Розділ «Тема 2. Месопотамська цивілізація»

Шумери заклали основні соціальні, економічні й інтелектуальні моделі месопотамської цивілізації, проте незважаючи на культурні переваги, тривалі війни виснажили їх силу. Приблизно в 2331 р. до н. е. семітський вождь Саргон підкорив Шумер і створив свою імперію, а ще в 2334 р. до н. е. вів став царем нового утворення - Аккаду. Дослідники припускають, що ім'я "Саргон" було прийнято ним лише після сходження на престол, оскільки воно означає "істинний цар". Особистість цього правителя ще за життя була оповита великою кількістю легенд: що черпальник води знайшов немовля у кошику із тростини на березі річки; що майбутній цар виріс у бідності; що спочатку був садівником, до того часу, як у нього закохалася богиня і зробила його спочатку правителем Аккаду й аккадців, а потім - Шумеру і шумерів. Ставши царем, Саргон І очолив кілька вдалих військових походів і створив першу імперію на Близькому Сході, що простяглася "від Верхнього моря до Нижнього" (від Середземномор'я до Перської затоки). Вважається, що саме він створив першу в історії регулярну армію, яка була дуже боєздатною, що підтверджено вдалими завоюваннями. Вона складалася лише із 5400 осіб, які, за переказами, кожного дня обідали за одним столом із царем. Цей факт підтверджує: добробут вояків залежав від царя, який хотів бути впевненим, що його не зрадять люди, з якими він щоденно розділяв їжу. Цар дбав і про внутрішній устрій своєї держави. При ньому, зокрема, у загальнодержавному масштабі було налагоджено зрошувальну систему, запроваджено єдину міру мір та ваги тощо. Імперія Саргона поширила месопотамську культуру по усьому Благородному Півмісяцю - поясу багатої сільськогосподарської землі, що сягав від Месопотамії на сході через Сирію

- до Єгипту на заході. На Стародавньому Близькому Сході розвинулася універсальна культура, яка в основі була месопотамською, проте із додатками традицій, генія і способу життя інших народів.

Незважаючи на те, що імперія Саргона була величезною, вона проіснувала лише кілька поколінь: правління його самого і ще п'яти царів із його династії, яка перебувала при владі трохи менше, ніж півтора століття. Напад приблизно в 2220 р. до н. е. гірських племен гутіїв, які жили на півночі, призвів до розвалу усього царства. Семіти зазнали невдачі у розв'язанні проблем, зумовлених патернами месопотамської географії і демографії, бо так і не спромоглися міцно об'єднати Шумер і Аккад. Це завдання - об'єднати Месопотамію політично і культурно - випало на долю іншого народу. У 2003 р. до н. е, у боротьбі за домінування перемогли амореї - народ, що мігрував з Аравії й оселився на землях середньої течії Євфрату. Приблизно в 1894 р. до н. е. вони створили самостійну державу зі столицею у Вавилоні. Повна назва міста була "Бабілі маркас шаме у ірсітім", що перекладалося як "Вавилон - пуп неба і землі". Історія знає чимало подібних прикладів егоцентризму. І досі китайці називають свою країну "Серединною", тобто такою, що знаходиться в центрі Всесвіту. А громадяни Сполучених Штатів Америки вважають саме свою країну "пупом землі", що позначається на зовнішній політиці держави. Вавилон скористався надзвичайно сприятливим географічним розташуванням й ідеально підходив для виконання ролі столиці Месопотамії. Він домінував у торгівлі Тигром та Евфратом: уся комерція між Шумером й Аккадом не минала його. Вавилонські купці мандрували до Ассирії і далі до Вірменії Тигром, а Євфрат вів їх до Сирії, Палестини, Середземномор'я. Саме завдяки торговому значенню і надійній у своїй основі владі зростала значущість міста від невеликого поселення до статусу першого Великого міста в історії людства.

Спочатку Вавилонське царство не відігравало особливої ролі. Першим царем, який почав активно розширювати кордони цієї держави, став Хаммурапі (1792-1760 рр. до н. е.). Він завоював Аккад й Ассирію на півночі і Шумер на півдні. За мету поставив об'єднати Месопотамію і забезпечити домінування Вавилонії. Політично Хаммурапі поєднав у своєму царюванні семітську концепцію племінного вождя і шумерську ідею міського царства. У культурній сфері він сприяв поширенню міфів, які пояснювали, що Мардук - бог Вавилону, був обраний царем богів іншими месопотамськими божествами. Успіх Хаммурапі у перетворенні

Мардука на бога всіх жителів Межиріччя зробив Вавилоя центром Месопотамії. Завдяки генію Хаммурапі вавилоняни зробили свій значний внесок у месопотамську культуру, у культуру достатньо живу і яскраву, аби зберігати свою особливість при асимілюванні нових впливів. Завоювання Хаммурапі й активність вавилонських торговців поширили цю збагачену культуру на північ - до Анатолії і на захід - до Сирії і Палестини.

