Розділ «Тема 2. Месопотамська цивілізація»

Вони, зокрема, мали значні досягнення в математиці, використовуючи 60-річну систему числення. Розвинулася концепція порядку, тобто значення цифри залежить від її позиції щодо інших цифр. Математика не була суто теоретичною наукою, оскільки будівництво міст, храмів і каналів вимагало практичного знання геометрії та тригонометрії. Не перетворюючи свої знання на теорії, месопотамці цим відрізнялися від греків, які полюбляли теоретизування.

Медицина, яка розвинулася в Межиріччі, поєднувала в собі магію, рецепти та хірургію. Тут вірили, що хворобу викликали демони і злі духи, яких можуть вигнати заклинання, або ж лікар дасть хворому рецепт із поганим смаком. Із накопиченням досвіду і медичних знань виявилося, що деякі рецепти дійсно допомагають, тобто є справжніми ліками. Лікар у своїх, часом екзотичних, рецептах покладався на рослини, тваринний світ і мінерали, часто змішуючи інгредієнти із пивом, аби відбити неприємний присмак. Проте справді небезпечним заняттям була хірургія, оскільки передбачалися дуже жорстокі покарання за лікарську помилку. В одній із статей кодексу Хаммурапі визначалося, що за смерть вельможі через операцію або пошкодження його ока лікарю мають відрізати руку.

Думка, що розвинулася в месопотамській цивілізації, мала значний вплив на подальший розвиток релігії. Шумери винайшли чимало вірувань, до яких свого додали аккадці і вавилоняни. Хоча вважалося, що світ управляється багатьма богами, проте вони між собою рівними не були. Деякі боги мали дуже важливі призначення, оскільки відповідали за музику, право, секс і перемогу. В інших - скромніші завдання, наприклад, наглядати за чинбарством або плетенням кошиків. Так, божество ковальства не було рівним божеству мудрості. Таким чином, божественне співтовариство мало свою ієрархію. Згідно з віруваннями шумерів, повітряний бог Енліль царював над усіма богами і виклав правила, за якими функціонував Всесвіт. Бог мудрості Енкі впровадив плани Енліля "в життя". Вавилоняни вірили, що самі боги обрали Мардука своїм царем і той приписав меншим богам їхні обов'язки. Одержавши завдання, боги мали виконувати їх споконвічно.

Боги, яких шанували жителі Межиріччя, жили багато в чому подібно до людей. Вони були антропоморфні, але мали силу і безсмертя, могли ставати невидимими, проте в іншому були дуже людяними. Боги піклувалися про свої сім'ї, святкували на бенкетах. Вони могли бути дратівливими і не завжди святими. Навіть бога Енліля інші боги покарали за те, що одного разу він зґвалтував богиню Нінліль. Стихійні лиха вважалися справою богів. Іноді шумери змальовували свого головного бога Енліля як буремний потік, який не знає суперників. Вони вірили, що боги навіть використовують природу, аби карати людей. Саме в месопотамській цивілізації народилося уявлення про людський гріх, за що боги й карають. До нашого часу дійшов гімн, який молив про пощаду: "Не на мене, на мій гріх гнівайся, боже, забери мій гріх і не ображай мене!", - благали люди. Вони приносили богам покутні жертви, аби тільки звільнитися від лиха, що прив'язалося. Значна частина того, що приносилося в жертву богам, діставалося жрецтву. Виникає питання: чи не жерці втовкмачували людям у голови усвідомлення гріховності? Протягом тривалого часу гріхи спокутували людською жертвою. У Вави лоні на Новий рік, який святкувався із пробудженням природи, звичайну людину на три доби саджали на царський трон, виконуючи всі її забаганки. Проте наприкінці серед всезагального святкування демонстративно вбивали, аби кров'ю "царя" змити гріхи всіх. Від тих давніх традицій зберігся дух, залишилася ідея про те, що людина є істотою грішною, але кров жертви, що приноситься як спокута, очищує від усіх гріхів. Згодом у християнській релігії визволителем став Ісус Христос, але вже на всі віки: його смерть скасувала всі інші покутні жертви. Проте й досі існує поняття "гріх людський".

У жителів Стародавнього Межиріччя було чимало міфів, які мали пояснити створення Всесвіту і всього того, що в ньому є. Згідно з одним шумерським міфом, що віддзеркалилося у Старому Завіті, на початку існувало тільки первісне море. Море породило Небо та Землю, поєднані між собою. Небо і Земля дали життя Енлілю, який розділив їх і зробив можливим створення інших богів. ЦІ міфи е першими з відомих спроб відповісти на питання: "Як усе почалося?" Вірування жителів Месопотамії не були філософією, проте їх міфи пропонували зрозумілі пояснення природним явищам, які задовольняли емоційно. І в цьому полягала їх найбільша привабливість.

Месопотамські міфи також пояснювали появу людських істот. В одному з них боги вирішили полегшити собі життя створенням служників, яких вони зробили за власною подобою. Намму - богиня водної глибини - запропонувала ідею Енкі. Той, подумавши, порадив Намму й іншим виконати це із глини. У тих міфах, як потім й у християнських переказах, чоловік і жінка були створені за божим образом. Однак люди не мали божественних сил. Вони вважали за свій обов'язок постачати богам їжу, напої, звеселяти їх у гарних храмах. За те, як вірили люди, боги будуть до них добрішими.

Одна з найголовніших вимог, яку висували люди до релігії, полягала в допомозі опанувати невідворотний жах перед смертю. Від часів Стародавньої Месопотамії люди намагаються її подолати. Це відобразилося в епосі про Гільгамеша - напівісторичного царя У рука, який вирушив у мандри зі своїм другом Енкіду. Під час фатальної зустрічі з богинею Іштар Енкіду гине, а Гільгамеш шукає ліки від смерті. Він знаходить чарівну траву, що дарує безсмертя всякому, хто її з'їсть. Проте велика змія краде зілля. Гільгамеш, щоб оживити Енкіду, відвідує Нижній Світ і таким чином дізнається про життя після смерті. Епос про Гільгамеша є не тільки блискучим літературним твором, але й інтелектуальним тріумфом, оскільки показує звернення древніх людей до таких віковічних питань, як життя і смерть, людство і божество, а також безсмертя. Незважаючи на давність походження, цей епос звертається до проблем, важливих для людей і в наш час. Ідеї про творення Всесвіту і людини є важливою частиною месопотамського спадку сучасному людству. У свій час вони поширилися Старо давнім Близьким Сходом і знайшли прихисток у євреїв, які сприйняли чимало із месопотамського релігійного життя, зробили його частиною власних вірувань. Можна простежити численні біблійні паралелі до месопотамських релігійних і літератур них тем. Серед них - історія творення людини, Едемський сад, Потоп, випробування Йова тощо. Через Біблію деякі релігійні концепції вплинули на християнство й іслам. Таким чином, ці перші спроби людини усвідомити себе і свій світ живуть донині.

Велику роль у збереженні досвіду цивілізації Межиріччя відіграли мільйони глиняних табличок, дешифрованих і прочитаних науковцями. У давні часи народилася практика збирання текстів до бібліотек, які існували не тільки в храмах, але й у палацах і навіть у домівках заможних жителів. Вважається, що першу в історії людства систематизовану бібліотеку, тобто таку, де всі "книжки" - зібрання табличок із записами тих чи інших текстів - були розставлені по галузям (релігійні тексти, математичні, медичні, літературні твори тощо), створили за наказом ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-633 рр. до н. е.). Цар особисто слідкував за її комплектуванням. За його наказами писці знімали копії із древніх або рідкісних табличок, які зберігалися у храмах й оригінали яких не можна було перенести до царської читальні. Табличка з клинописом є визнаним символом стародавньої цивілізації Межиріччя. Майже всі таблички, які складали колекцію ассирійського царя, у наш час знаходяться у Британському музеї.

Ассирія - держава, що утворилася в Північній Месопотамії у середині III тис. до н. е., ім'я якій дало місто Ашшур, засноване на правому березі Тигру (грец. Ассирія) і назване так на честь головного бога ассирійців. Цей народ походив від семітських племен, які з'явилися в північній Месопотамії приблизно в той час. Його мова була семітським діалектом, дуже схожим на той, яким розмовляли вавилоняни. Ассирійці також користувалися клинописом, що походив із Шумеру і мав поширення в регіоні. На відміну від Вавилонії Ассирія була бідною країною, проте вона мала вигідне географічне розташування: через неї проходили численні торговельні шляхи. У другій половині XVIII ст. до н. е. її підкорив вавилонський цар Хаммурапі, проте у другій половиш XIII ст. дон. е. за царя Тукульті-Нінтурті (1244-1208 рр. до н. е.) вже Ассирія стала наймогутнішою державою Стародавнього Близького Сходу і захопила Вави лон. Наприкінці VII ст. до и. е. під її владою перебувала більша частина Близького Сходу.

Жодна інша концепція не характеризувала б ассирійське суспільство краще, ніж концепція мілітаризму, ассирійці вважаються одним із найвойовничіших народів в історії людства. Вони створили могутню й ефективну армію, у якій широко застосовувалася зброя із заліза. До 716 р. до н. е. ассирійці мали найпотужнішу військову машину, яку доти не знав Стародавній Близький Схід. Це була постійна армія із добре підготовлених вояків на повному державному забезпеченні із підрозділами колісничних, кінноти, піхоти та саперних частин. Саме ассирійці винайшли концепцію окремих саперних підрозділів, які будували шляхи, переправи, захисні мури або руйнували чужі укріплення за допомогою підкопів, стінобитних машин і запальних сумішей. Ніколи раніше ніхто на Близькому Сході не використовував такі знання у військовій сфері. Ассирійці також навчилися координувати свої дії як у відкритому бою, так і під час облоги. Ассирія перетворилася на провідну у військовому аспекті державу на тодішньому Близькому Сході і набула потуги вести активну завойовницьку політику. Ассирійці відзначалися надзвичайною жорстокістю до своїх ворогів, про що свідчать записи про тріумф ассирійських царів: "Населення, що залишилося... я перебив. Пошматованим м'ясом їхніх тіл я нагодував собак, свиней, вовків, стерв'ятників, птахів небесних та риб у прісноводному морі". І ще: "Арму ... під час битви потрапив до моїх рук живим. У Ніне-вії, місті моїх володінь, я зідрав з нього шкуру живцем". ІД слова і належали царю Ашшурбаніпалу - саме тому, хто першим в історії подбав про створення систематизованої бібліотеки.

Ассирійці знали не тільки, як виборювати перемогу, але і як нею користуватися. Ще за часів царювання Тіглатпаласара Ш (774-727 рр. до н. е.) підкорені території почали організовуватися в імперію. Завойовані землі перетворилися на провінції, якими управляли ассирійські намісники. Проти віддалених переможених держав царі вели часті війни, аби забезпечити їх залежний статус. Була налагоджена хороша система доріг, досить рівних і гладких, які давали можливість швидкого пересування царських посланців. Тому звістка про повстання в тому чи іншому районі імперії швидко доходила до центру, на що ассирійські царі відповідали миттєвим потужним ударом. Хоча повстання були звичайною справою в Ассирії, їм рідко вдавалося перетворитися на серйозну загрозу для влади. Щоб послабити опір завойованих народів, ассирійці практикували насильницьке переселення їх з одної місцини до іншої, віддаленої, коли цілі народи, голими, проте в колодках і ланцюгах, гнали подалі від їхніх домівок. Мета таких депортацій полягала у відверненні можливого опору завойовниками через ускладнення порозуміння між новими сусідами. Крім того, на меті малося заселення спустошених війною земель. Така практика набула широкого розголосу. Тому залякування інших народів можна вважати варіантом добре прорахованого державного тероризму навіть на міжнародному рівні. Таким чином, ефективна армія, державний тероризм і хороша за тих часів комунікація досить легко пригнула підкорені народи. Ассирійці докладали необхідних зусиль, аби обезглавити підкорені народи: позбавити їх релігійних, світських і військових вождів, зробити так, щоб не залишилося в них людей високого рангу, не було своїх суддів, ані ремісників, навіть письменних. Слухняний злиденний народ мав залишатися без вождів, безпорадним, беззахисним, тоді не треба буде побоюватися, що він вийде з покори. Більше того, він завдячуватиме завойовникам, оскільки одержить землю, нехай і не свою. Проте наслідки виявилися протилежними: під час ассирійського владарювання гинули міста, занепадали цілі провінції.

