Задовго до гімнастичної побудки до мене долинули незвичайні голоси, солодкі, як чарівна пісня. Вони припливли несподівано і звучали так пестливо, наче прилетіли з якогось казкового світу. Спочатку мені здалося, що то сонне марення про щасливу долину Амбінанітело на Мадагаскарі, де я теж прокидався вранці від співів і щебетання прекрасної Веломоди та її приятельок.
Але це були людські голоси. Недалеко від нашого бараку, мабуть не знаючи, що ми в ньому спимо, молоді таї — дві дівчини і юнак — майже до самого ранку гомоніли так весело і дзвінко, що я мимоволі порівняв їх із співучими пташками.
Потім по місту розляглися гучні скандування знайомої команди і сполохали чудові дівочі голоси. У В’єтнамі розпочався новий день.
З першими променями сонця ми рушили в дорогу. Знову навколо нас громадилися гори і простяглася пуща, але на далеких схилах, наче лисини, виднілися голі місця, так звані «рає». Тут на горах жили мбо, а в долинах чи недалеко від них — таї.
І знову, як і напередодні, я побачив. біля шляху банани і жодних слідів людського житла. Ця нерівність краєвиду дедалі більше дивувала мене. Значно пізніше я помітив у безлюдній глушині чималу хащу цих зелених султанів з гігантським листом і, нарешті, зрозумів, що людська рука їх тут не садовила. Полуда спала мені з очей: у лісах тут ростуть дикі банани.
В усіх моїх тропічних подорожах банани відігравали величезну роль. Вони були для мене важливою стравою і причиною багатьох переживань! У тропіках, скрізь, де я бачив людські хатини, — у південній Бразілії чи в басейні Амазонки, на Мадагаскарі, на Мартиніці чи Таїті, в Гвіані чи в Мексіці — біля хатин ростуть банани, посаджені рукою людини. В тих краях вони дають людям потрібні щодня плоди, які в багатьох районах взагалі є найважливішою стравою — без неї тисячі людей терпіли б злидні. Особливо допомагають банани бідному люду, вони рясно родять і ростуть скрізь, де тепло і вогко: навіть злидар може наїстися ними досхочу.
Банани надзвичайно красиві. Молоденькі, вони здалеку впадають в око своєю ясною, соковитою зеленню, а їхнє незвичайної форми гігантське листя ніби втілює в собі всю буйність тропічних рослин. Вони, повторюю, були для мене джерелом глибоких емоцій в усіх моїх подорожах, і саме вони приносили мені справжню насолоду. Я захоплювався їхньою красою, обожнював їх за те, що вони дають користь людям, і завжди любив їх усім серцем.
У цьому не було нічого дивного: причина крилася в таємничому походженні цих рослин. Хоч вони й є важливим продуктом харчування для широких мас населення і ростуть навіть у найпотаємніших глибинах американських пущ, однак походять банани не з тих тропічних країв. Я знав, що вони діти чужого неба, привезені білими моряками. Банани примандрували з далеких країн, з напівмістичних берегів Сходу. І от несподівана зустріч! Я побачив дикі банани в їхній вітчизні. І хоч це була давня любов, та вона не змарніла. Навпаки. У дівочій красі банани простягали до мене своє соковите листя, незрівнянно, повніше й здоровіше, ніж у їхніх «цивілізованих» родичів. Тільки плоди бананів тут, мабуть, не такі солодкі.
То був ранок сумних зустрічей. За годину після виїзду з Мок Чау я, зворушений, привітав ще одну знайому з далеких-далеких країв. На цей раз — свою землячку — сосну.
Наша дорога вилася високими гірськими схилами. Праворуч виднілися далеко пасма вершин, а ліворуч простягалися далекі краєвиди могутньої і глибокої долини. Внизу виблискувала на сонці тонка нитка річки Наїм Сап, старанної різьбярки цієї велетенської долини. Безсумнівно, ми були на висоті значно більшій, ніж тисяча метрів над рівнем моря, і раптом обабіч дороги — сосни. Вони росли купками по дві, по три, притулившись між цілком тропічними рослинами у непрохідній гущавині. Це сосни, напевно, якогось тутешнього виду, але неймовірна річ: розташуванням гілок, формою голок і навіть корою вони так скидалися на наші сосни, що у мене стиснулося серце. О, рідні сосни!
Звідси майже п’ятдесят кілометрів ми їхали долиною Нам Сап. Коли дорога пішла вниз, ближче до рисових полів, нам почали траплятися поодинокі хатини і цілі села таї. Бачив я і таї, що мандрували дорогою.
Прямо над шляхом, поблизу хат, стояли дивовижні маленькі крамнички. На горизонтально встановлених дошках лежали різні плоди і городина, здебільшого все ті ж банани. На папері, прибитому до дощок, по-в’єтнамськи було написано ціну. Ніхто того товару не пильнував. Кому захочеться — підійде, візьме, що треба, і покладе на дошку належну суму грошей. Плоди були дуже дешеві.
Ці крамнички були доказом чесності, що панувала у цій країні. Мандрівник з Європи протирав очі і призвичаювався до такого, що досі здавалося йому дитячою казкою. Але тут казка була справжнім життям, звичайною дійсністю. Так було в Народному Китаї, у В’єтнамі і в більшій чи меншій мірі в усіх країнах колишнього Індокитаю.
Біля однієї з цих крамничок ми зупинилися, щоб узяти бананів. Поблизу дороги, трохи нижче, несла свої води річка Нам Сап. Поки мої товариші купували «по-в’єтнамськи», я, користуючись нагодою, продерся крізь прибережну гущавину і зійшов на берег річки. Лісових п’явок, які так «надокучають мандрівникам, тут, на щастя, не було.
Я хотів переконатися, чи багато риби у Нам Сап. Вода тут напрочуд прозора, можна зазирнути на саме дно, де звивалося чимало рибин. Тут у кожній річці й річечці, навіть у кожному ставку, сила-силенна риби.
Раптом із-за повороту річки виплив пліт, на якому стояв хлопчик і рвучко відштовхувався величезним дрючком. Він щось мугикав, а скоріше тихенько покрикував, так весело було у нього на душі. Невеличку фігурку маленького таї майже придавлювала могутня пуща, але в цьому таї було стільки привабливої грації і стільки зухвалості, що я мимоволі згадав юних богатирів з китайських казок, які перемагали тигра ударом кулака. Помітивши мене, хлопець заціпенів, а коли роздивився, що я європеєць, очі у нього мало не вилізли на лоба.
— Лоі хао! Добрий день! — закричав я до нього по-в’єтнамськи.
Хлопчик онімів від подиву. Нізащо на світі він не сподівався побачити тут європейця. Повільно, мов у сні малюк поклав дрюк на пліт, присів навпочіпки, обхопив обома руками голову і не зводив з мене очей, аж доки пліт не зник вдалині.
Хвилину тому цей хлопчик налякав мене, а тепер я, мабуть, здавався йому казковим, фантастичним героєм, а може, навіть упирем з того світу. Ми поквиталися, і я весело рушив до машини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дикі банани» автора Фідлер Аркадій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДИКІ БАНАНИ І ПИЯТИКА“ на сторінці 1. Приємного читання.