Щодо культури в аспекті культури повсякденності і вище - юридичної культури, то важливе значення має кодекс законів царя Хаммурапі, який охоплював практично усі сфери життя вавилонського суспільства того часу (цивільне, кримінальне, адміністративне право). Перший звід законів у Месопотамії датується 2100 р. до н. е., але кодекс законів Хаммурапі - найбільш шанований нащадками. Як і попередні законодавці, Хаммурапі проголосив, що видав свої закони за "божественним правом" встановлювати закон і справедливість мовою країни і таким чином сприяти благоденству народу. Його кодекс може видатися суворим, проте він не суворіший, ніж закони Мойсея, на які він суттєво вплинув. Кодекс вавилонського царя передбачав такі покарання, як нівечення, шмагання, спалення. Нині в деяких країнах ісламського світу такі покарання ще практикуються. Незважаючи на суворість, кодекс Хаммурапі просякнутий духом справедливості і почуттям відповідальності, що свідчить про прагнення царя виконати свій обов'язок перед народом і правити ним якомога правильніше. Він намагався відрегулювати відносини своїх підданих таким чином, аби вони могли гармонійно співіснувати. На прикладі його кодексу можна побачити, що держава, створюючи закони, забезпечувала усі верстви населення, хоча і не рівною мірою, певними гарантіями. Разом із тим на людей покладалася відповідальність за власні вчинки, показувалося, що в них є права, нехай мінімальні, реалізації яких можна вимагати.

Кодекс Хаммурапі має дві важливі відмінності. По-перше, закон різнився залежно від соціального статусу порушника. Треба сказати, що в давньовавилонській державі суспільство було соціально неоднорідним. До нього належала родова і військова знать, жерці, чиновники, купці, ремісники, вільні общинники-селяни і раби (тобто наочне класове суспільство, що є ознакою цивілізації). Усі соціальні групи розташовувалися в суворому ієрархічному порядку у вигляді піраміди. Кожна група займала суворо визначене місце і відрізнялася від інших своєю соціальною значимістю, а також обов'язками, правами і привілеями. Аристократи за кодексом Хаммурапі не каралися так суворо, як общинники, а общинники, як раби. Проте й у рабів були права і захист закону. Друга особливість: кодекс вимагав, аби покарання відповідало злочину. Як і в законах Моїсея у євреїв, діяв принцип таліону, тобто "око за око, зуб за зуб", принаймні, між рівними. Проте аристократ, пошкодивши око общиннику або рабу, міг сплатити штраф замість втрати власного ока. В іншому випадку, якщо у злочинця і потерпілого соціальний статус був однаковий, то постраждалий міг вимагати еквівалентного відшкодування.

Кодекс починався із процесуальної частини. Прокурорів і прокуратур не існувало, люди подавали позиви прямо до суду. Кожна зі сторін мала подати документальні свідчення або представити свідків на підтримку своєї позиції. У разі вбивства обвинувач мав довести провину підсудного. Будь-який обвинувач, який із цим не впорався, засуджувався до страти. Цей суворий закон мав відвертати безпідставні звинувачення. Також запроваджувався принцип провини і злої волі: за ненавмисне вбивство покарання було меншим, ніж за навмисне. Інакше кажучи, кодекс намагався гарантувати справедливий суд і справедливий вирок. Причому сам Хаммурапі змушував підданих виконувати дані ним закони і розпорядження. Зберігся лист, надісланий у Ларсу, у якому правитель особисто давав розпорядження своєму наміснику, щоб той розібрався по справедливості у справі млинаря, у якого сільський староста-самодур хотів відібрати землю.

Вавилонян дуже хвилювали відьомство і чарування. Усякий, звинувачений у цьому, навіть, якщо звинувачення залишалося недоведеним, підлягав випробуванню водою. Люди вірили, що таким чином боги самі вирішать суперечку. Звинувачуваного кидали в Євфрат, який вважався знаряддям богів. Якщо людина тонула, то вважалося, що вона була винна, ні - ні (у середньовічній Європі і колоніальній Америці, де ставлення до таких феноменів теж було вкрай напруженим, звинувачені у відьомстві так само мали пройти випробування водою, проте проголошувалися невинними, тільки коли тонули).