Хоча імперія, звісно, була метою ассирійців, проте їхня войовничість зумовлювалася значною мірою тим, що війна виявлялася відповіддю на завойовницький виклик з боку сусідів. Відкрита великосяжна територія Ассирії зазнавала частих набігів як з боку диких войовничих племен із півночі та сходу, так і вавилонян з півдня. Постійна загроза сприяла політичній консолідації і військовій могутності країни. Ця єдність, як засвідчила історія, була критичною для її виживання. Імперія вичавила так багато крові, що стала вразливою до повстань. Ярмо ассирійських податків і терор врешті-решт зумовили союз мідійців - нового народу, який розмовляв індоєвропейською мовою і мешкав на території сучасного Ірану, і вавилонян, що прагнули скинути владу ассирійців. За життя Ашшурбаніпала ніхто не насмілювався безкарно виступати проти нього. Проте коли цар помер, знадобилося лише два з половиною десятиріччя, щоб назавжди розпалася ассирійська держава. У 612 р. до н. е. було зруйновано його "місто крові" Ніневію, а самих ассирійців різали як худобу, а тих, хто залишився живим, гнали в чужі краї, де вони були приречеш до рабської праці. Коли Ассирія зазнала краху, корінні її території захопила Мідія, а вавилоняни, серед яких домінували халдеї, закріпилися в південній частині Месопотамії. Починається новий етап розквіту вже Нововавилонського, або Халдейського царства.

Відродження, економічне та культурне піднесення Вавилонії відбулося за правління Навуходоносора II (605-562 рр. до н. е.). Країна розквітла, а її столиця стала провідним центром міжнародної торгівлі. Кипіло будівництво грандіозних споруд, місто було чудово сплановане. У ньому нараховувалося чимало храмів: 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів Мардука, 300 малих святилищ земних і підземних богів, 600 святилищ небесних богів, 180 жертовників богині Іштар, 200 жертовників, присвячених іншим богам. Уперше в історії з'явилися путівники, аби іноземці не пропустили нічого значного. Серед іншого - і славетна Вавилонська вежа, яка не була біблійним міфом. її дійсно побудували і вона простояла п'ятнадцять століть. Біблійна легенда розповідає, що народ землі Сеннаар або Шинеар (Шумер), який тоді ще розмовляв єдиною мовою, бажаючи дістатися неба, почав зводити височенну вежу на знак могутності і центру всесвітньої влади. Однак коли вона вже майже досягла неба, Бог змішав мови будівельників, аби вони не розуміли один одного, і робота зупинилася. Люди з різноманітними мовами розійшлися по всій землі, від чого і виникла багатомовність. Насправді семиповерховий зіккурат - храм Етеменанкі ("Дім заснування небес і землі") був зведений у II тис. до н. е. як символ величі Вавилону, пізніше добудовувався і постійно реставрувався. Він сягав 90 м заввишки. Споруда мала вісім поверхів, але восьмий був підземним, і непосвячені про нього не знали. Число сім вважалося священним для жителів Месопотамії (і згодом шанованим в інших народів): цим числом вони вклонялися одвічному порядку світу. Ми досі дотримуємося запровадженого ними відліку часу, тому наш тиждень й нараховує сім днів. Вавилонська вежа стала символом не тільки марнославства, сумбуру і безладу, але й сміливості людського духу та грандіозності звершень.

У стародавні часи було складено перший перелік "Семи див світу": єгипетські піраміди, висячі сади Вавилону, храм Артеміди в Ефесі, статуя Зевса Олімпійського, мавзолей у Галікарнасі, статуя Колосса на острові Родос, Олександрійський маяк. Усі названі споруди, крім пірамід, зруйнувалися і не дійшли до нашого часу. Це стосується славетних садів Вавилону, які невірно називають садами Семіраміди - ассирійської цариці, яка правила значно раніше за вавилонського царя Навуходоносора Н, за чиїм наказом вони і були створені. Після перемоги над Ассирією він узяв за дружину доньку мідійського царя Амітиду. Вірогідно, це був шлюб за політичним розрахунком, оскільки існувала небезпека перетворення колишнього союзника на запеклого завойовника. У спекотній Вавилонії Амітида дуже сумувала за горами Мідії, вкритими багатою рослинністю. Щоб розвіяти її смуток, цар наказав звести штучну чотириповерхову піраміду, на терасах якої висадити сади, які б нагадували дружині про її батьківщину. Це дійсно було дивом інженерії та праці. Зеленіючу споруду бачили здалеку, тому виникало враження, що сади насправді висять у повітрі. Проте з плином часу, як й інші споруди, висячі сади зрівнялися із землею, підтверджуючи відоме "Sic transit Gloria mundi" - "Так минає слава світу". Адже і слава Вавилону зникла в минулому. Щоправда, наприкінці XX ст. правитель Іраку Саддам Хусейн надумав відновити перше Велике місто в історії людства у всій його колишній красі і на кожній цеглині вибити власне ім'я. Проте його задумам не судилося збутися, а американська агресія вкоротила його власний вік.

За переказами, Навуходоносор знав про майбутнє. Одного разу йому наснився сон: цар побачив величезне тіло з головою з чистого золота, груди та руки - із срібла, черево та стегна - мідні, гомілки - залізні, а ступні - із глини. Потім від гори відірвався великий камінь, вдарив по істукану, по напівзалізних, напівглиняних його ногах і все відразу розвалилося, перетворившись на порох. Біблійна легенда розповідає, що сон розтлумачили так, що через кілька царств Вавилонська держава розвалиться, бо як залізо і глина не можуть поєднуватися міцно, так і держава загине від ворожнечі.

У жовтні 539 р. до н. е. Вавилонію захопили перси. Цей факт також згадується в Біблії, де розповідається про подію, яка передувала перемозі персів. На бенкеті царя Валтасара (Белшарусу-ра) з'явилася людська рука, що написала на стіні таємничі слова "мене", "текел", "перес". Пророк Даниїл розтлумачив напис так: "Мене - обчислив Бог царство твоє і поклав край йому; текел - тебе зважили на терезах і з'ясувалося, що ти дуже легкий; перес - поділено царство твоє між мідійцями і персами". Далі в Біблії йдеться про те, що тієї ж самої ночі Валтасара вбили, і Дарій - цар персів захопив країну. Проте з погляду історії, вкралася неточність: тоді царем персів був не Дарій, а Кір. Він знав про свято, коли всі будуть бенкетувати і не звертатимуть уваги на те, що коїтиметься навкруги. За його наказом швидко побудовами канали, до яких відвели води Євфрату, що протікав через місто. Через сухе річище його військо увірвалося до Вавилону.

Персидське завоювання та втрата Вавилонією незалежності не означали кінця вавилонської цивілізації1. Для самих вавилонян прихід персів здавався спершу лише черговою зміною правлячої династії. Завдяки колишній величі та славі Вавилону місцеві жителі не відчували перед завойовниками своєї неповноцінності. Перси, зі свого боку, також ставилися до святинь і культури місцевих жителів з належною повагою. Значну роль відіграла позиція самого перського царя Кіра, оскільки він не вдавався до жорстокості щодо підкорених народів - із царів шкіру на здирав, святинь не руйнував (можливо, розраховував на допомогу не тільки своїх, а й чужих богів). Вавилон зберіг статус одного з найвеличніших міст тогочасного світу.

