Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Але одного дня Казіміро вирішив, що за таке сите життя треба якось віддячити. Він заповз у мій намет і пошепки розповів, що на острові птахо-людей є печера з «важливими речами». Колись, ще зовсім маленьким, він був там із своїм батьком та іншими дітьми; батько попросив хлопців зачекати, а сам зник за виступом і заліз у потаємну печеру. Казіміро не знав, де вхід, але якщо я одвезу його туди на своєму човні так, щоб ніхто з остров'ян не побачив, він покаже місце, де тоді стояв, чекаючи батька. Коли ж я знайду печеру, ми поділимося з ним багатством. Очі старика блищали від збудження.

Я не надав великого значення словам Казіміро. Членам експедиції Рутледж і патеру Себастьяну теж робили такі пропозиції. Після того як ці люди завоювали довір'я місцевих жителів, той чи інший остров'янин приходив і заявляв, що знає місце, де можна відшукати потаємну печеру. В таких печерах їхні предки ховали старовинні дерев'яні дощечки з ієрогліфами, чи ронго-ронго, як звалися вони мовою остров'ян. Такі дощечки ронго-ронго варті цілого маєтку. Їх було тільки двадцять у всіх музеях світу, й остров'яни добре про це знали. Та коли після таких пропозицій ціла компанія вирушала до печери з ронго-ронго, пошуки завжди закінчувалися невдачею, бо таємного входу до печери ніхто не міг знайти. «На жаль, — казали в таких випадках остров'яни, — вхід завалило камінням чи землею».

Настала наша перша неділя на острові. Патер Себастьян якось натякнув мені, що коли ми хочемо послухати спів остров'ян, то будемо бажаними гостями в церкві. Скликавши всіх членів експедиції — вчених і моряків, — я розповів їм, що тут, на островах південної частини Тихого океану, церква є чимось особливим. Це не тільки єдина основа, на якій остров'яни будують своє розуміння світу, не тільки місце, де вони знаходять щось замість своєї древньої віри в богів Тікі та Маке-маке, але й єдиний громадський центр остров'ян. Вони приходять сюди в своїй найкращій святковій одежі — адже на цих островах немає ні клубу, ні кіно, ні ярмарку.

Якщо не піти в неділю до церкви, то краще вже не з'являтися на очі остров'янам і в будень. Вони фанатики своєї церкви і можуть сприйняти це як прояв ворожості. На одних островах тубільці протестанти, на інших — католики, мормони чи «брати троїці»; все залежить від того, який місіонер приїхав туди вперше і яку заснував церкву. Недосвідчений гість, сам того не бажаючи, може легко образити релігійні почуття тубільців.

— Я атеїст і ніколи не ходжу до церкви, — сказав Карл. — Але якщо ти вважаєш, що це так важливо, я охоче піду туди.

І ось ми всі — атеїсти, протестанти й католики, — хто на конях, а хто на джипі, вирушили до маленької церковки патера Себастьяна.

На церковному майдані зібралось усе населення острова. Люди були в чистому, випрасуваному святковому вбранні. Ми зайшли до маленької церкви без дзвіниці, повної-повнісінької чоловіків і жінок, дорослих, старих і дітей. Залите сонцем селище спустіло, а тут зібралося стільки людей, що ті, хто сидів скраю на дерев'яних лавах, ледве трималися. Але й сюди, в церкву патера Себастьяна, пробивалося сонце. Воно кидало крізь щілини свої промені на барвистий одяг і веселі обличчя. А під самою стелею спокійнісінько собі літали й щебетали пташки. Патер Себастьян накинув на білу сутану яскравозелену мантію і став схожий на лагідного дідуся. Здавалося, ніби слухаєш оперу.

Найурочистішим пунктом усієї церемонії був спів. Псалми співали полінезійською мовою і здебільшого на старі тубільні мелодії. Співали всі присутні, за винятком нас. Ми ж тільки слухали й не могли наслухатись. Спів був просто чудовий: такий ритм і тембр властивий тільки жителям південної частини Тихого океану.

Служба патера Себастьяна була простою, а проповідь — мудрою. Наші друзі, що сиділи довкола, — «пірати», «розбійники» та їхні веселі жінки — були так захоплені всім цим, як діти бувають захоплені ковбойським фільмом.

Патер Себастьян окремо привітав нас, побажавши успіхів експедиції. Він закликав усіх чоловіків і жінок острова допомагати нам, чим тільки можна, пояснивши, що ми хоч і не одної віри, але такі самі християни і що в нас однакові ідеали.

З цього дня ми ще більше зблизилися з остров'янами: якщо патер Себастьян прийняв нас, то, очевидно, ми хороші люди.

Після відправи всіх членів експедиції запросили на чудовий обід до губернатора. Крім господарів і патера Себастьяна, ми зустріли тут майже всіх білих жителів острова: кількох черниць, які керували лепрозорієм[5], розташованим на північ від селища, чилійського капітана авіації, що вивчав можливості спорудження на острові аеродрому для майбутньої трансокеанської лінії, і двох помічників губернатора. Не було тільки лікаря та вчителя. Ми ще жодного разу не бачили їх, у церкві вони теж не були, і я звернув увагу, що наглядати за губернатором, який хворів на порок серця, попросили нашого лікаря.

Коли ми ввечері поверталися додому, нас зупинив невисокий кремезний чоловік з чорними очима і чорним прямим волоссям. Це був сільський лікар. Він запрошував нас усіх на хулу. Танець хула настільки популярний, що ми не відмовилися.

Танці відбувалися у маленькій хатині бургомістрової сестри, і до нашого приходу там зібралося стільки людей, що деяким довелося вилізати крізь одчинені вікна, інакше ми не змогли б увійти в двері. З жахом я побачив, що по кругу ходить великий глек з рідиною кольору віскі, яку до країв наливають у склянки. Та виявилось, що це тільки «агуа пуро» — чиста вода, яку збирали з даху під час дощу. Всім було дуже весело, а коли жінки витягнули на середину наших зніяковілих моряків і неповоротких учених, примушуючи їх викручуватися в танці, як вугрів на рибальських гачках, у кімнаті вибухнув сміх і посипалися жарти чотирма мовами. Тут було так шумно й тісно, що, здавалось, стіни не витримали б, коли б знадвору їх не підпирало ще більше людей, які намагалися заглянути крізь вікна в переповнену кімнату.

Чотири чоловіки співали й грали на гітарах. У розпалі танців до мене проштовхався сільський лікар і завів розмову на політичні теми.

— Моя мета — відчинити цим людям вікно в світ, — сказав він.

«Саме час, — подумав я, — бо тут скоро нічим буде дихати». Та він мав на увазі зовсім інше. Мені довелося вийти надвір і вислухати його.

Лікар і вчитель стоять в опозиції до всіх інших білих на острові.

— В наших жилах тече індійська кров, — сказав лікар, показуючи на свої блискучі чорні очі. — Ми хочемо, щоб ці люди мали змогу виїздити з острова і вивчати життя на материку.

«А патер Себастьян цього не хоче, — подумав я, — він боїться, що остров'яни проп'ють свій глузд, коли матимуть вільний доступ до алкоголю, і що на материку кожен зможе зловживати їхньою довірою».