Розділ «Тема 16. Тропікоафриканська цивілізація»

o численні потоки біженців;

o величезна кількість найманців, що мігрують із країни до країни;

o розпорошеність представників тієї чи іншої етнічної спільноти по сусідніх країнах, як, наприклад, у випадку із тутсі та хугу, що втягує у протистояння ті землі, на яких вони мешкають.

Державні кордони не є перешкодою для руху мінералів, наркотиків, зброї, бойовиків і біженців, а також хвороб.

В Африці дуже погана медична ситуація. Природне довкілля багатьох її країн з високими температурами та зволоженістю сприяє розмноженню організмів, які переносять хвороби, насамперед комах. Від самого народження африканці ризикують підхопити кілька небезпечних хвороб. Нині сотні мільйонів людей в Африці переносять одну або кілька хвороб, часто навіть не знаючи, що їх насправді турбує. Захворювання, яке інфікує багатьох людей, не спричиняючи швидкої смерті, називається ендемічним для населення загалом. В уражених ним людей здоров'я поступово погіршується, енергетичні ресурси вичерпуються. У Тропічній Африці до цієї категорії належать гепатит, венеричні хвороби та нематода. Коли хвороба поширюється по всьому світі, вона визначається як пандемічна. Такою зараз є малярія. Малярія переважної частини Тропічної Африки в просто частиною способу життя і частою причиною смерті. Щорічно малярія вбиває приблизно 1 млн людей, які мешкають на південь від Сахари. Ця хвороба призводить до щорічних економічних втрат в африканських країнах, які оцінюють у 12 млрд дол.

Починаючи з 1970-х рр., Африка була вражена ще однією хворобою, яка, очевидно, уперше з'явилася в екваторіальних лісах, стала ендемічною і переросла в пандемічну у другій половині наступного десятиріччя. Це - СНІД. На початку XXI ст. більшість інфікованих мешкали у країнах Екваторіальної Африки. У деяких із них відсоток таких людей серед населення сягає від 25 до 75. Внаслідок цього середня тривалість життя значно знизилася. Так, у Ботсвані вона в 1982 р. становила 59 років, а у 2007 р. - 84, у Замбії відповідно - 51 і 38, у Зімбабве - 56 і 37 років. Спеціалісти стверджують, що вона буде зменшуватися і надалі. Середня тривалість життя африканців на межі тисячоліть становила 50 років. У державах типу Буркіна-Фасо зараз зростає ціле покоління дітей-сиріт, чиї батьки померли. І небагато дорослих, які вижили, змушені виховувати по кілька десятків своїх малолітніх родичів. У деяких районах через вимирання населення зупинилося будь-яке економічне життя. Над нечисленними тубільцями, які вижили, нависла загроза голоду.

Протягом усього періоду після закінчення Другої світової війни загальна картина ускладнювалася тією обставиною, що на африканський континент, як і на весь тодішній "третій світ", було перенесено протистояння двох супердержав, кожна з яких намагалася на чужому прикладі довести зверхність власної суспільної системи. Кожна з них нав'язувала свої політичні інститути, неорганічні для місцевих умов. У трьох країнах - Ефіопії, Сомалі й Анголі - змагання великих держав у постачанні зброї, делегуванні військових радників тощо сприяли нескінченим громадянським війнам. В інших країнах ідеологічна відданість іноземним догмам призвела до політичних і суспільних експериментів, які коштували Африці дуже дорого.

Тут складно переплелися різні типи економічних відносин - від общинно-патріархальних до капіталістичних і соціалістичних. У політичних системах нині панують різні види влади: авторитарно-військово-диктаторські (наприкінці XX - на початку XXI ст. авторитарні режими панували у 38 африканських країнах), однопартійні, багатопартійні, монархічні, демократичні тощо. Чимало дослідників вважає, що теперішній процес демократизації у країнах тропікоафриканської цивілізації ініційований політичними та фінансовими колами Заходу, а ліберальна демократія не відповідає місцевим соціально-економічним і політичним умовам. Наявні слабка соціально-класова диференціація суспільства, соціальна структура якого обіймає залишки общинно-племенних і навіть родових відносин. Сімейно-кланові, етнічні та інші звичаї та фактори, що історично склалися, як і раніше, відіграють надзвичайно важливу роль. Секрет стійкості та живучості традиційних механізмів і правил регулювання суспільних відносин криється в тому, що впродовж багатьох століть вони служили для африканців останнім прихистком перед загрозою природних катастроф, соціальних потрясінь, зовнішніх нашесть. Глобалізація, яка досягла і африканського континенту, сприяла посиленню ролі традиційних структур й інститутів у політичних процесах та місцевих державах. Крах постколоніальної моделі держави і наступне розмивання ролі держави під тиском ідеології лібералізму призвели в багатьох випадках до територіальної фрагментації, посилення впливу кланових, общинних, родоплемінних, етнічних і релігійних клік. У сфері владних відносин має місце певний симбіоз окремих принципів й інститутів традиційних - архаїчних-і нових - пробуржуазних норм владарювання. Сучасна африканська держава як така є дворівневою конструкцією. Першу її іпостась складають офіційні структури, які мають найчастіше лише зовнішню легітимність. Друга іпостась - це реальні структури, що є віддзеркаленням соціально-політичних компромісів між традиційними авторитетами й угрупованнями із найбільш значним потенціалом етнічних, релігійних, сімейно-кланових, патронажно-клієнталістських й інших відносин і залежностей, що сформувалися історично. У сфері духовного ідеологічного життя спостерігається велика різноманітність: від традиційних африканських культур і вірувань - до мусульманської та християнської релігії, соціалістичних і буржуазних ідей.

Відомо, що сучасний етап глобалізації визначається в основному потребами постіндустріальних країн і цінностями постмодернізму. А тропікоафриканська цивілізація ще не пройшла навіть індустріально-модерністського етапу розвитку. Загалом можна сказати, що Чорна Африка зазнала руйнівних наслідків зіткнення кількох цивілізацій. По-перше, коли на неї насунулася цивілізація європейська зі своїм колоніалізмом. По-друге, коли на Чорному континенті билися російська і північноамериканська сторони, з'ясовуючи за чужий рахунок, яка система краща - комуністична чи капіталістична. По-третє, нині, коли "зійшлися" цивілізації стадіальні - аграрна, індустріальна та постіндустріальна. Останнім часом до цього додаються наслідки глобалізації. Посилення втягненості африканських країн у міжнародний розподіл праці більшою частиною пов'язане зі згортанням внутрішнього споживання і нарощуванням вивезення мінеральної сировини, що консервує традиційну колоніальну структуру економіки. З іншого боку, глобалізація втягує різноманітні людські спільноти в загальносвітовий розвиток. Водночас, будучи формою активної експансії постіндустріального світу, вона ставить під загрозу життя суспільств світової периферії. На початок XXI ст. її вплив породив кризу тропікоафриканської цивілізації. Наслідки її - виклик не тільки подальшому існуванню цивілізації і населенню цього регіону, але й постіндустріальному світу. Ніде на Землі немає такої масової злиденності, такої кількості збройних конфліктів, громадянських війн з мільйонними загиблими і біженцями, такої пандемії СНІДу, що супроводжується вимиранням населення цілих районів. На межі тисячоліть глобалізація й інші світові процеси породили системну кризу в Африці, яка загрожує не тільки Чорному континенту, а й усім іншим через колосальний вибух соціального обурення, який може там статися, "Пара з киплячого казана" поки що виходить масовою еміграцією з бідних країн Африки, Сходу до розвинених країн. Деякі дослідники вже попереджають про можливість "зворотної етнічної колонізації" Заходу з боку не-Заходу. Колишні чудові ідеї з приводу "діалогу культур", на жаль, нині себе не виправдовують.

У європейських країнах дають про себе знати проблеми надлишкової імміграції та надлишкової демократії, яскравим проявом чого стали події у Франції восени 2005 р., коли впродовж тривалого часу мали місце масові хуліганські акції представників "полікультурного населення", переважно африканського походження. Після Другої світової війни заохочувалося прибуття робочої сили з Африки, зайнятої переважно на тих ділянках, на яких французи не бажали працювати. Покоління змінювалися, і нащадки не бажали "гнути спину", як це робили їхні батьки. До них додалося чимало людей, які приїхали не так давно, проте не бажали ані вчитися, ані працювати, живучи на соціальну допомогу. Безладдя розпочалося в паризькому передмісті Кліші-су-Буа. Це містечко разом із сусіднім Монтфермеєм заселені переважно іммігрантами й одержують на соціальні потреби 325 млн євро на рік. Сума розподіляється приблизно по 5 тис. євро на кожного з мешканців, притому, що безробітні мають ще соціальну дотацію, а соціальним житлом користуються безкоштовно. Під час вуличних боїв і сутичок із поліцією, "покидьки", як вони самі себе звуть, вимагали: "Нехай білі віддають те, що вкрали, інакше їх усіх спалимо!". Протягом жовтня - листопада мали місце масові погроми будинків, крамниць, спалення автомобілів тощо. У відповідь керівництво Франції запровадило надзвичайний стан і вислало найактивніших учасників заворушень.

При наявності багатомільйонної африканської діаспори Європа навряд чи зможе повністю відгородитися від експорту з Чорного континенту численних гуманітарних проблем і пов'язаних із ними загроз соціальної напруженості, навіть якщо бар'єри на шляху нових іммігрантів будуть посилені (деякі європейські країни запроваджують жорсткіші умови прийняття та перебування на їх територіях прибульців). Погіршення економічної ситуації в Африці, особливо масовий голод, викличе небачений приплив іммігрантів до країн Європи, Америки, Азії. Невдоволення буде виявлятися і в екстремальних формах, зокрема в економічній і кримінальній злочинності. Потужне поповнення з людей, готових на все заради виживання, надійде до терористичних організацій по всьому світу. Виникнуть нові вогнища напруженості і конфліктів із потенціалом розповзання і навіть набуття всесвітнього масштабу.

Деякий час лунали ідеї залучення тропікоафриканської цивілізації до інформаційних технологій з метою "перестрибнути через індустріальну стадію і трансформувати господарство в інформаційну економіку", проте вони є ілюзорними. Досі на південь від Сахари (за винятком ПАР) не мають доступу до електропостачання понад 75 % населення. На Африку припадає лише 6-7 % усіх мобільних телефонів, що існують у світі (у Кот-д'Івуарі стільниковим телефоном на початку нинішнього століття користувалися лише 18 осіб із 1000, у Габоні - 7, у Чаді - 0). Хоча певні успіхи є: упродовж 2000-2007 рр. чисельність інтернет-користувачів збільшилася від 2,35 млн осіб до 23,9 млн, тобто в 10 разів, у відсотковому відношенні - з 0,3 до 3,2 % до загальної чисельності населення країн Тропічної Африки (лідером є ПАР). Однак, навіть беручи до уваги ці позитивні зрушення, на Африку припадає лише 2,5 % від загальносвітової чисельності інтернет-користувачів. Отже, цей континент залишається на периферії світових інформаційно-комунікаційних процесів, ^т на довгу перспективу збережеться низька якість людських ресурсів, перенасиченість ривку дешевою робочою силою, різке відставання від інших регіонів у галузі науки. Усе це вкрай послаблює затребуваність нових технологій. До того ж в Африці дуже поширені антиглобалістські настрої. Хоча слід зазначити, що ліберальна частина інтелігенції та політичних діячів розцінює глобалізацію як благо, як убудовування в загальнолюдський потік розвитку, чому немає альтернативи. Інші, яких називають афрофілами, вважають, що вона несе загибель самобутності африканських соціокультурних основ. Вони побоюються, що за допомогою новітніх інформаційних технологій нав'язуватимуться західна мораль і західна система духовних цінностей, тому проголошується необхідність протидії інформаційній експансії країн західної цивілізації на африканський регіон. Проте від фінансової допомоги з боку тієї ж західної цивілізації вони не відмовляються і наполягають на її збільшенні.

