Розділ «НЕБУВАЛЕ ГЕРОЙСТВО НА ДОРОГАХ»

Дикі банани

Наш газик їхав на безпечній відстані від грузовика, але частенько інтервал між машинами збільшувався до кількох кілометрів. Тоді наш водій кожні дві-три хвилини подавав сигнали, і ця його старанність збуджувала неспокій і пильність. Зустрічних автомобілів тут було небагато. Чому ж шофер так часто сигналив? Кого бажав застерегти чи налякати? Тигрів? Але тигри не нападали серед білого дня. А може, він боявся людей?

Час від часу ми бачили на дорогах мандрівних таї і мео. Одного разу назустріч нам ішло кілька таї з коромислами; вони несли якісь клітки. Я наказав зупинитися і швидко приготував фотоапарат. Їх було п’ятеро чи шестеро, самі Юнаки. В клітках сиділи живі лісові птахи з чудовим пір’ям. Таї обійшли мовчанням наше приязне вітання і гордо прямували далі, не відповідаючи нам ні словом, ні посмішкою.

Біля річки кілька таї — молоді чоловіки й дівчата — ремонтували міст. Наш газик переїхав річку по мілкому місці і зупинився. Я підійшов до робітників. Це були народні працівники — зен кон, як їх тут називають. За існуючим законом усі чоловіки і жінки автономної провінції віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років обов’язково повинні два місяці на рік працювати на користь свого краю.

Я сфотографував дівчат, які, сидячи навпочіпки, нарівні з чоловіками дробили каміння важким молотком. Вражала величезна диспропорція між маленькими руками їх і чималим молотком. На руках були срібні каблучки та браслети, а вдягнені вони були майже святково — у складних завоях, елегантних кофточках і спідницях, але без срібних пряжок спереду.

Раптом одна таї не витримала: природжена веселість і кокетливість взяли гору. Дівчина, підвівши голову, засміялася. Тільки тоді я помітив, яка вона красива; з усіх таї, яких ми досі зустрічали, вона була найвродливішою.

На шляху аж до Лаї Чау працювали не тільки робітники, мобілізовані з навколишніх сіл, а й молоді в’єтнамці, кінх, які добровільно приїхали сюди з Дельти.

Цей шлях був свідком великого геройства за часів недавніх боїв. І тепер, після війни, в горах палав вогонь небувалого героїзму, який годі було шукати десь-інде. Коли я докладніше дізнавався про життя й самовіддану працю молодих в’єтнамців, у мене зароджувалася величезна повага до них — хотілося щиро потиснути руку кожному.

Це були хлопці й дівчата із Спілки прогресивної молоді, знаменитого Танх Ньєн Ксунг Фонг. Зрештою назва не має значення. Коли після багатолітньої визвольної війни Північний В’єтнам, нарешті, добився миру, найпередовіша частина в’єтнамської молоді присвятила свої найкращі роки батьківщині, відбудові країни. Ці юнаки і дівчата йшли на найважчі ділянки, які вимагали величезного напруження. З небувалою стійкістю і нелюдською витривалістю вони відбудовували фабрики, ремонтували залізниці і річкові греблі, а насамперед — шляхи у віддалених горах.

Поміж Йєн Чау і містечком Сонля дорога подекуди була добра, вирівняна. Тут працювали команди прогресивної молоді. Хлопці як один бадьорі, енергійні, аж душа радіє. Тільки знаряддя праці в них усе ще примітивне. Кирками довбали гранітні гори, лопатами згортали уламки, тачкою возили кам’яні брили на край дороги, скидали в безодню. Труд цей був величезний, але ще більшою була сила їхнього духу і завзятість.

Коротка зупинка в Хат Лот, де розмістився табір молодіжних команд. Кілька просторих бараків справляли непогане враження. Нас запросили до своєрідного клубу, в якому, крім кількох ілюстрованих газет з різних країн народної демократії, нічого не було.

Скромний, приємний чоловік, мабуть керівник табору, зичливо інформував нас. Він розповідав приглушеним голосом, був лагідний, але смутний: частенько ми зустрічали у в'єтнамців таку зовнішню оболонку, під якою іноді крилися несподівані запаси пристрасності й енергії, що дивували європейців. Та наш оповідач мав якийсь особливо пригнічений вигляд. Можливо, причиною цього була його тривала розлука з сім’єю: в Дельті жила молода дружина і двоє дітей, яких він не бачив ось уже чотири роки.

— Як це — без відпустки? — здивувався я.

В’єтнамець посміхнувся з почуттям гідності.

— Чотири роки в розлуці, далеко від сім’ї? — не міг я заспокоїтися. — Невже ви не сумуєте?

— Дуже сумую, — відповів він тихо.

Табір прокидався о пів на шосту за ударом гонгу. Займалися ранковою гімнастикою, милися по пояс у холодному струмку і снідали. Основною їжею був рис, перемішаний з товченими земляними горішками.

Працювали від сьомої години до пів на дванадцяту. Великі переносні стіни з очерету рятували робітників од сонця. Дерева підрубували сокирою, пилок не було. Динаміту для висаджування скель теж не мали, розбивали їх молотом.

Коли переїздили на нову ділянку, робітники одразу будували бараки з очерету і бамбука. Щомісяця вони одержували двадцять сім тисяч донгів[4], що вистачало тільки на найскромніші потреби. Та люди розуміли, що уряд тепер не міг платити їм більше, тому не те що не скаржилися, а навпаки, були горді з своєї праці. Їх задовольняло почуття виконаного обов’язку, любов і визнання всієї громадськості.

У таборі бракувало ліків, не було навіть радіоприймача. Але молодь створювала свої акторські групи і в неділю іноді влаштовувала вистави.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дикі банани» автора Фідлер Аркадій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НЕБУВАЛЕ ГЕРОЙСТВО НА ДОРОГАХ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи