Розділ «Тема 4. Індійська цивілізація»

Об'єктивно мав місце вплив з боку динамічної європейської цивілізації на статичну традиційну індійську. Однак усупереч суб'єктивним уподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів із Європою, будівництво залізниць, розвиток зв'язку, створення навчальних закладів європейського типу, знайомство освічених індійців з передовими ідеями і рухами в європейських країнах сприяли зростанню тих сил в Індії, які мали визволити країну від колоніального гноблення. Починаючи з 70-х рр. XIX ст., в Індії спостерігалося піднесення національно-визвольного руху. Іншими словами, розпочався зворотний рух: індійська цивілізація відступила до певної межі, від якої почалося відродження її самостійності.

У1885 р. утворилася перша загально-індійська політична партія національної буржуазії та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків - Індійський національний конгрес (ІНК). Керівники Конгресу на той час не виступали прямо проти англійського панування в Індії. Вони прагнули, щоб освіченій верхівці індійського суспільства були надані певні права у вирішенні питань внутрішнього самоврядування. Англійці спочатку не заперечували проти створення Національного конгресу, думаючи, що він перетвориться на лояльну до влади організацію. Однак, незважаючи на поміркованість вимог і вузьку соціальну базу цієї партії, її діяльність сприяла зростанню національної самосвідомості і політичному пробудженню широких народних мас. Антианглійські виступи конгресистів, особливо лідерів його ліворадикального крила, змусили колоніальну адміністрацію переглянути своє ставлення до IHK і розпочати проти нього боротьбу. Для послаблення руху опору англійці зробили ставку на політику протиставлення індуїстів і мусульман. У 1906 р. за допомоги британської влади було сформовано організацію мусульманської знаті - Мусульманську Лігу. Ліга добивалася надання різноманітних привілеїв мусульманській верхівці і підтримувала колоніальну адміністрацію в боротьбі проти Конгресу.

Дискримінаційна політика колоніальної адміністрації та звістка про революцію в Росії сприяли зростанню національної самосвідомості. 1905-1908 рр., для Індії стали роками революційного піднесення, яке проходило під гаслами свадеші - бойкоту англійських товарів і заохочення вітчизняного виробництва, а також свараджа - надання Індії самоврядування. Під цими гаслами Конгрес розпочав потужну політичну кампанію, яка знайшла широку підтримку.

Перша світова війна, у яку Індію було втягнуто Великою Британією, мала дуже великий вплив на економічне і політичне життя країни. Під час війни капіталізм в Індії почав розвиватися швидшими темпами, насамперед у промисловості. Зміцнення економічних позицій індійської національної буржуазії в цей час і загострення протиріч між нею та британською владою зумовили активізацію Конгресу та зміну попередніх форм його діяльності. Пройшли ті часи, коли він обмежувався лише боротьбою за розширення прав індійців у межах колоніальної адміністративної структури.

На початку 20-х рр. минулого століття загальновизнаним ділером національного руху стає Мохандас Карамчанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у пер. Велика Душа). Він став першим зварни брахманів, хто порушив заборону для її представників виїздити з країни. Освіту юриста одержав у Лондоні. Махатма Ганді став людиною, яка сприяла появі трьох основних рухів XX ст.: проти расизму, проти колоніалізму, проти насильства. На його діяльність вплинули не лише настанови індуїзму. Він дослідив, переосмислив і перевірив на практиці концепцію, яку висунув ще російський письменник і громадський діяч Л. Толстой як принцип самовдосконалення особистості. Ганді розробив методику масових ненасильницьких дій - сатьяграху ("наполегливість в істині"), спрямовану проти встановлених колонізаторами порядків і законів. Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів і досягнення незалежності Індії шляхом неспівробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до народу, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних індійців. Він намагався згуртувати в боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили індійського суспільства, тому відкидав класову боротьбу, виступав за компромісне врегулювання економічних і соціальних конфліктів у місті та селі. За умов глибокої кастової та релігійної роз'єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології та політиці Ганді посідала єдність індуїстів і мусульман, національних і кастових груп. Це він назвав "недоторканих" хариджанами ("діти Бога"), тобто наголосив, що вони - такі самі люди, як і всі інші, а також удочерив дівчинку з "недоторканих". Спочатку Ганді діяв поза Конгресом, але вже з 1920 р. IHK прийняв гандізм як свою офіційну ідеологію. Це сприяло його перетворенню на масову політичну організацію.

Нове піднесення визвольного руху на початку 1930-х рр., масовий страйковий рух і селянські заворушення англійці жорстоко придушили. Проте посилення соціальних протиріч й антиколоніальних виступів спонукало уряд Великої Британії видати в 1935 р. Закон про управління Індією. Цей закон передбачав створення законодавчого (фактично дорадчого) органу в Індії і надання заможній верхівці індійського суспільства виборчих прав. Проте вся повнота влади зберігалася в руках колоніальної адміністрації.

У роки Другої світової війни боротьба за національне визволення продовжувала наростати. У вересні 1939 р. з початком війни в Європі британська колоніальна адміністрація без консультацій із представниками місцевих політичних кіл оголосила участь Індії у війні. Це викликало широкий рух протесту. IHK зробив заяву про готовність підтримати воєнні зусилля Великої Британії, але за умов, що після війни Індії буде надано незалежність. Англійці не дали твердих обіцянок із цього приводу, а коли в жовтні 1940 р. Ганді оголосив початок кампанії громадянської непокори, то близько 20 тис. конгресистів було ув'язнено, що практично паралізувало політичну діяльність партії до кінця 1941р.

У квітні 1942 р. в одній зі своїх статей Ганді висунув гасло "Геть з Індії!", що означало вимогу негайного надання країні незалежності. Керівництво IHK ухвалило рішення про початок кампанії неспівробітництва із владою. Відповіддю колоніальної адміністрації став арешт керівників Конгресу, серед них і Ганді. Індійці піднялися на Серпневу революцію - масові стихійні виступи проти англійців. Повсталі трощили мости, шляхи, лінії зв'язку. Виступи британці жорстоко придушили, але проявилася готовність їх учасників переступити гандистські принципи ненасильницьких дій і стати до зброї у боротьбі за незалежність. У 1945-1946 рр. мали місце повстання на індійському військово-морському флоті, виступи в частинах військово-повітряних і сухопутних сил. Жителі Бомбею підтримали повстання військових страйком, під час придушення якого сотні учасників загинули. Залізничники і поштарі закликали до загального страйку. Активізувався протестний селянський рух. Англійці мусили піти з країни. Це стало результатом взаємодії багатьох факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Однак не можна применшувати значення чвертьсторічної діяльності Махатми Ганді. Видатний англійський історик А. Тойнбі вважав, що діяльність Ганді була благодіянням як для Індії, так і для Британії: "Він зробив неможливим подальше панування англійців в Індії, - писав А. Тойнбі, - але в той же час дозволив їм ретируватися гідно і без прихованої ворожнечі... Допомагаючи вийти зі складної ситуації, Ганді тим зробив англійцям величезну послугу, оскільки володіти імперією значно легше, ніж позбутися її".

У серпні 1947 р. англійський парламент затвердив Закон про незалежність Індії. На місці британської колонії створювалися Індійський Союз і Пакистан ("Держава чистих", тобто прибічників ісламу). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахарлал Неру підняв національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Індія ступила на шлях незалежного розвитку. Одержавши незалежність формально, вона зіштовхнулася з багатьма проблемами на шляху її фактичного досягнення.

Серед наслідків колоніального минулого можна зазначити певний вестернізуючий вплив з боку європейців, але він не зміг похитнути цивілізаційних основ Індії. Разом із тим тривалий колоніальний період суттєво послабив в індійському суспільстві відчуття власної вищості і сприйняття інших як "варварів". Із здобуттям незалежності індійці добре зрозуміли і з готовністю сприймають необхідність адаптації різних типів світового досвіду до власних умов.

З іншого боку, індійцям непросто будувати відносини з іншою цивілізацією - мусульманською. Від самого початку незалежного існування ці відносини різко загострилися. Розділення країни за релігійним принципом і встановлення кордонів нових держав супроводжувалося масовим переселенням індуїстів та сикхів із Пакистану до Індії, а мусульман - до Пакистану. Лише протягом серпня - вересня 1947 рр. загальна чисельність переселенців з обох сторін склала 2 млн осіб. Це викликало посилення релігійно-общинної ворожнечі по обидва боки кордону. Особливо кривавий характер мали події в Пенджабі, де вбивства, пограбування, руйнування осель біженців перетворилися на масові явища. Згідно з приблизними підрахунками, тільки вбитих було понад 500 тис, приблизно 12 млн осіб постраждали матеріально. Шовіністичні індуїстські та мусульманські організації в Індії та Пакистані підігрівали релігійну ненависть, закликали до розправи з тими, хто виступав за примирення між двома спільнотами. Оскільки Махатма Ганді був найвпливовішим поборником такого примирення, то його позиція викликала найбільше розлючення. 30 січня 1948 р. "Батько нації" загинув від руки індуїстського фанатика Н. Годзе. Апостол ненасильства став жертвою насильницького акту.

У жовтні 1947 р. було спровоковано конфлікт між Індією та Пакистаном через Кашмір. Частина цієї історичної області належить до індійського штату Джамму і Кашмір, а частина контролюється Пакистаном. Навесні 1948 р. тодішній конфлікт було врегульовано. Однак питання й досі залишається нерозв'язаним. Цей конфлікт віддзеркалює глибинні протиріччя. Спільність історії не відіграє в індійсько-пакистанських відносинах такої позитивної ролі, як у взаєминах Індії з іншими країнами Південної Азії. Суто психологічно у суспільній свідомості обох країн сусідня держава асоціюється не з існуванням у минулому єдиної держави на Індостані і спільною боротьбою з колоніалізмом, а з кривавими подіями 1947 й інших років. При цьому в Пакистані Делі сприймається як центр, звідки постійно управляли мусульманськими територіями. А в Індії Пакистан асоціюється з місцем, через яке протягом останнього тисячоліття здійснювалися незліченні набіги і завоювання (тюркські завойовники-мусульмани XI-XIV ст., монгольські орди в XIV ст., війська Тимура в XIV- XV ст., мусульманські напади із Середньої Азії й Афганістану тощо).

Індійсько-пакистанські відносини в наш час відіграють основну роль у системі міжнародних відносин у Південній Азії. До основних причин належить найбільша політична, економічна і військова вага цих двох країн та практично постійне їх протистояння. Наявність різних національних інтересів, політичних систем і політичних культур, релігійна гетерогенність (гетерогенність - неоднорідність за складом) доповнюються геостратегічним фактором. Пакистан знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідки він здатен одержувати додаткові економічні та військові засоби посилення своїх позицій проти Індії. Від самого початку пакистанська влада розглядала Індію як свого основного стратегічного противника. І хоча потенціал Пакистану у вісім разів нижчий економічного, територіального і демографічного потенціалу суперниці, він є достатньо могутньою державою, яка може поставити під сумніви позиції Індії. Особливо негативно на двосторонні відносини впливає культурно-цивілізаційний фактор. У цій сфері відмінності Індії та Пакистану існують у небезпечнішій формі: певна міра культурно-цивілізаційної схожості при різних релігіях. За умов глобальної тенденції до посилення релігійного ревайвалізму, або відродження, протиріччя між двома державами можуть лише зростати. З цим явищем, окрім усього іншого, пов'язане посилення фундаменталізму та шовінізму. А вони, у свою чергу, значною мірою зумовлюються новими тенденціями в житті людей, а саме:

o надзвичайне ускладнення сучасного життя;

o небачене прискорення усіх процесів;

- "стискання" земної кулі завдяки новітнім засобам комунікації;

o зростання у геометричній прогресії обсягу інформації.

Усі ці обставини ставлять у надзвичайне становище людину як біологічну істоту.

Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: упродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за весь попередній історичний період. З огляду на це людина знову і знову підсвідомо прагне ізоляції від чужорідних елементів і єднання з духовно близькими. Релігія ж найбільшою мірою відображає духовну близькість (або відчуженість) регіонів, країн, націй і груп населення, оскільки саме в ній віддзеркалюються основні цивілізаційні особливості тих чи інших етносів і національностей. Цим зумовлюється і сучасне посилення індуїстського фундаменталізму1. Попри наявність конфліктогенних факторів в Індії саме її цивілізаційні фактори - особливо традиційна цінність толерантності - досі дозволяли країні не поринути в безодню громадянських війн.

Коли Індію було розділено на дві держави, то це відразу викликало серйозні економічні складнощі. Так, 90 % видобувної та переробної промисловості залишилося на її території. У Пакистані ж вироблялося більше сільськогосподарської продукції, тобто продовольства і сировини для легкої і харчової промисловості. Райони вирощування бавовнику і джуту відійшли до "Держави чистих", а майже всі текстильні фабрики знаходилися в її сусідки. Така ситуація разом із напруженими відносинами послаблювала і без того невисокий потенціал обох держав. В Індії відразу відчули нестачу сировини і продовольства. Виявилися розірваними єдині іригаційна і транспортна системи.