Перси зазнали поразки від армії Олександра Македонського, який у жовтні 331 р. до н. е. після перемоги під Гавгамелами вступив до Вави лону, де "коронувався". За його задумом, Вавилон у Месопотамії й Олександрія в Єгипті мали стати столицями його імперії. Улітку 323 р. до н. е. Олександр на чолі величезної армії знов прибув до Вавилону, але раптово відчув себе дуже погано. Не допомогла навіть прохолода висячих садів, куди він наказав себе віднести. Олександр Македонський помер, а Вавилонія дуже постраждала під час війн його спадкоємців - найближчих соратників і командувачів військами - діадохів. Саме її землі опинилися під владою Селевка, який започаткував династію Селевкидів. Вони правили до 126 р. до н. е., коли країну захопили парфяни. Від розгрому парфян Вавилон через елліністичні симпатії його жителів уже не відновився.

Культура Стародавньої Месопотамії проіснувала ще тривалий час після втрати державності. Слід наголосити, що прихід еллінів у Межиріччя став поворотним пунктом в історії месопотамської цивілізації. її люди, які пережили не одну навалу й асимілювали не одну хвилю прибульців, цього разу зіштовхнулися із культурою, що набагато перевершувала їх власну. Якщо з персами вони могли почуватися як рівні, то еллінам вони поступалися практично в усьому, що усвідомлювали самі. Це не могло не позначитися на подальшій долі їхньої культури. Занепад та кінцеву загибель месопотамської цивілізації слід пояснювати не так причинами економічними й екологічними (засолювання ґрунтів, зміна річищ річок тощо), як соціально-політичними: відсутністю "національної" центральної влади, зацікавленої в підтримці старих традицій; впливом і суперництвом нових міст, заснованих Олександром Македонським і його діадохами, а головне - глибокими та незворотними змінами в етнолінгвістичній і загальнокультурній ситуації.

Дійсно, що могла означати вавилонська "премудрість" для тих, хто мав своїх справжніх учених і філософів? Вавилоняни ж вірили, що земля, повітря, планети є живими істотами. Фетишистські та тотемістичні погляди змушували їх поділяти всі предмети та живі істоти на позитивні та негативні, корисні або шкідливі для людини. Наприклад, чорним каменям приписували благодатні властивості, у той час як білі вважалися "поганими". Традиційні месопотамські цінності стали застарілими і не могли задовольнити попит критичної і динамічної свідомості еллінів й еллінізованих мешканців міст Межиріччя. Греки ж виявили надзвичайну байдужість до культурної спадщини підкорених земель. Вони лише деякою мірою зацікавилися вавилонською математикою, астрологією та астрономією (вважається, що вся карта зоряного неба, яке видно неозброєним оком, прийшла до людської культури з Вавилонії). Водночас грецька, точніше елліністична, культура привертала увагу багатьох вавилонян. Окрім усього іншого, причетність до культури завойовників відкривала шлях до соціального успіху. Адже можна було стати елліном, не будучи македонянином або греком від народження, достатньо одержати освіту за еллінським зразком і вести відповідний спосіб життя. Як і в інших країнах елліністичного Сходу, у Межиріччі еллінізація сприймалася свідомо і зачепила насамперед верхівку місцевого соціуму, а потім уже поширилася до низів, які сприймали її меншою мірою. Для місцевої культури це означало втрату великої кількості активних і здібних людей, що переходили на чуже культурне поле. Однак культурні імпульси, які дали греки та македоняни, поступово слабшали. Почався зворотний процес орієнталізації зайшлих еллінів. Врешті-решт греки і македоняни розчинилися в масі місцевого населення і над тодішнім Заходом узяв гору Схід.