У 2001 р. було прийнято програму "Нове партнерство для розвитку Африки" (НЕПАД). Спочатку вона одержала широке міжнародне визнання, підтримку "великої вісімки", ЄС. Проте невдовзі непомірні фінансові запити африканців, відсутність серйозних успіхів у боротьбі з корупцією (гроші перераховуються на закордонні банківські рахунки правлячої верхівки, що посилює відплив капіталів із країн) та у подоланні прорахунків в економічному розвитку, нездатність і небажання лідерів Африканського союзу задіяти розрекламований ними механізм фінансового контролю за забезпеченням належного правління охолодили прибічників цієї програми як на континенті, так і на Заході. У НЕПАД було вперше заявлено про необхідність для африканців узяти на себе відповідальність за долю регіону.

Слід звернути увагу на те, що на тлі послаблення цікавості Заходу до тропікоафриканської цивілізації зростає увага з боку не-Заходу, особливо Китаю, Індії, Бразилії та Росії. Усі зазначені країни збільшують товарообіг з країнами Чорного континенту і стають дедалі активнішими інвесторами. Особлива енергія вияв ллється з боку КНР. Пекін списав борги 33 африканських держав, надає пільгові позики, вкладає кошти в розвиток інфраструктури на континенті. Із переходом від однополярного світу ДО багатополярного посилюються економічні позиції Піднебесної, для якої Африка стає найважливішим джерелом мінеральних ресурсів. Пекін також зацікавлений у підтриманні соціально-економічної стабільності в цьому регіоні і тому надає фінансову допомогу тим державам, які цього прагнуть. Отже, пропонується інша модель державного будівництва в Африці, яка має сприяти подоланню бідності. Зокрема вкладаються величезні кошти в інфраструктуру таких розорених війною, але багатих на ресурси країв, як Ангола і Демократична Республіка Конго. В Анголі зміцнюється стабільність, хоча країна залишається дуже корумпованою. Це - головний постачальник нафти до Китаю. ДРК в обмін на будівництво шосейних шляхів і залізниць, лікарень й університетів відкриває для Пекіна можливість експлуатувати свої багатющі мінеральні ресурси, тобто наочне втілення стародавньої китайської стратегії тихого поглинання без війни і насильства.

Глобалізація, що багаторазово посилила демонстраційний ефект досягнень постіндустріальних країн і підкреслила найгостріші проблеми тропікоафриканської цивілізації, сприяла поширенню настроїв "афропесимізму". Знаковою стала поява ідей А. Мазруї про реколонізацію Африки колишніми метрополіями, але вже на гуманітарній основі. Проте його опоненти висунули контраргумент: де знайти необхідну кількість людей, які це будуть здійснювати? За часів колонізації білі йшли до Африки, не думаючи про її благо. їм були невідомі принципи рівноправності у відносинах, прав і свобод людини, незважаючи на колір її шкіри. До того ж, якщо стати на позиції реколонізаціі, то слід визнати, що ті африканські країни, які б на це погодилися, самі неспроможні створити державу. Таке приниження викликало б сильний опір з їхнього боку. Згодом А. Мазруї пом'якшив свою позицію, закликавши африканців до "самоколонізаці'Г й об'єднання з метою відродження континенту. Роль авангарду в цих процесах він відводить Південно-Африканській Республіці - країні, де висунуто нову стратегію, що має назву "африканський ренесанс". У ній - новий стимул для пробудження африканської думки і водночас залучення світової наукової громадськості до проблем цивілізаційного розвитку Африки. Це дуже важливо з огляду на те, що на етапі глобалізації тропікоафриканська цивілізація переживає глибоку кризу.

Аналітики, шукаючи відповідь на питання, за яких умов можливе відродження континенту, називають такі:

o різке збільшення розміру допомоги розвинених країн на конкретні цілі на принципах партнерства;

o урегулювання поточних і відвернення потенційних збройних конфліктів;

o поліпшення правління, посилення його прозорості, зменшення корупції, збільшення інвестування в "людський капітал", насамперед у розвиток освіти, охорони здоров'я, боротьбу проти небезпечних хвороб;

o забезпечення ширшого залучення до економічного та соціального життя жіноцтва;