Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

— Ми хочемо підняти їхнє життя до сучасного рівня, — вів він далі. — Хочемо, щоб вони, як усі інші люди, ходили взуті.

«А патер Себастьян саме це вважає нерозумним, — подумав я. — Він якось при мені казав, що остров'яни, котрі ніколи не мали взуття, звичніші ходити босоніж по гострому лавовому камінню, від якого взуття швидко псується. У того, хто починає ходити взутим, шкіра на ступнях тоншає, і він збиває собі ноги, коли черевики рвуться. Очевидно, всі ці проблеми мають дві сторони, — міркував я, — і патер Себастьян думає про них ціле життя, а лікар прибув сюди з останнім рейсом військового корабля».

— Перед тим як іти, ви повинні дати музикантам тисячу песо або краще п'ятнадцять доларів твердою валютою. Вони чекають цього, — заявив лікар.

— Але ж усі, хто тут є, їдять наш шоколад і курять наші сигарети. Та й веселяться вони не менше за нас, — здивувався я.

— А хіба в Європі ви не платите оркестру, що грає для вас? Коли ж ви не заплатите музикантам лише тому, що вони тубільці, більше ніхто не запросить вас на танці.

Я потихеньку скликав своїх хлопців, і, подякувавши хазяям, ми вирушили додому, не заплативши жодного ере. Але запрошення на хулу в селище Хангароа не припинялись весь час, поки ми були на острові.

Ми найняли на роботу багато остров'ян. Одні з них жили в селищі і щоранку приїздили до нас верхи, інші переселились у печери поблизу місця розкопок. Щоб звільнити якомога більше своїх людей, ми взяли також чотирьох жінок, які прибирали в таборі та прали білизну. Одна з них, Ерорія, виявилася невтомною робітницею і чудовою людиною. Для тих, хто її не знав, ця жінка здавалася грозовою хмарою. Та варто було викликати в неї посмішку (що, до речі, легко було зробити), як хмара випаровувалася, ніби вранішня роса, і все її грубе обличчя сяяло сліпучим сонячним світлом. Вона вже кілька років служила в патера Себастьяна, і він послав її до нас наглядати за табором, як найчеснішу і найвідданішу людину. Як не дивно, але Ерорія та її стара сива зовиця Маріанна були найзавзятішими дослідницями печер. Із свічкою й маленькою залізною сапкою вони обходили весь острів, нишпорячи по старих печерах, де колись жили люди, і викопували в них прадавні кам'яні сокири та кістяні знаряддя для невеликої колекції патера Себастьяна.

— Тільки в печерах ще можна щось знайти, — сказав нам патер Себастьян. — Візьміть Ерорію і Маріанну і попросіть їх показати всі старі печери, які вони познаходили.

— Коли розкопки вже йшли повним ходом, ми осідлали чотирьох коней і разом з Ероріею, Маріанною та фотографом вирушили оглядати підземний світ.

Першого дня ми з ранку до вечора лазили по темних печерах. Деякі з них були зовсім відкриті — варто тільки зігнутися, щоб увійти всередину, інші — так замуровані камінням, що виднілося лише маленьке чотирикутне віконце, в яке можна було влізти лише плазом. Але в більшості вони являли собою справжні пастки, куди треба було засувати спочатку випростані ноги, потім, витягнувши руки над головою, вигинаючись, як змія, пролізати крізь довгу, вузьку шахту. Майже всі ці шахти були старанно викладені кам'яними плитками, часто дуже майстерно відполірованими. До багатьох печер вхід пролягав крізь кам'яну стіну горизонтально або під невеликим кутом. Але траплялись і такі, де шахта йшла в землю вертикально, як димар, і доводилось притримуватися стегнами і плечами, поки не дістанешся до темної, як ніч, печери.

Більшість цих печер такі низькі, що в них ніяк випрямитися на весь зріст. У деяких можна тільки сидіти або стояти, зігнувшись у три погибелі. Тут жили мешканці острова Пасхи в давнину, принаймні в ті неспокійні часи, коли не почували себе безпечно в очеретяних хатинах на поверхні землі. Тут вони ховалися й тоді, коли острів відвідували представники нашої раси.

Більшість печер були такої величини, як середнього розміру ванна кімната, і такі темні, що не видно було навіть власної руки. Холодна долівка була вкрита товстим шаром покидьків і так утоптана тисячами рук і колін, що стала тверда, як дорога. Стелею й стінами правила просто скеля, подекуди трохи підмурована.

В одному місці ми спустилися ніби у великий мурований колодязь. На дні його зяяв вузький отвір, що вів до трьох просторих печер, розташованих похило одна над одною. Це місце для Ерорії було особливо дорогим — воно колись належало її родові, в цих печерах жив її дід. Долівку тут жінки старанно перекопали своїми сапками. Я підняв з землі відпилений шматок людської кістки з діркою на одному кінці. Його можна було носити на шиї як амулет.

Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен очеретяної хатини. Сліди таких хатин ми бачили по всьому острову. Тут народився її свекор, батько Ерорії, і тут він. жив, аж поки все населення не переїхало до селища Хангароа, де всіх жителів острова охрестили.

«Виходить, це було не так уже й давно», подумав я і глянув на одягнутих у штани жінок. Судячи з зовнішнього вигляду і манер, можна було подумати, що вони цивілізовані ще за часів Ноя.

Фундамент хатини нагадував борт великого човна з гострими носом та кормою і складений був з майстерно обробленого каміння. На верхній його частині виднілись глибокі ямки, куди вставляли жердини, що правили за кістяк самої хатини. Якщо всі житла, залишки яких ми бачили, використовувались одночасно, то колись на острові Пасхи жило чимало таки людей.

Ерорія й Маріанна знайшли дуже багато таких печер. У більшості з них жінки вже длубалися своїми сапками, але деякі були ще не «відкриті», тобто ніхто не відвідував їх, з того часу, як останні мешканці пішли звідти, заваливши отвори лавовими брилами. Одного разу я, одкотивши таку брилу, щоб залізти в печеру, знайшов під нею цілу купу нерухомих скорпіонів — штук чотирнадцять. В іншому місці вхід у печеру був такий вузький, що мені довелося спорожнити всі кишені, зняти сорочку, і тільки тоді, після багатьох спроб, я насилу протиснувся всередину. Внизу світло ліхтаря намацала білі людські кістки. Я обережно підняв один череп і знайшов під ним блискучий чорний обсидіановий наконечник для списа та осине гніздо. Я подякував долі за те, що гніздо було порожнє, інакше мені довелося б скрутно в тій тісній пастці.

Надвечір ми поверталися додому кам'янистим гірським шляхом на захід від табору. На кожному кроці нам траплялися то величезні лавові брили, то купи дрібного каміння. Біля однієї такої купи, схожої на тисячу інших, ми злізли з коней. Маріаннин син якось сказав їй, що бачив тут вхід до печери «іншого типу». Як можна впізнати потрібне місце серед одноманітної кам'янистої місцевості, для мене було таємницею, тим більше, що Маріанні дали тільки усну «адресу», печери. Зате їй, мабуть, була б набагато важче розібратись у лабіринті міських вулиць.

На цей час ми з фотографом уже вважали, що жінки, потомки мешканців печер, добре навчили нас лазити по вузьких шахтах. Ми сліпо слухались усіх їхніх порад і завжди влізали в шахту ногами вперед, витягнувши руки над головою, а коли шахта була не вертикальна, повзли на спині. Але біля цієї печери Маріанна спочатку лягла на живіт, освітила чотирикутний прямовисний канал, потім попросила мене повернутись обличчям у певному напрямку і лізти, не міняючи положення. Під вагою власного тіла я поволі опускався донизу. Коли це було потрібно, я гальмував плечима і стегнами. Тут була так тісно, що руки довелося підняти, стуливши їх докупи над головою. В глибині шахта закінчилась тупиком, і я опинився на дні з безпорадно затиснутими вгорі руками.

З одного боку я намацав ногами чотирикутний отвір. Я поволі опускався, поки не сів, засунувши ноги в дірку, цілком защемлений між камінням. Тепер я мусив щосили підтягувати тулуб, поки, нарешті, не опинився в горизонтальному каналі лицем догори з так само затиснутими над головою руками. «Ні, вже краще сучасна квартира з ліфтом! — подумав я. — Препогано почуваєш себе, коли отак лежиш, впираючись носом у камінь, не маючи змоги навіть поворухнути руками. Ти ніби закований у цій щурячій норі. Здається, що важкі кам'яні стіни дедалі щільніше стискають голову і кричать: «Руки вгору, ти полонений!» Найкраще не слухати цього крику і не пробувати звільнити руки. Краще взагалі ні про що не думати, тільки повзти далі, чіпляючись п'ятами і посуваючись на спині, поки не можна буде зігнути колін і вільно рухати ногами або ж не відчуєш, що вперся в стіну і далі в цьому напрямку рухатись нікуди. Якщо нога натрапляють на стіну, це означає, що хід завертає під прямим кутом в інший бік. Все так же, з руками над головою, перевертаєшся на живіт і заповзаєш у прямовисну шахту, яка закінчується останнім хитромудрим поворотом. Тут тебе ще більше стискає, доводиться знову перевертатися, щоб залізти в горизонтальний уже тунель. Та ось дно та стіни розступаються, і ти опиняєшся в печері. Можна звільнити руки, обтрусити з обличчя пісок і, обережно рухаючись, щоб не вдаритись головою об стелю, засвітити світло.