Розділ III У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Дорога сюди була довга, але назад вона здавалась ще довшою. Ми ще пробували жартувати — адже скоро ми знову виберемося на свіже повітря. Але я почував себе кепсько: геть мокрий, забруднений, страшенно стомлений. Піт заливав мені обличчя. Повітря було задушливе. Скоро ми зовсім замовкли, і тільки повзли по слизькому багні, витягнувши вперед руки. Я намагався не впустити в грязюку ліхтарика.

Здається, стало просторіше. Але через хвилину прохід знову звузився. Дивно, що йому так довго немає кінця і що ми й досі не досягли зовнішнього тунелю. Ця думка вертілась у моєму стомленому мозку, поки я підтягувався вперед, щоб утиснути своє тіло в нору. Нарешті при слабкому світлі ліхтарика я побачив, що канал перед самим моїм носом круто піднімається вгору і нам не протиснутись крізь нього. Може, спускатися тут було набагато легше, і я не передбачив, як важко буде видиратися назад? Дивно, але я нічого такого не пам'ятав. Мільйони тонн тиснули мені на спину й на груди. Напружуючи останні сили, я просунув своє тіло ще трохи вперед, вигнувся, намагаючись заглянути в отвір, і, на свій жах, побачив, що цим каналом нам не пролізти.

— Далі пробиратись нікуди, — сказав я своєму супутникові.

— Повзіть, сеньйоре, іншого проходу немає, — простогнав він у відповідь.

Я ще трохи протиснувся вперед. Голова моя була звернена набік, груди ніби здавлені пекельними лещатами. Піднявши ліхтарика, я побачив, що отвір став менший за мою голову.

Я відразу ж погасив ліхтарик. Треба було берегти кожну іскру: нас чекали неприємності, а думати про свою долю можна і в темряві. Я відчув на собі тягар масиву усього кам'яного півострова Поїке. Ох, як страшенно важко! Треба розслабитися, зробитися якомога тоншим. Та гора все одно давить і зверху й знизу.

— Повертайся назад, — гукнув я остров'янину. — Далі не можна.

Однак він не слухав мене, а благав просуватись уперед, запевняючи, що іншого шляху із цього пекла немає.

Не може бути! Вихід десь є. Я знову засвітив ліхтарика і, подавшись трохи назад, оглянув дно у себе під руками й грудьми. Це була суміш піску і вогкої глини, на якій чітко вирізнялись відбитки складок сорочки і ґудзиків, а там, де були мої руки, — відбитки пальців. Але попереду глина й гравій були не займані ні людьми ні тваринами.

Я знову вимкнув світло. Повітря нестерпно важке. Груди в пекельних лещатах. Піт котиться градом. Може, старий вхід у печеру завалився від наших голосів чи рухів? А якщо обвал загородив нам прохід, то як ми виберемось на поверхню, коли тут нікуди відкидати землю й каміння? Скільки ми зможемо пробути в цьому важкому повітрі, перш ніж ті, хто залишився нагорі, догадаються, що з нами трапилось лихо, і поспішать на допомогу? Чи, може, ми заблудились і попали в інший хід, який закінчується тупиком? Але ж як це сталося, коли вся печера — суцільний вузький тунель і в тому місці, де ми лежимо, — не ширша за людське тіло?

Остров'янин напирав на мене ззаду, вогка глина обліплювала моє тіло, а гора в мільйони тонн давила мене тим дужче, чим більше я думав про це.

— Повертайся! — закричав я.

Та його охопив розпач, і він почав давити мені на п'яти. Він не бачив, яка вузька щілина спереду, а я не міг його пропустити, щоб він сам переконався в цьому:

— Назад! Повзи назад!

Було ясно, що остров'янина охопила божевільна паніка. Я щосили закричав: «Назад! Назад!» і став штовхати його ногами. Це допомогло: він поволі почав рухатись назад, і я посунувся за ним. Ми посувались ривками, обережно, щоб не застряти. Найбільше я боявся за голову, адже її не стиснеш, як груди.

Нарешті стало просторіше. Я нічого не розумів, від нестачі повітря в мене паморочилось у голові. Невже ми знову повернулись до того місця, де лежали скелети? Я присвітив і побачив перед собою два отвори: той, що був праворуч, вів дещо вгору. Тут ми допустились помилки: повернули ліворуч замість того, щоб повзти праворуч. Я крикнув своєму супутникові, який і далі машинально повз назад:

— Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною.

Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти.

— Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: «Праворуч, праворуч, праворуч».

Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі.