Розділ «ДИКІ БАНАНИ І ПИЯТИКА»

Тунг оглянув щаблі поглядом експерта і дав мені мудру, хоч і трохи дошкульну пораду:

— Не завалиться, якщо ви легко ступатимете.

Що ж, я ступав легко, і всі щаблі щасливо витримали.

Тільки-но я зітхнув з полегкістю, а тут нова небезпека: ступнувши на веранду, зроблену з тонкого каі-фену, прославленої рогожі з плетеного очерету, я відчув, як вона угинається під ногами, немов хиткий килим, розіп’ятий у повітрі, і от-от провалиться.

— Витримає, — підбадьорював мене ззаду Тунг. — Людина тут може провалитися не більше, як до плечей…

Людина не провалилася. Через широкий отвір я увійшов до хати. І тут була така сама підлога, але, мабуть, подвійна, бо менше вгиналася.

Ми сіли на низькі дерев’яні стільці, майже навпочіпки, біля такого ж низенького столу. Люди одразу заметушилися, і незабаром перед нами з’явилися миски з паруючим м’ясом, городиною і келихи з рисовою горілкою. Свинина була чудова, і я, хоч і не був голодний, уминав, не звертаючи уваги, на застереження товаришів, що боялися отруїтися трихінами. Товариші тільки з чемності пригублювали, а я пив менш стримано, жартівливо вдаючи жадібність страшенно спраглої людини.

— Обережно пийте, товаришу! — ввічливо просив Дьєн.

Я роздивлявся довкола. Хата була простора, завдовжки більше десяти метрів і близько десяти завширшки. Біля входу, де ми сиділи за почесним столом, було вогнище на кам’яних плитах. У глибині хати, де за ширмою з того ж каі-фену спали члени сім’ї, містилося друге вогнище. Була там і ніша, де спали молоді і де тепер кричав на все горло малюк — герой дня.

Меблів, крім стола і стільців, майже не було. На стінах висіло якесь господарське начиння, верші, люльки, конопляне мотуззя, упряж, а на підлозі попід стінами в безладді лежало якесь дрантя. На мене, людину необізнану з. місцевими умовами, все це справляло враження злиднів, але згодом я довідався, що господар належав до. найзаможніших селян.

— Він має, певно, великі рисові поля? — опитав я Тунга.

Розпитавши Ана. про джерела його достатку, мій приятель. пояснив:

— Ні, товаришу. У нього немає великих рисових полів, зате в нього є дочки.

Комусь іншому така відповідь здалася б незвичайною, але мені це пояснення було цілком зрозуміле. Адже я знав уже місцеві звичаї.

Біля входу до хати, поряд з нашим столом, на почесному місці під стіною був маленький вівтар предків: звичайнісінький столик — дошка на чотирьох бамбукових ніжках. На столику стояли кадильні палички в бамбукових підставках, чашка з водою, друга з рисом і, що надто важливо, гроші для духів. Але це були символічні гроші — віночки з трави, вплетені один в один на кшталт ланцюжка. Духи предків, мабуть, не дуже вибагливі й пожадливі, якщо їх можна було обдурити грішми з трави.

Кадильні палички жевріли і виділяли голубуватий димок, що пахнув живицею. Господар не забув і. про хатнього духа, якого тут називали ні. Він одрізав шмат м’яса і кинув його у отвір в підлозі посеред хати. Ми чули, як м’ясо впало на землю і як одразу під хатою жадібно зарохкали голодні свині. За хвильку Ан зазирнув униз. М’яса, звісно, вже не було.

— Добрий знак! — зареготав господар, кинувши на нас значущий погляд.

Жертвоприношення відбулося без будь-якої церемонії, зовсім невимушено, наче то була ще частина бенкету.

У хаті і внизу довкола хати панував гомін і невпинний, хоч і статечний рух. Добродушність, зичливість, бездіяльність, вино і жарти створювали настрій якогось бенкету грецьких богів. Дехто з присутніх сміливо підходив і ручкався з нами. Мені представили молодого батька і познайомили з двома його діверами, нареченими інших дочок господаря. Всі вони жили разом у тестя.

Жваві усміхнені дівчата метушилися навколо нашого столу. Це були дочки Ана. Як і всі інші таї цих районів, вони були одягнені в щільні чорні спідниці і чорні ліфи, оздоблені спереду рядками срібних пряжок у формі метеликів.