Розділ «Тема 16. Тропікоафриканська цивілізація»

Серед їх проявів чільне місце займає економічний занепад, хоча час від часу в деяких держав мало місце незначне зростання за рахунок сприятливої кон'юнктури світових ринків на сировину, як це спостерігалося впродовж першого десятиріччя XXI ст. Проте через приріст чисельності населення внутрішній валовий продукт у розрахунку на душу населення і подушове споживання скоротилися, а безробіття збільшилося. За оцінками експертів ООН, у 2004-2009 рр. кількість робочих місць, створених в африканських країнах, лише на 30-40 % покривала приплив нових трудових ресурсів. Наприкінці першого десятиріччя нинішнього століття безробіття охопило до 25 % самодіяльного населення африканських країн. Відсоток абсолютно бідних людей, тобто таких, які живуть менш ніж на один долар у день, упродовж останніх 15 років не те, що не змінився, а навіть дещо збільшився - від 1990 р. - на 90 млн. Африка на південь від Сахари стала основним регіоном світу, де абсолютна кількість злидарів стрімко зростає. Виявленням злиденності є поширеність голоду, під загрозою якого постійно перебуває майже чверть населення цієї цивілізації (236 млн осіб). Постійним фактором її існування є гостра продовольча проблема. Щорічно через посуху в тому чи іншому районі від голоду страждає чимало людей, яким міжнародна спільнота намагається надати гуманітарну допомогу. Однак остання значною мірою розкрадається самими ж африканцями. Низький життєвий рівень притаманний практично всьому населенню за винятком мізерної за чисельністю правлячої верхівки. З іншого боку, у більшості країн регіону в руслі застосування скопійованих із Заходу неоліберальних методів господарювання мало місце обмеження державних витрат, що призвело до деградації соціальної інфраструктури (насамперед освіти й охорони здоров'я), а також до зниження загального рівня життя. Отже, реформи проводилися неадекватно до наявних умов. Наголос робився на суто ринкових механізмах за умов украй відсталої та слабодиверсифікованої економіки і розбалансованого ринку. Усе це відбувалося надто жорстко і поспіхом на тлі громадянських війн, етнічних конфліктів, поширеності тяжких хвороб тощо. Загалом африканський досвід свідчить про недопустимість форсованої лібералізації доіндустріольних економік, особливо при постійних політичних пертурбаціях.

Сучасне африканське виробництво не може підтримувати теперішній, навіть дуже низький середній рівень життя. Через малі обсяги виробництва, слабкий менеджмент і низьку кваліфікацію робочої сили експортна продукція регіону, крім сировини, не конкурентоспроможна не тільки на світових, а часто і на національних ринках. Африканські сільгоспвиробники не можуть прогодувати власне населення: імпортувати значну частину необхідного їм продовольства змушені 42 країни. Зростання світових цін на продукти харчування може завдати найсильнішого удару по найбідніших верствах населення континенту. Продовольчу катастрофу спроможне відвернути лише прискорене зростання власного виробництва. Однак таке зростання не можливе без серйозних змін у житті села, тобто докорінних змін у звичному для більшості африканців способі життя, що є дуже проблематичним. Сподівання на те, що ринок сам усе відрегулює і сприятиме модернізації, не справдилися. Роль держави - визначальної для країн, які пізніше інших стали на цей шлях, також не стала такою: неопатримоніальна, корумпована, криміналізована держава не може бути координуючою і спрямовуючою силою цього процесу.

Свою роль у погіршенні ситуації відіграла світова фінансова економічна криза, яка на повну силу дала про себе знати восени 2008 р. Спочатку деякі аналітики вважали, що через слабку інтегрованість країн тропікоафриканської цивілізації у глобалізований світ Чорний континент сильно не постраждає. Як аргумент вказувалася та обставина, що значна частина населення мешкає в селах й існує за рахунок напівнатурального господарства. Тобто доля цієї спільноти залежить радше від природно-кліматичних умов, ніж від стану світових фінансових ринків. Проте час показав, що серед усіх регіонів світу найбільшої шкоди криза завдала саме цьому регіону, хоча й пролонговано в часі. Цьому сприяли такі фактори:

o зниження обсягів виробництва в західних державах призвело до зменшення масштабів сировинного експорту африканських країн, а також зниження цін на неї. Як наслідок - звуження бази оподаткування, оскільки експортери зазнали великих збитків через скорочення торгівлі;

o нестача коштів на підвищення якості продукції і запровадження передових технологій призвела до погіршення конкурентоспроможності місцевої продукції;

o через зниження купівельного попиту і збільшення вартості імпортних компонентів потужності багатьох підприємств виявилися недовантаженими, чимало підприємств або зупинилося, або закрилося, що призвело до суттєвого скорочений зайнятості;

o окрім зростання безробіття та неформальної зайнятості - зростання злиденності і поглиблення нерівності прибутків, що зумовлює посилення соціальної напруженості;

o за умов падіння світових цін на основні товари африканського експорту скоротилися валютні надходження до країн Африки, що вплинуло на девальвацію національних валют, а це, у свою чергу, спричинило збільшення зовнішнього боргу, як державного, так і приватного, погіршення умов залучення іноземних інвестицій, а також зростання інфляції;

o через складнощі, які переживала західна економіка, скоротилося надходження прямих іноземних інвестицій, а також офіційної гуманітарної допомоги з боку інших країн, що надавалася африканцям;

o зменшилися грошові перекази емігрантів, які йшли на підтримку життя їх родичів і були значною часткою фінансових надходжень з-за кордону;

o забракло фінансових ресурсів для стимулювання споживання і підтримки внутрішнього виробника.

Усі зазначені обставини суттєво погіршують економічну ситуацію, яка і до кризи була далекою від сприятливої. На неї дуже сильно впливає демографічна проблема, а саме швидке зростання кількості населення. Наприкінці серпня 2009 р. кількість населення досягла 1 млрд осіб. Слід зазначити, що швидке зростання населення стало характерним для Африки тільки у XX ст. У його першій половині темпи вже були дещо вищими, ніж у середньому в світі. Якщо продовж 1900-1950 рр. населення світу збільшилося в 1,5 разів, то африканське - у 1,7. Від середини минулого століття до його закінчення кількість жителів Африки зросла вже у 3,7 разів, у той час як загальносвітовий показник становив 2,47. Збільшувалася також частка африканського населення у всьому світі: у 1950 р. - 9 %, у 1980 - 11, у 1990 - 12, у 2000 - 13, у 2007 р. - 14,2 %. Більшість країн тропікоафриканської цивілізації мають тенденцію до подвоєння свого населення впродовж 20-21 року. Це зумовлюється традиційною високою народжуваністю. У середньому африканська жінка має по 7-8 дітей. За місцевими віруваннями, чим більше жінка народжує дітей, тим вона краща. А якщо дітей мало, а то й зовсім немає - то вона проклята. Виходить замкнене коло: їсти нічого, а вони народжують, аби "збільшити родючість землі". До цього додається дія й інших чинників. Низька продуктивність праці, хронічна нестача продуктів харчування закріпили патріархальну організацію великих селянських сімей, які в більшості своїй вели і ведуть напівнатуральне господарство і для яких діти залишаються економічною і соціальною необхідністю. Діти в таких родинах вважаються безкоштовною робочою силою. їх залучають до сімейних справ як тільки вони починають добре ходити. У такий спосіб закріплювалося економічно і культурними умовами панування традицій багатодітної родини, а отже, і високої народжуваності. Свою роль у XX ст. відіграло деяке поліпшення медичного обслуговування, що трохи скоротило дитячу смертність, хоча вона і залишається в більшості районів Африки високою.

Економічна ситуація у країнах тропікоафриканської цивілізації характеризується колосальною зовнішньою заборгованістю, яка постійно зростає. Маргінальні позиції країн цієї цивілізації у світовій економіці - наслідок мізерності і монотоварності експорту. Даний фактор визначає і їх непомірну залежність від зовнішніх позик та іноземної допомоги, що є набагато більшою, ніж у більшості країн, які розвиваються. У цьому регіоні знаходиться 4/5 "бідних країн з великою заборгованістю". Виплати за зовнішнім боргом, разом із відпливом капіталів, розкраданням кредитів й офіційної допомоги розвитку, "знекровлюють" економіку країн Африки південніше Сахари, посилюють процеси їх маргіналізації у світовому господарстві. Виходить замкнене коло.

Міжнародне співтовариство намагається вплинути на ситуацію. Окрім різних каналів надання фінансування, використовується практика списання боргів, що певною мірою зменшує щорічне обслуговування боргів і дозволяє деяким африканським країнам вкладати більше грошей у соціальні програми, пов'язані зі зменшенням бідності. Ініціатива списання боргів найбіднішим країнам з великою заборгованістю була запущена в 1999 р. на зустрічі "великої вісімки" у німецькому м. Кьольні. Проте керівники більшості африканських країн беруть дедалі нові позики, більшість з яких осідає на їхніх власних рахунках в іноземних банках, а також витрачається на утримання особистої охорони й армій. Характерною рисою країн тропікоафриканської цивілізації е відсутність внутрішньої стабільності із частими військовими переворотами та змінами урядів, що супроводжуються надзвичайним насильством. Після 1960 р. і до початку 2000-х рр. у незалежних державах континенту відбулося понад 100 військових переворотів. Найчастіше перевороти здійснювали сержанти та лейтенанти, якщо їм надавалася підтримка з-за кордону. Проте і внутрішня обстановка цьому сприяла. Ідеться про міждержавне і міжетнічне протистояння, яке часто переростає у криваві війни.

