Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Якось до табору зайшов патер Себастьян, щоб одвести нас у печеру Ана о Кеке, священне місце, де «вибілювали» шкіру дівчата неру. Так називали колись-спеціально вибраних молодих дівчат, яких садовили в глибоку печеру, щоб до певних релігійних свят у них якнайбільше побіліла шкіра. Дівчата довгий час не бачила людей і денного світла; їжу їм приносили призначені для цього жінки. Остров'яни ще й досі пам'ятають, як після повернення з континенту вивезених работорговцями людей на острові лютувала віспа. Хвороба не досягла тільки до печер, де ховалися дівчата неру. Але вони повмирали, кінець кінцем, від голоду, бо ніхто більше не приносив їм їсти.

Вхід у печеру Ана о Кеке, тобто «Печеру, куди заходить сонце», містився на східному кінці острова.

Щоб дістатися туди, нам довелось обминути крайній у східній частині острова вулкан Катікі, за яким височіли три горби, де іспанці встановили колись свої перші хрести. Тут містилась також одна з житлових печер, а поруч з нею в скелі було вирубано страшну голову диявола. Під час дощу вода стікала їй прямо в пащу, таку велику, що я легко заліз у неї і сховався за нижньою губою. Але патер Себастьян повів нас далі на високу кручу, що нависла над морем. Він ступав по самому краю кручі так швидко, що ми четверо, йдучи слідом за ним, просили його бути обережним, бо над кручею дув сильний східний вітер, рвучи одежу, і ніхто з нас не почував себе впевнено. Та наш друг у сутані до п'ят і в грубих чорних черевиках спокійно крокував далі. Патер Себастьян шукав печеру, але не пам'ятав точно, де вона знаходиться. Нарешті він радісно посміхнувся й підняв руку: знайшов! Він одломив кусок брунатної породи, показуючи нам, що каміння тут крихке і треба бути, обережним. Потім нагнувся над самою кручею, вітер рвонув його капюшон і сутану, і ми тільки його й бачили…

Від несподіванки Карл аж присів і схопився за капелюх; я підповз до кручі, обережно виглянув через край. Передо мною було стрімке урвище, а далеко внизу, біля підніжжя гори, поволі котилися піняві хвилі. Океан, скільки сягало око, був укритий білогривими валами. Шуміло море, свистів вітер. Ліворуч на вузькому виступі я побачив білу сутану патера Себастьяна. Вітер, б'ючись об скелі, весь час міняв напрямок. Патер Себастьян, пересилюючи його, притискуючись до каміння, обережно спускався вниз.

Як я захоплювався цим старим священиком! Його віра була така глибока, що він зовсім не боявся фізичної небезпеки. Здавалося, що він здатний іти навіть по воді. Ось він обернувся до мене, посміхнувся, показав собі під ноги і підняв пальця до рота, даючи мені зрозуміти, щоб я взяв їжу, — там, унизу, ми поснідаємо. Від поривів вітру мені стало не по собі, тому я якнайшвидше відповз од краю кручі. Потім скинув сорочку, взяв пакунки з їжею і поліз на виступ слідом за патером Себастьяном. Метрів за двісті підо мною клекотів прибій. Гірські хребти — не моя стихія, і я не почував себе так упевнено, як старий священик, коли спускався вниз, притиснувшись животом до скелі. Я щоразу пробував чи міцно тримається під ногами каміння. Але все-таки найгірше допікав вітер.

Я досяг маленького виступу, де єдиною опорою було щось схоже на уламок лави. Коли цей уламок витримав патера Себастьяна, то, очевидно, він витримає й мене. Я легенько штовхнув його ногою, але натиснути дужче не наважився.

Глянувши вниз, я знову побачив патера Себастьяна. Він сміявся, висунувши голову й плечі з отвору, напевно, вдвічі меншого за вхід до собачої буди. Завжди пам'ятатиму його таким — Діогеном у бочці острова Пасхи, з тонкими окулярами на носі, з широчезними білими рукавами й розкішною бородою. Побачивши мене, він помахав рукою й крикнув:

— Гостинно прошу до моєї печери!

Я ледве почув його слова крізь шум океану. Нараз борода його сховалась у вузенькому отворі — він просунувся далі в тісну щілину, щоб дати мені місце, бо зразу ж від печери скеля стрімко обривалась у море. Я переліз на виступ біля входу й протиснувся слідом за ним у печеру. Шум, вітер і світло лишились позаду. Спочатку було надзвичайно тісно, але трохи далі стеля стала вищою. Тут, усередині гори, панувала цілковита тиша. При слабкому світлі, що проникало із щілини, ми ледве розрізняли один одного. Але, засвітивши кишенькового ліхтарика, я побачив на нерівних стінах багато дивовижних знаків і малюнків.

Це була печера Ана о Кеке. Тут бідні дівчата сиділи тижнями, а може й місяцями, чекаючи, поки їхня шкіра побіліє так, що можна буде показуватись людям. Висота печери не досягала й півтора метра, а місця було не більше, як на десяток дітей, та й то лише тоді, коли їх посадовити вряд попід стінами.

