Розділ «ЛІКАРНЯ І «ЛЮБОВНИЙ КОНКУРС»»

Дикі банани

Коли б не випадкові зупинки та знайомства, відстань між Сонля і Туан Чау по крутій, але непоганій дорозі можна було б покрити на нашому газику за три години. А ми приїхали до Туан Чау лише близько другої пополудні, в час найбільшої спеки. Останній відрізок шляху перед Туан Чау, пішов під гору, і з холодних висот, де жили мео, ми знову опинилися в теплій країні таї.

На моїй карті Індокитаю не було столиці Туан Чау. Та це й не дивіно, бо на ній не знайдеш навіть значно більшого й старішого містечка Сонля, центру чорних таї. Чому столицею автономної провінції стало не людне Сонля, а непоказне невеличке Туан Чау? Мабуть, не хотіли образити білих таї, які живуть далі на півночі.

Туан Чау — поганеньке містечко, в якому легко, як і в більшості подібних післявоєнних селищ, розрізнити три, зовсім відмінні один від одного райони: вздовж головного шляху тяглася шеренга великих куренів-мазанок з крамницями в’єтнамських купців і ремісників, які приїхали сюди з Дельти після війни; на узгір’ї стояли солідніші, хоч і одноповерхові будинки провінціальної адміністрації, а нижче шляху, за будинками купців, у болотистих завулках понад берегом озера тулилися хати тубільців на палях: це й було селище таї.

За півкілометровим озером з якоюсь яскраво-зеленою водою здіймалися досить стрімкі гори, а там, де долина робила в них пролом, біліло кілька величеньких недавно споруджених будівель. Чудовий краєвид озера і протилежного берега притягав погляди, але, на жаль, спека і втома притупляли зір і захоплення.

У перші хвилини нашого перебування в місті я вже знав, що будинки за озером — це лікарня, предмет загальної любові і гордості. Пишалися нею всі: і в’єтнамці з моєї експедиції, і чиновники адміністрації, і в’єтнамські купці, і таїські селяни.

— Лікарня! — Тунг говорив так проникливо, наче це слово п’янило його, і очікувально поглядав на мене.

— Велика лікарня, хороша! — охоче визнав я.

Ми зупинилися на ніч в одному з адміністративних будинків, призначеному для гостей. Нго Ван Кві і його кухарський почет жваво взялися до роботи. Поки з’їли смачний обід, була вже третя година.

Після обіду Дьєн як керівник нашої експедиції поспішив до адміністративного комітету. А ми з Тунгом подалися блукати селищем, захопивши з собою фотоапарат і сітку на метеликів. Та метеликів можна зловити тільки на околиці селища, де буяла розкішна рослинність. На безлюдому битому шляху ще лежали стоси товарів, викладених поблизу крамничок. Зрідка зустрічалися жителі цієї околиці, в’єтнамці і в’єтнамки у конічних солом’яних брилях, а ще рідше — таї. Вулиця була схожа на в’єтнамську.

На цій вулиці Тунг страшенно розсердився. Його вразило грабіжництво купців, класово чужих йому, але все-таки земляків. За дерев’яну скриньку, що коштувала в Ханої вісім тисяч донгів, тут кровопивці брали двадцять п’ять. Мене розважило чесне обурення Тунга, і я ладний був обійняти цього чудового юнака. Тунг, любий хлопче, будь терплячий — на шляху до соціалізму зустрінуться й труднощі.

Повернувшись, ми застали в хаті Дьєна, який задоволено посміхався. В адміністративному комітеті пояснили, що тепер гаряча пора, бракує часу, але все-таки дали нам цінного помічника — працівника відділу культури Куйєна, який начебто знав звичаї таї та навколишніх племен і мав супроводжувати нашу експедицію, доки ми перебуватимемо на території таї.

Дьєн одразу ж привів Куйєна, літнього чорного таї років п’ятдесяти. На жаль, цей представник культури ні слова не знав по-французьки, отже, посередником залишився Тунг; уся інформація, цілком зрозуміло, доходила до мене, так би мовити, з других рук. Куйєн мав спокійне, замкнуте обличчя і справляв враження флегматика, не дуже щасливого з того, що йому наказали подорожувати з нами по країні.

Після кількох хвилин розмови, опинившись наодинці з Тунгом, я поділився з ним своїми побоюваннями:

— Цей Куйєн якийсь сумний. Може, він не хоче їхати з нами?

Моє зауваження здалося Тунгові таким недоречним, що він спочатку навіть не міг збагнути, що саме я маю на увазі. Тільки коли я докладніше пояснив йо. му, він поглянув на мене очима, повними здивування.

— Що ви, товаришу! Він же дістав наказ!

Обличчя мого друга свідчило, що Тунг певен: цей наказ дуже переконливий і справедливий.

Незважаючи на кислу міну Куйєна, я попросив його ознайомити мене з цікавими тутешніми звичаями.

Вогник здивування оживив очі Куйєна, який трохи розгубився.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дикі банани» автора Фідлер Аркадій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЛІКАРНЯ І «ЛЮБОВНИЙ КОНКУРС»“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи