Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Згодом, побувавши в кількох таких печерах, я навчився повзти, тримаючи в руці ліхтарика, і міг бачити: позад себе вузьку шахту, якою посувався. Такі шахти завжди були гарно викладені кам'яними плитами без цементу. В поперечному розрізі вони мали вигляд квадратного вузького димаря. В деяких полірованих плитах були симетрично видовбані заглибини. Це свідчило про те, що їх узято з фундаменту очеретяних хатин. Очевидно, люди, які колись будували ці входи до печер, руйнували світлі ідилічні очеретяні хатини, щоб спорудити замість них препогані щурячі нори.

Під час першої мандрівки в темний підземний світ острова Пасхи я не взяв з собою навіть сірників. Утоптана долівка ховала багато несподіванок, і мені, як сліпому, довелося стояти в темряві й чекати. Я прислухався й почув, що в шахту спускається котрась із моїх супутниць. Незабаром біля мене вже стояла стара Маріанна. Вона засвітила свій недогарок, та це мало допомогло. Темрява тут виявилась такою густою, що я побачив тільки Маріаннині блискучі очі серед глибоких зморщок та. копицю сивого, як попіл, волосся — наче якийсь химерний портрет у темній рамці. Вона засвітила ще один недогарок і дала його мені.

Тримаючи свічки у витягнутих руках, ми поступово почали розрізняти форму стін. На долівці лежало кілька наконечників від списів. Нарешті з'явилася й Ерорія, стомлена, засапана. Дорога далась їй нелегко, але вона все-таки прийшла. Жінки розповіли мені, що ця печера — не звичайне житло, а місце, куди ховались під час війни, бо ворог сюди дістатися не міг. Якщо це справді було сховище, то, судячи з товщини шару відходів, натоптаних на дні печери, війн тут було багато і тривали вони довго. Я не міг зрозуміти, як люди зважувалися залазити в цю щурячу нору під час війни. Адже варто було ворогові завалити отвір камінням, і вони залишилися б тут навіки. Але, очевидно, вся штука була в тому, щоб тримати печери в таємниці. Коли втікачам це щастило, вони закладали за собою вхід невеликою плитою, і ворог їх уже не міг знайти.

В одній стіні ми помітили між камінням невеликий отвір. Я, а слідом за мною Маріанна та Ерорія відразу ж полізли в нього. Невдовзі ми опинилися в іншій, просторішій печері. Пробравшись ще крізь одну маленьку дірку в кутку, ми потрапили до такої великої печери, що при світлі не могли побачити її стелі. Ми пішли далі: місцями тут було так просторо, як у залізничному тунелі, місцями доводилось перебиратися через купи каміння й глини, а місцями навіть повзти на животі, доки стеля знов не піднімалась, утворюючи просторий канал. Щоразу, коли я обертався поглянути, чи йдуть мої супутниці, то бачив прямо перед собою обличчя Маріанни: вона не відставала від мене ні на крок.

Маріанна навчила мене уникати розхитаних плит, що звисали зі стелі, дірок і тріщин на дні. В одному приміщенні ми побачили струмок. Він перетинав нам шлях і зникав у боковому отворі. Ми й собі залізли туди. Тут люди видовбали на долівці жолобок, яким вода стікала до кількох штучних ямок, схожих на тазики. Я вимив руки в найнижчій ямці, а з верхньої напився, набираючи воду пригорщами. Вода здавалася смачною, як найкраще вино, — холодна, чиста, приємна. І я подумав, що древні жителі печер були вибагливіші до води, ніж ми, городяни, що споживаєм третьосортну рідину з металевих труб.

В глибині гори печера розгалужувалась на численні ходи — вузькі катакомби з рівною долівкою; стеля та стіни мали красиві округлі лінії, без жодних западин і виступів. Страшенно хотілося вірити, що все це створила людина, однак насправді це були тільки канали, де скупчувалися в розпеченій масі гази ще в ті часи, коли острів, Пасхи спливав рідкою лавою. Довгі проходи з гладенькими, ніби гарно відполірованими, хвилястими стінами були місцями такі вузькі, що, коли ми повзли, вони облягали наше тіло, як добре зшитий по фігурі костюм. Деякі з них закінчувалися невеликими куполами у формі дзвонів, інші були завалені камінням або так звужувались, що крізь них не можна було протиснутись.

Ми обнишпорили чимало цих великих печер, що йшли одна за одною, як нанизані на нитку перлини. Всі вони мали старанно закладені камінням виходи на поверхню, і потрапити сюди можна було тільки вузькими, покрученими тунелями, де будь-який ворог виявився б цілком безсилим. У багатьох найбільших печерах текли струмки; два з них мали справжні підземні басейни, а в третьому ми знайшли глибокий мурований колодязь з холодною, як лід, водою. Місце довкола нього було викладено плитами й оточено мурованою терасою висотою в три метри.

В цих приміщеннях могло заховатися все населення острова Пасхи, але було очевидно, що кожний вхід у печеру належав окремому родові чи родовій групі. Люди жили тут, коли на острові лютували криваві громадянські війни й ніхто не міг безпечно спати в очеретяних хатинах.

Обходячи ці великі темні сховища, я думав про те, яке безглуздя чинили люди цього сонячного острова на Тихому океані, ховаючись під землю замість того, щоб жити в мирі з своїми сусідами. Але потім я подумав про людей двадцятого століття. Адже ми теж від страху стали копати собі глибоко під землею сховища, бо ми самі й наші сусіди почали бавитись атомною бомбою. І я простив примітивних предків Ерорії та Маріанни. Думаючи про страхітливі привиди минулого й майбутнього, я поповз довгою покрученою шахтою і відчув себе страшенно щасливим, коли опинився на осяяній сонцем землі, де паслися вівці і стояли коні, прислухаючись до шуму океану.

Ми витратили вісімдесят хвилин, поки пройшли і проповзли усі ходи першої великої печери. Піднявшись на поверхню крізь найдальшу шахту, ми зустріли наляканого фотографа. Він спускався слідом за нами в отвір, але раптом напівдорозі відчув приступ клаустрофобії[6] і вирішив повернутися на поверхню, щоб зачекати нас там. До цього часу на огляд печери ми гаяли не більше двох-трьох хвилин, бо нам не треба було їх розкопувати. Тому, терпляче почекавши три чверті години, фотограф захвилювався, всунув голову в отвір, погукав нас і, не діставши відповіді, по-справжньому перелякався. Він довго кликав нас на всі лади, аж луна розлягалася печерою, але єдиний, хто, кінець кінцем, його почув, був старий Казіміро, який прибіг здалеку з своїм револьвером і вірно дожидався нас разом з фотографом.

Маріанна вилізла остання. Піднявши з каміння свій старий солом'яний капелюх, вона порадила нам завжди брати з собою головний убір чи іншу якусь річ і залишати її нагорі, коли спускаєшся в печеру сам. Вона розповіла, що якось чілійські матроси полізли з одним остров'янином під землю шукати скарбів. Унизу в них зіпсувався ліхтар. Поки вони шукали дороги назад, скінчились і сірники. Матроси опинились у цілковитій темряві між кам'яними стінами і не могли знайти виходу. Врятували їх куртки та безкозирки, залишені нагорі. Остров'яни знайшли ці речі й зрозуміли, що під землею хтось є.

У кількох печерах археологи розкопали долівки. Жителі кидали всі відходи просто під ноги, і в багатьох місцях купи сміття сягали аж під стелю. Тут було багато риб'ячих кісток, черепашок, рідше траплялися кістки курей і черепах. Щури та людське м'ясо теж входило в меню жителів печер. Вони смажили його на розпеченому камінні.

У темряві, яку були не в силі розвіяти примітивні кам'яні світильники, вони розгубили на долівці безліч тонесеньких голок з людських кісток. Найпростіші знаряддя з каменю, кісток та вулканічного скла, а також нехитрі амулети з кісток і черепашок — ось усе, що ми знайшли в цих житлах.

Але щось тут було не так! Хіба могли ці примітивні людоїди створити класичні гігантські статуї гордих володарів, що здіймаються над усім островом? Як міг народ, ще зовсім не проявивши себе в інших областях культури, виховати геніальних інженерів і талановитих скульпторів, котрі спорудили такі велетенські монументи? І як здійснювалась обробка цих монолітів людьми, що навіть не жили разом у селищі, а тулилися в розтиканих тут і там очеретяних хатинах або заповзали в тісні печери?

Я заліз крізь вузький отвір у печеру, де Білл при свічці обережно орудував кельнею. Біля нього лежала сумка, повна обгорілих людських кісток.

— Все ті ж примітивні залишки, — сказав він, викопавши кілька кутніх зубів. — Глянь-но, ці тварюки жерли одне одного, випльовуючи зуби собі під ноги.

Людське м'ясо їли тут не лише в окремих урочистих випадках. В остров'ян збереглася легенда про воїнів, які охочіше їли своїх родичів, ніж курчат і рибу. Існують також перекази про ще давнішу епоху величі острова, коли довговухі жили в злагоді з предками теперішніх мешканців острова — коротковухими. Але згодом довговухі почали примушувати коротковухих надто багата працювати, і це викликало війну, під час якої всіх довговухих спалили в рову. Відтоді ніхто більше не будував статуй, а частину тих, що вже стояли, повалили на землю з допомогою канатів. Громадянська війна, ворожнеча між родами і канібалізм тривали аж до того часу, коли в період дитинства батьків теперішнього покоління на острів прибув патер Еугеніо і мирно об'єднав у селищі Хангароа все населення острова.

Патер Себастьян був переконаний, що на острів прийшли два різні народи з різними культурами, і остров'яни теж твердять, що саме так і було.

В своїй книзі патер Себастьян вказує, що мешканці острова Пасхи багато чим відрізняються від мешканців інших островів Тихого океану і що серед них, безумовно, зустрічаються потомки якоїсь білої раси. Це помітив ще: Роггевен та перші мореплавці, які побували на острові. Патер Себастьян пише, що, за існуючими тут переказами, предки багатьох остров'ян у давні часи мали білу шкіру, руде волосся й голубі очі.

Коли патер Еугеніо — перший європеєць, що оселився тут, — зібрав усіх жителів у селищі Хангароа, він був здивований, побачивши багато людей із зовсім білою шкірою. Та й п'ятдесят років тому, під час перебування експедиції Рутледж, мешканці острова все ще ділили: своїх предків по кольору шкіри на дві раси і розповідали, що їхній останній король був білий. Люди з білою шкірою викликали загальне захоплення й повагу, і жителі острова Пасхи, які займали визначне становище, робили собі спеціальні процедури, щоб якомога більше скидатися на своїх обожнюваних предків.