Через хвилину стало темно — в печеру спускався ще хтось. Це був один з остров'ян, що супроводили нас. Патер Себастьян одразу ж послав його по інших, кажучи, що їм нічого боятися, коли він, шістдесятивосьмирічний старик, перший пройшов сюди. Невдовзі ми вже всі сиділи за сніданком. Показавши на маленький отвір у. задній стіні, патер Себастьян розповів, що крізь нього можна пролізти ще в одну печеру, яка міститься на глибині трьохсот вісімдесяти метрів. Він відвідав її, але це була найгірша прогулянка з усіх, які йому будь-коли доводилось робити, і він нізащо не погодився б повторити її. Десь напівдорозі хід до печери стає такий вузький, що людина ледве може протиснутися крізь нього, а в самій печері, наче в могилі, валяються зуби й кістки. Для патера Себастьяна лишилося загадкою, як можна було внести туди тіло померлого: посувати його поперед себе неможливо, а тягнути за собою — значить закрити собі вихід.

Я надів сорочку і вирішив спуститися в цю печеру. Патер Себастьян засміявся від думки про те, що мене чекає. Він запевняв, що я повернуся, як тільки побачу, що це за шлях.

Супроводжувати мене викликався тільки один остров'янин, і ми полізли в отвір.

Печера розгалужувалась, але канали відразу ж сходилися знову, утворюючи вузький прохід, по якому нам довелось повзти. Незабаром стеля піднялася вище, і ми опинились у довгому тунелі, такому високому й просторому, що для економії часу навіть почали бігти. Ліхтарик у нас був поганий, він ледве блимав. У таборі зіпсувались усі батарейки, і про всяк випадок у мене в кишені був ще недогарок свічки й коробка сірників. Щоб заощадити батарейки, я гасив ліхтарик, і ми пробігали, проходили чи проповзали в темряві ту відстань, яку встигали розгледіти, коли вмикали світло. Не минулося без того, щоб ми кілька разів не вдарились головою об стелю. Зверху за шию нам сипались невеличкі камінці, що дзвеніли, як скло. Невдовзі ми досягли такого місця, де по глинястому дні протікав струмок. Хід ставав дедалі нижчий, і скоро нам уже довелося рачкувати по воді та грязі. Кінець кінцем, він став таким низьким, що ми змушені були лягти на живіт і повзти. Холодна, як крига, грязюка проникала до тіла крізь сорочку й штани.

— Чудовий шлях! — крикнув я назад.

Мій супутник, що місив болото за мною, засміявся. Пробиратися ставало все важче й важче. Тепер я зрозумів, що мав на увазі патер Себастьян. Та коли він міг тут пройти, то ми не повинні відступати з півдороги. В наступну мить я вже майже жалкував, що не повернувся. Ми й так лежали наполовину у воді й рідкій грязюці, а тут ще раптом прохід настільки звузився, що я ніяк не міг знайти далі дороги. Ліхтарик води не боявся, але як можна вичистити скло, коли сам мокнеш у болоті. При тьмяному світлі я побачив, що отвір не тільки вузький, а й дуже низький. Здавалося, пройти далі не можна. Однак патер Себастьян зумів же пробратися сюди. Я через силу втиснув груди в щілину і відчув, що повільно, але просуваюсь. Зверху й знизу давила гора, та я, розгрібаючи грязь, дюйм за дюймом рухався вперед. Все це було так трагікомічно, що я не втримався і крикнув знову супутникові: «Чудовий шлях!» Але він уже втратив почуття гумору.

— Поганий шлях, сеньйоре, — почулось у відповідь.

Так, ніби здавлені стальними лещатами, ми проповзли ще метрів п'ять і, подолавши це «вушко голки», опинилися, нарешті, там, де лежали скелети. Тут знову було сухо. Стеля здіймалася вже вище, так що ми могли рачкувати, йти і навіть бігти. Якщо бідні дівчата неру, бажаючи трохи розім'ятись під час свого довгого перебування в печері, лізли сюди, то це була зовсім не романтична прогулянка при місячному світлі. Я весь був у холодній липкій грязюці, а коли обернувся поглянути, чи йде мій супутник, то побачив живого шоколадного чоловічка: тільки зуби й очі його вирізнялися на фоні стін.

Нарешті печера закінчилася слизькою, крутою глиняною гіркою, що здіймалася до отвору в склепінні. Після численних спроб я, кінець кінцем, видерся нагору під купол, який мав форму дзвона і, здавалося, був зроблений рукою людини. Насправді ж він утворився від скупчення газу. Тут я знайшов недогарок, залишений колись патером Себастьяном. Моя свічка теж збереглася в задній кишені. Я спробував запалити знайдений недогарок, але сірники відсиріли.

По обличчю в мене градом котився піт. Повітря було важке, і я поспішив злізти вниз, де мене чекав мій чорний від бруду супутник. Ми швидко, як тільки дозволяли умови, рушили назад — то плазом, то інколи навіть бігом. Почуваючи себе так само погано, ми мовчки пробирались по воді й грязюці, як два кроти, аж поки знов не опинились у страшному «вушкові голки». Остров'янин повз слідом за мною. Дюйм за дюймом ми посувались уперед, стискаючи груди, бо гора не хотіла поступитися, щоб дати місце двом людським тілам.