Всесвітня історія свідчить, що у другій половині XX ст. місцеві і регіональні етнічні конфлікти стали переважаючою формою насильства, більш кривавою, ніж міждержавні війки. Прикладом можуть бути погроми в Руанді в 1950-х, 60-х, 70-х рр., які призвели до загибелі десятків тисяч осіб, а в 1990-х - уже сотень тисяч. У цій країні б'ються між собою народи тутсі і хуту, а взагалі в цю війну були втягнені й інші держави - Уганда, Бурунді, Демократична Республіка Конто, Ангола, Зімбабве, Намібія. Річ у тому, що після одержання незалежності у двох країнах - Руанді й Бурунді - порушився природний для них своєрідний "суспільний договір", який існував між двома африканськими народами принаймні п'ять століть. Ще наприкінці XV ст. на території сучасної Руанди виникли ранні держави землеробів хуту. У XVI ст. з півночі в цей регіон проникають високорослі кочівники-скотарі тутсі. Завоювавши руандійську землю, вони спромоглися створити своєрідну економічну систему, яка одержала назву убухане. Самі тутсі не займалися землеробством. Це було обов'язком хуту, їм же віддавалися на випас стада тутсі. Так утворився своєрідний симбіоз: співіснування землеробського і скотарського господарства. При цьому частина худоби передавалася сім'ям хуту в обмін на борошно, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Розмовляють тутсі і хуту однією мовою, але мають певні расові відмінності: тутсі вищі на зріст, стрункіші. Вони, будучи національною меншиною, в ролі власників великих черед великої рогатої худоби, перетворилися на касту "шляхетних", їх заняттями стали війна і поезія. Вони займали адміністративні посади і мали 85 % загальних прибутків. Така ситуація існувала протягом століть, однак конфлікт між двома етносами був невідворотним. Поштовхом стали події в Руанді, яка одержала незалежність від колоніального уярмлення в 1962 р. Ображені хуту відразу ж прийшли до влади і заходилися відтісняти тутсі. Почалися масові вбивства тутсі, більшість з яких загинули від рук своїх сусідів. Найжорстокіші сцени розігрувалися в місцях тимчасової концентрації біженців - у школах та церквах. Пік геноциду припав на 1994 р., коли впродовж 100 днів загинуло 800 тис. тутсі. У відповідь Руандійський патріотичний фронт, створений тутсі, почав убивати хуту, кількість жертв яких сягнула 200 тис. У той рік кінець убивствам тутсі поклав наступ Руандійського патріотичного фронту (тутсі) й узяття столиці - м. Кігалі 4 липня 1994 р. 2 млн хуту, побоюючись розплати за різанину, учинену щодо тутсі, залишили країну. Після одержання в 1962 р. незалежності розпочалася ланцюгова реакція в Бурунді, де співвідношення тутсі і хуту було приблизно таким самим, як і в Руанді, а кількість жертв з обох боків у протистоянні становила сотні тисяч. Поки йшла війна, обидва народи - і тутсі, і хуту, швидко налагодили співпрацю з одноплемінниками по обидва боки кордону Руанди і Бурунді. У підсумку у міжетнічний конфлікт були втягнені й інші держави, де проживали ці народності. Час від часу укладаються перемир'я, але після них - знову загострення, як це мало місце в жовтні 2008 р. в Конго.

Поки що всі спроби примирити тутсі і хуту не приносять результатів. Провалився спосіб Н. Мандели, який був апробований у Південній Африці. Ставши міжнародним посередником на переговорах між урядом Бурунді і повстанцями, колишній президент Південно-Африканської Республіки у 1993 р. запропонував схему "одна людина - один голос". Він заявив, що мирне врегулювання конфлікту можливе лише за умов відмови меншості тутсі від монополії на владу, і запропонував: "армія має складатися, принаймні наполовину, з іншої основної народності - хуту, а голосування слід проводити за принципом одна людина - один голос". Влада Бурунді спробувала піти на цей експеримент. Він завершився дуже сумно: у тому самому 1993 р. президент країни П. Буйоя передав владу законно обраному президенту-хуту М. Ндайле. У жовтні того ж року військові вбили нового президента. Почалося взаємне винищення, яке призвело до 50-тисяч-них жертв з обох сторін. Нині вважається, що знову впроваджувати систему "одна людина - один голос" означає продовжувати війну. Це ще раз підтверджує ту обставину, що демократія не є ідеальним засобом для розв'язання всіх соціальних проблем. Часто саме вона розв'язує пристрасті, які тривалий час перебували під пресом авторитаризму.

На початку XXI ст. 80 з 53 африканських країн переживають політичні кризи або залишаються у стані політичної нестабільності. Більшість аналітиків вважає, що головною причиною конфліктів на континенті є бідність. Проте інші дослідники, зокрема професор університету Осло К. Доккен доводить, що провідну роль в цьому відіграє не так злиденність, як жадоба учасників конфліктів. У результаті ретельного аналізу виявилося, що в більшості випадків боротьба точиться не так за доступ до природних ресурсів та районів, багатих на корисні копалини, як за збільшення обсягів їх видобутку і розширення ринків збуту з наступним використанням одержаних коштів на придбання зброї і продовження військових дій. Отже, знову замкнене коло: війна за право використання ресурсів заради продовження війни. Хоча значна частина війн в Африці зумовлена глибокою кризою державної легітимності та провалами в управлінні, величезну роль відіграє "військова економіка".У багатьох випадках, як засвідчили конфлікти в Ліберії, С'єрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго та інші, керівники держав під виглядом допомоги тій чи іншій воюючій стороні поширювали свою діяльність на непідвладні їм території, за допомогою армій, які часто складаються із найманих вояків, встановлювали контроль над експортом алмазів, золота, цінних мінералів, нафти, деревини й інших матеріалів заради власного збагачення. Причому навіть рядовим учасникам конфліктів війна приносила суттєве і швидке поліпшення економічного становища. З огляду на це головним мотивом конфлікту і головною перешкодою його завершення є те, що ані політичні лідери, ані пересічні вояки не бажають відмовлятися від джерел швидкого збагачення. Недарма найзапекліші конфлікти в Африці останніх десятиріч мали місце в зазначених країнах - найбагатших на ресурси. Парадокс: навіть незначне поліпшення умов життя тих, хто брав участь у конфліктах і мав дещицю прибутків від видобування та збуту цінної сировини, призвели до того, що значна частина африканців почала розглядати війни як шлях до поліпшення, а не погіршення економічної ситуації. Виявилося, що дуже багато різних сил зацікавлені не в урегулюванні конфліктів, а в їх продовженні. Окрім лідерів і вояків, які безпосередньо беруть участь у боротьбі, це - іноземні і транснаціональні корпорації, що прагнуть нажитися на хаосі й анархії і фінансують повстанський рух, війни, армії. Свій інтерес мають торговці і перевізники зброї, найманці і ті фірми, які їх постачають зацікавленим сторонам. За умов анархії і війни процвітають наркобарони і торговці людьми, криміналітет і фінансисти, зайняті відмиванням грошей, а також банки, зацікавлені у вільному русі капіталів і швидкому одержанні прибутків в районах, охоплених війною. З'явилася група - "лорди бідності" - це особи й організації, які збагачуються шляхом привласнення гуманітарної допомоги від держав-донорів. Усі зазначені персонажі прагнуть нажитися на природних багатствах регіону, охопленого війною. У XX ст. світова економіка мала велику потребу в нафті й алмазах, на які багата Ангола. Певною мірою природні ресурси стали карою для жителів країни, де точилася тривала і запекла війна. Парадокс: найбільший виробник нафти в Африці - Ангола - входить до 15 найбідніших країн світу. Багатство сконцентровано в руках нечисленної верхівки, а прибутки від продажу нафти й алмазів упродовж довгих років ішли не на фінансування соціально-економічного розвитку, а на продовження війни. Склалася особливого роду влада - "хижацька автократія" - режими, які витрачають колосальні кошти на забезпечення своєї влади та контролю над ресурсами і майже нічого - на потреби населення, до якого ставляться з усією байдужістю. Намагаючись тримати його у покорі, такі режими відзначаються високим рівнем репресивності. Іншими їх характерними рисами є надзвичайна некомпетентність і корумпованість.

Важливою рисою залишається регіональний характер конфліктів в Африці. Причини цього такі:

o між політичними лідерами різних країн наявні тісні особисті контакти;

o досить розвинена регіональна формальна і неформальна економіка;