Розділ «ЕКСПЕДИЦІЯ»

Отже, про Тунга. Повне ім’я цього хлопця Буї Кванг Тунг, але ми називали його просто Тунг. Він був моїм постійним супутником у подорожі по В’єтнаму. На моє прохання Тунга приставили до мене ввічливі в’єтнамські власті. Супутник з нього, треба прямо сказати, незамінний. Років двадцяти п’яти, юнак чудово володів французькою мовою, знав її ще з дитинства. Шість років служив у війську, воював під Дьєн Б’єн Фу. Походив з інтелігентної родини. Батько його був, здається, банківським чиновником.

Тунг був дуже чемний, привітний, лагідний, послужливий і завжди посміхався. Своїм зростом він становив незвичайний виняток серед в’єтнамців — був майже на голову вищий од своїх співвітчизників.

З властивою йому сумлінністю Тунг у перші ж дні докладно розпитав про мої звички, нахили й плани, дбайливо записав усе це в своєму блокноті, прагнучи якнайкраще виконувати мої бажання. Його цікавило, коли я прокидаюся, коли лягаю спати, коли їм, яка страва і яка робота мені більше до смаку. Пообіцяв одвезти мене в бібліотеку і роздобути всі праці, що стосуються національних меншостей у В’єтнамі. Взагалі обіцяв показ'ати і пояснити все, що я забажаю.

— Невже все? — запитав я.

— Так, товаришу, все поясню.

— А чому, наприклад, увечері збирається перед готелем Хоа Бінг стільки рікш?

Тунг цього не знав, але й запитання вважав дивацьким жартом європейського гостя. Своє збентеження він приховав звичною посмішкою і далі чемно намагався виявити більше моїх бажань і потреб. Здається, ми поговорили про все, а хлопця ніби ще щось непокоїло. Виявилося, він хотів знати, які політичні проблеми у В’єтнамі мене найбільше турбують.

—. Мене передусім цікавить ваша природа, звичаї ваших національних меншостей: як у них одружуються, вмирають, як кохають, народжуються, працюють…

— Може, ви б хотіли знати про роботу профспілкових організацій, товаришу? — це вгамовувався Тунг.

— Ні! — вигукнув я, сміючись.

Хлопець не міг цього зрозуміти: адже я приїхав до В’єтнаму з країни народної демократії. А всі, хто звідти приїжджав, цікавилися політикою, профспілками і партіями, розпитували про видобуток вугілля, про земельну реформу… Довелося мені викласти на стіл усі книжки, які я привіз із собою. Показуючи ілюстрації до цих книжок, виданих різними мовами світу, я намагався пояснити Тунгові коло моїх інтересів: лісові звірі, джунглі і племена, що живуть у них. Я мужньо і палко обстоював свої інтереси. Але Тунг здивовано дивився на мене: він ніяк не міг зрозуміти, що ми цікавимось усім в’єтнамським, а не тільки політикою.

Мій намір зробити подорож в автономну провінцію Таї Мео і по дорозі завітати до Лаї Чау, що на північному заході В’єтнаму, зустрів у Ханої повну підтримку. Міністерство культури спорядило навіть спеціальну експедицію для мене. В ній брали участь кільканадцять чоловік — чотири шофери, кухар з помічниками, фельдшер, два солдати, мій особистий ад’ютант Ву Бої Хунг. Керівником експедиції був офіцер в’єтнамської армії симпатичний Лю Тхі Дьєн. Звісно, з нами їхав і Тунг. У розпорядження експедиції було надано дві автомашини — грузовик і радянський газик. Ми мали доволі харчів, різні прилади і навіть маленьку пічку, де можна було спекти хліб.

У перший день нашої подорожі лагідно світило сонце. Періоди виснажливої спеки і літніх дощів уже минули. В Дельті закінчилися жнива, селяни відпочивали, ходили один до одного в гості. На дорогах було повно людей у конічних солом’яних брилях, усі вони наче кудись поспішали і майже всі тримали на плечах довгі коромисла з ношею. Брилі й коромисла — невід’ємні реквізити країни, їх можна було бачити всюди.

На річках, яких у Дельті безліч, ми побачили незрозумілі величезні риштування. Подекуди їх було так багато, що здавалося, ніби то ліс дерев’яних скелетів якихось пекельних машин. Скрізь, де тільки була вода, люди розставили сіті на рибу, вірніше, на рибку, рибчинку. Бо хоч тутешні води й дуже рибні, але всю рибу таких розмірів, як долоня, і більшу давно вже виловили.

Вражаюча невідповідність між величезними спорудами для ловлі риби і надто скромними результатами цієї ловлі свідчила про наполегливість людей і їхню безприкладну терпеливість.

Хвилин п’ятнадцять я стежив за одним рибалкою. Він раз у раз занурював у воду сітку на довжелезній жердині, але не спіймав жодної риби. Та своєю непохитною стійкістю він завоював мою щиру повагу.

Країна рисових полів, широка й рівна, як стіл, з безліччю сіл, захованих у бамбукових гаях, країна каналів і каламутних річок з низькими берегами була якась спокійна й нічим особливим не відзначалася, хіба що родючою землею. Та коли Тунг, зітхнувши, сказав: «Як тут гарно!» — я його добре зрозумів. Повітря насичене бадьорою свіжістю, а країна — великою історією.

Понад дві тисячі років у безперервних боях в’єтнамці захищали північні кордони Дельти. Там, на краю долини і в горах, їм доводилося завжди пильнувати із зброєю в руках'. Багато хто гострив зуби на родючі лани Дельти, але хоробрі в’єтнамці не влускали нападників. Хвилі завойовників розбивалися об опір захисників і, відкинуті в гори, або залишалися там, або гірськими стежками сунули на захід, у долину річки Чорної і ще далі — до Лаосу, Сіаму і Бірми.

Коли подивитися на кольорову етнографічну карту сучасного В’єтнаму, то однорідні групи населення можна побачити лише на території самої Дельти і вздовж морського узбережжя, де щільною групою живуть в’єтнамці племені кінх. Позаду Дельти, в горах, тобто на дев’яти десятих території В’єтнаму, карта поцяткована так, ніби то несамовита картина якогось футуриста. Цю територію населяють кілька десятків народностей і племен.