичні дії у відповідь. Син Індіри Ганді - Раджив Ганді, який став прем'єром після загибелі матері, зміг покласти край погромам і взяв курс на політичне розв'язання пенджабської кризи мирним шляхом, що виявилося дуже складним. Однак у 1991 р. під час виборчої кампанії він був убитий тамільською терористкою-шахідкою. Новим прем'єром став Нарасимха Рао.

Чимало експертів звертають увагу на зростання етнонаціонального сепаратизму в Індії. Дійсно, останнім часом спостерігається акцентування субнаціональної ідентичності. Індійські штати створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних суперечностей. Між штатами також існують відмінності у загальній кількості населення. При цьому економічне зростання найбідніших індійських штатів в останню третину XX ст. і досі виявляється нижче середнього показника по країні, а найбагатших - вище. Усе це призводить до появи суперечливих вимог регіонів до центру. Разом із тим міжрегіональний розрив не такий уже й великий: найбагатший штат (Пенджаб) перевершує за ВВП на душу населення найбідніший (Біхар) лише в 4 рази. Головне - це те, що само-ідентифікація в Індії здійснюється на цивілізаційній, а не на національній основі. Окрім цивілізаційної єдності, розвитку регіонального сепаратизму перешкоджають:

o помітне посилення держави впродовж її незалежного існування та втягування всіх регіонів до загальнонаціонального розподілу праці;

o створення значного багатонаціонального прошарку підприємців, які ведуть операції в усій країні;

o існування величезного прошарку державних службовців, що зацікавлені у збереженні єдності країни;

o безкомпромісне використання силових структур у разі підтримки сепаратистів зовнішніми силами.

З огляду на це загроза цілісності країни може виникнути лише за особливо несприятливого збігу обставин. "Єдність у багатоманітності", яку багато хто вважає основою індійської цивілізації, утримує країну від дезінтеграції, що є дуже складною справою.

6 грудня 1992 р. у невеликому індійському містечку Айодх'я (штат Уттар Прадеш) сталася подія, що стала віхою в історії сучасної Індії. Натовп індуїстських фанатиків зруйнував мечеть імені Бабура, що призвело до кривавих зіткнень між індуїстською та мусульманською общинами в самій Індії, відгомін від яких прокотився по Пакистану, Бангладеш і країнах, що мають численні індійські діаспори. Основний мотив, який рухав вандалами, - відновлення "історичної справедливості". За їхніми твердженнями, збудована в XVI ст. мечеть займала місце, на якому в доісторичні часи народився бог Рама, головний персонаж епічної поеми "Рамаяна", і де колись існував присвячений йому храм. Глибинний сенс подій полягав у тому, що наочною стала гострота проблем міжконфесійних відносин, які поставили під сумнів міцність підвалин світської держави і секуляризму1, закладених "Курсом Неру".

Основними ініціаторами походу на Айодх'ю були провідні діячі Бхаратійя Джаната парті, яка дотримується фундаменталистських цінностей. Через кілька років на тлі послаблення позицій IHK вона створює Національний демократичний альянс (НДА), до якого увійшли ще 23 союзні партії, і виграє на дострокових парламентських виборах 1999 р. Головною лінією стає поширення релігійно-общинної ідеології та політики. За роки правління НДА здійснювалися систематичні атаки проти неіндуїстів. Релігійні меншини - мусульмани, християни і даліти-буддисти - зазнавали залякувань і прямих нападів. З іншого боку, значно погіршилася ситуація в економіці: темпи її зростання помітно знизилися, а гострота соціальних проблем зросла. Як підкреслювали у своїй критиці НДА ліві партії, ніколи раніше у політиці незалежної Індії не було зроблено так багато для багатих і так мало для бідних. Понад 380 млн індійців одержували прибуток, менший 1 долара на день, а 160 млн не мали доступу до чистої питної води.

Проте, йдучи на парламентські вибори 2004 р., урядова коаліція на чолі з БДП висунула гасла "Відчуйте себе добре" та "Сяюча Індія", які подавали існуючу ситуацію у прикрашеному вигляді. Головний документ НДА мав назву "Програма розвитку, гарного управління, миру і гармонії". У ньому підкреслювалося, що під "мудрим керівництвом" прем'єр-міністра Атал Біхарі Ваджшї на виборах 2004 р. НДА буде прагнути одержати новий мандат не управління країною, аби служити народу наступні роки.

Головним конкурентом цій силі виступив IHK, який у своєму передвиборчому маніфесті проголосив, що парламентські вибори 2004 р. є не просто вибором між тією чи іншою партією, а зіткненням діаметрально протилежних ідеологій та гострою боротьбою між різними системами цінностей: "Наступні вибори - це боротьба між Конгресом, який завжди спирався на славне минуле Індії та використовував її традиції, щоб побудувати сучасну Індію, і БДП, яка систематично підривала суть індійської цивілізації і руйнувала саму ідею незалежної Індії". Своєю метою Конгрес проголошував завдання поразки силам обскурантизму і фанатизму в особі БДП, яка загрожує "переписати наше минуле і знищити наше майбутнє". Конгрес заявив, що він разом із союзниками виступить альтернативою БДП і "поверне Індію на шлях економічного зростання та соціальної гармонії". На парламентських виборах 2004 р. БДП разом зі своїми союзниками поступилася місцем об'єднанню політичних партій на чолі з ШК (лідером партії є вдова Раджива Ганді Соня Ганді). Прем'єр-міністр нового коаліційного уряду Індії Манмохан Сингх заявив: "Ми взяли на себе зобов'язання проводити економічні реформи. Проте в цих реформ має бути людське обличчя".

Соціальне становище Індії завжди було непростим. Попри певні позитивні зрушення, яких удалося досягти в попередні періоди правління IHK, часи керівництва БДП загальний стан справ погіршили. У країні існує безліч складних проблем. В Індії проживає найбільше бідноти серед усіх країн світу - 36 % від загальної кількості населення, що складає на нинішній час понад мільярд. Це у 9,43 разів більше, ніж усе населення України або в 1,44 рази більше усього населення СІЛА. В антисанітарних умовах проживає 71 % індійців, а 25 % позбавлені можливості одержати медичну допомогу. Попри те, що за Конституцією дискримінація за приналежність до раси, релігії, касти і статі заборонена, вона постійно дає про себе знати в дійсності. Наприклад, становище жіноцтва майже таке саме, як у XVIII і XIX ст. І досі трапляються випадки виконання обряду "саті", тобто самоспалення вдовиць. Індія своїм досвідом підтверджує, що суспільна свідомість - найскладніший і найнепоступливіший матеріал для реформування. Головною метою реформування сучасний уряд Індії вважає поліпшення соціального становища найзлиденніших верств населення. Звичайно, для цього необхідний успішний розвиток економіки.