Захист прав споживачів винайдено не в наші дні. Він сягає корінням часів Хаммурапі. Виробники і торговці зобов'язувалися забезпечувати якість своїх товарів і послуг. Так, будівельники мали гарантувати свою роботу власним життям, оскільки неретельна робота могла призвести до руйнування будівлі і загибелі мешканців. Якщо гинув хазяїн, вироком за недбальство будівельнику була смерть. Якщо під руїнами вмирав син господаря, за це треба було віддати на смерть власного сина. Якщо просто завалилася стіна, то майстер мав поновити її за власний кошт. У лихваря, який намагався підвищити відсоток за позику, конфісковували усю суму. Закони вавилонського царя намагалися гарантувати, аби споживач одержував те, за що сплачував, і щоб він сплачував справедливу ціну. Щоб не зменшувалася чисельність платників податків і воїнів, Хаммурапі намагався полегшити долі тих прошарків вільного населення, які знаходилися в тяжкому економічному становищі. Зокрема це стосувалося боргової кабали, оренди тощо. Закони захищали солдатів, які потрапляли до ворожого полону, а також тих, хто звідти повертався. Значне місце відводилося сільському господарству через усвідомлення його життєвої значущості. За поганий догляд за землею, що призводив до її виснаження, а також за невідповідне використання іригаційної системи сплачували штрафи. Якщо землероб не міг їх сплатити, то його продавали в рабство. Суворе регламентування ведення сільського господарства виправдовувало себе. Жителі Межиріччя одержували величезні врожаї. Грецький мандрівник й історик Геродот свідчив, що вони збирали зерна сам-200, тобто у 200 разів більше, ніж засівали (на рівні врожайності найкращих сучасних канадських зернових господарств). Такі врожаї забезпечували харчуванням населення, яке постійно зростало.

У кодексі велику увагу приділено шлюбу і сім'ї. Як і всюди на Близькому Сході, у шлюбі особливу увагу приділяли економічному аспекту. Майбутній наречений і майбутній тесть домовлялися про всі його деталі. Наречений пропонував батьку дівчини шлюбний дар. Якщо наречений і його дар були прийнятними, то батько наділяв доньку приданим. Після одруження придане належало жінці. Воно захищало її права та статус, однак розпоряджався ним чоловік. Коли чоловіки узгоджували всі економічні питання, то вони підписували угоду (контракт), без чого шлюб уважався недійсним. Розірвати шлюб могла кожна зі сторін, але це тягло за собою великий штраф. Часто батьки укладали шлюбні контракти тоді, коли їхні діти були ще дуже юні. Дівчинка або продовжувала жити в домі в батька до повноліття, або йшла жити до будинку свекра, але увесь цей час вона юридично вважалася дружиною. Як тільки вона та її чоловік досягали повноліття, вони обзаводилися власним будинком.

Від дружини очікувалася непохитна вірність. За перелюб - смерть. Згідно з кодексом Хаммурапі, якщо дружину заставали із чужим чоловіком, то їх зв'язували разом і топили. Чоловік мав право пожаліти свою дружину й одержати в царя для неї прощення, а міг звинуватити в перелюбі, навіть якщо не спіймав її на гарячому. У такому випадку жінка могла спробувати виправдатися перед міською радою, що розглядала її справу. Якщо встановлювалася її невинуватість, то жінка могла забрати своє придане і піти від чоловіка. Якщо жінка, прагнучи звільнитися від чоловіка, зважувалася на його вбивство або підмовляла когось це зробити, то її саджали на палю.

Чоловік мав у домі практично абсолютну владу. Він міг навіть продати дружину і дітей в рабство заради сплати боргу, навіть мізерного. Найчастіше це траплялося в бідних сім'ях, тому склалася приказка: "Сильна людина живе руками своїми, слабка - ціною своїх дітей". Синам нелегко було чинити опір, бо всякому сину, який ударив батька, могли відрізати руку. Батько міг вільно всиновлювати дітей і включати їх до свого заповіту. Однак він міг позбавити сина спадку без вагомої причини. Кодекс Хаммурапі зосередився на соціальних проблемах, враження від нього залишається гнітюче, проте інші документи подають оптимістичнішу картину життя. Так, численні заповіти свідчать, що чоловіки зазвичай заповідали все своє майно дружинам, які, у свою чергу, залишали все дітям. Це є свідченням щасливого сімейного життя.

Як і в сучасних містах, злочинність була звичайним явищем у житті месопотамців. Серйозною проблемою були крадіжки. Оскільки будинки зводилися із сирої глини, то грабіжники легко прокопувалися через стіну. Проте злодій, упійманий на місці злочину, на місці й убивався, а його тіло замуровували в пролом. Якщо когось ловили за крадіжку на пожежі, то його кидали у вогонь. У містах розсадниками злочинності були харчевні, де часто збиралися злочинці, аби обговорити свої плани. Хазяї генделиків мали відповідати за порядок і затримувати кожного, хто говорив про злочинний задум. Дуже часто харчевнями заправляли жінки. Останні також служили будинками розпусти. Проституція вважалася безславним заняттям, але не заборонялася і не регулювалася законом. Незважаючи на погану славу, харчевні користувалися популярністю, оскільки пиво і вино були улюбленими напоями.

Підводячи підсумки щодо значення кодексу царя Стародавнього Вавилону, слід підкреслити, що завдяки йому право стає широко прийнятою ідеєю. Проте всюди, де воно виникатиме, існуватимуть обмеження, які спочатку тільки припускаються, прав індивіда і збільшення прав законодавця. Зміст законів Хаммурапі дійшов до нас завдяки винайденню писемності. Саме з останнім пов'язана швидкість і дієвість поширення месопотамської культури. Донедавна вчені приписували шумерам винайдення писемності приблизно в ПІ тис. до н. е. Останні праці дослідників, щоправда, доводять, що шумерське досягнення - форма письма, знана як клинопис, імовірно, є порівняно пізньою стадією в розвитку писемності. Початок писемності датується кількома тисячоліттями раніше, ніж досі вважалося. Ще в IX тис. до н. е. близькосхідні народи користувалися глиняними жетонами для обліку. УIV тис. до н. е. люди помітили, що робити малюнки на жетонах простіше, ніж робити жетони. Цей прорив, у свою чергу, наштовхнув на думку, що можна передавати більше інформації за допомогою інших об'єктів. Результатом стала складна система піктограми, у якій кожний знак позначав певний об'єкт. Піктограма стала попередницею клинопису.

Як працювала ця системні як розвивався клинопис? Спочатку, якщо писець хотів згадати зірку, він малював зірку на вологій глиняній табличці, яка після випалення набувала твердості каменю. Усякий, хто бачив малюнок, розумів, що він позначає, і згадував слово "зірка". Ця складна система мала серйозні обмеження, бо не могла відображати абстрактні ідеї або комбінації ідей. Наприклад, як зобразити слово "рабиня"? Рішення віднайшлося, коли писець зрозумів, що може поєднувати знаки для висловлення значення. Говорячи про рабиню, він використовував знак "жінка" і знак "гора", дослівно: "жінка гори". Оскільки шумери регулярно одержували рабів із гір, то ця комбінація знаків легко розумілася. Наступною сходинкою було спрощення системи. Замість малювання картинок писець зображав конвенціоналізовані знаки, тобто знаки стали ідеограмами - вони символізували ідеї. Знак "зірка" також міг використовуватися для позначення раю, неба і навіть бога. Справжній прорив відбувся, коли люди навчилися використовувати знаки для позначення звуків. Наприклад, писець малював дві паралельні хвилясті лінії, щоб позначити слово "а", тобто вода. Фонетичне використання знаків зробило можливим поєднання звуків для передачі абстрактних ідей.

На початку П тис. до н. е. клинопис запозичили хетти, а приблизно в 1500 р. до н. е. мешканці Угариту на його основі створили спрощений складовий клинопис, який, як припускають учені, вплинув на формування фінікійської писемності. Від неї потім узяли свій початок грецький, і відповідно пізніші алфавіти. Клинопис, таким чином, багато в чому визначив культурні риси регіону Передньої Азії у стародавні часи.

Однак система клинописного письма була такою складною, що тільки люди, які хотіли стати професійними писцями, могли нею оволодіти, причому вивчали її багато років. Виникали школи писців (еддуба - "дім табличок"), яких ставало дедалі більше.

Близько 2500 р. до и. е. такі школи процвітали в Шумері повсюдно. Більшість учнів походила із заможних родин і була чоловічої статі. У школі підтримувалася сувора дисципліна, й учнів били палками за недбалу роботу і неналежну поведінку. Шумерська система навчання встановила ті освітні стандарти, практику і техніку, які потім сприйняли аккадці й вавилоняни. Освіта завжди мала практичний ухил через економічну й адміністративну необхідність у писцях. Більшість із них займала адміністративні посади у храмі чи в палаці, де вони вели записи оборудок, рахунків, інвентарю, а головне - ставали управителями робіт у майстернях, на будівництві, при обробці земель.

Найстародавнішими документами стали записи угод, господарські документи, а потім уже з'явилися навчальні тексти, культові, наукові, літературні та ін. Школи писців не обмежувалися підготовкою фахівців-обліковців. Вони також були центрами ширшої освіти, бо викладалися лінгвістика, математика, ботаніка. Особливо талановиті учні і писці писали власні твори. Завдяки цьому збереглося чимало текстів, які дають досить повну картину інтелектуального і духовного життя мешканців Месопотамії.