Розділ «ЩЕ ОДИН ПЕРЕЖИТОК»

Прибувши до В’єтнаму, я одразу ж, ще на ханойському вокзалі, зустрівся з місцевими літераторами. Приємно відзначити, що ми легко знайшли спільну мову і встановили сердечні стосунки. Наші зустрічі й цікаві розмови відбувалися неодмінно за чашкою чаю, який чудово пахне квітами магнолії.

На одній із таких зустрічей Нгуен Ван Бонг, автор відомої повісті з часів війни під назвою «Буйвол», розповідав про труднощі, з якими він зіткнувся при написанні нового твору. Щоб ми краще зрозуміли його, Нгуен Ван Бонг переказав зміст своєї повісті. Молодий герой, що походив, як і сам автор, з дрібноміщанської родини, кохав дівчину, що належала до того ж класу. Це було на окупованій французами території. На заклик Хо Ші Міна, юнак покинув рідне містечко і наречену, прорвався через лінію фронту і вступив до лав руху Опору. Тут він познайомився з товаришкою по зброї, дівчиною з бідної селянської родини, свідомим бійцем революції, і вони покохали одне одного. Після війни, повернувшись до містечка, юнак побачив, що його колишня наречена лишилася йому вірною, і більше того: почуття хлопця до неї також не згасло. Тут і починається конфлікт. Юнак кохає обох дівчат. З однією його поєднує спільне походження, з другою — спільна політична платформа. Він не знає, яку взяти за дружину. Автор теж не знав, як же закінчити свій твір. І ми не могли йому допомогти.

Ця зустріч з Нгуен Ван Бонгом відбулася в перші дні мого перебування у В’єтнамі, коли я ще погано знав звичаї цієї країни. Якби це трапилося трохи пізніше, я міг би дещо порадити авторові. Мене здивувало, що він сам не додумався. Адже за в’єтнамськими звичаями, герой твору мав повне право одружитися з обома дівчатами. Багатоженство завжди було тут звичайним явищем, воно процвітало за часів імператора, існувало в період колоніалізму, існує й тепер, у народній республіці. Я знаю кілька випадків з сучасного життя, коли, як і в повісті Нгуен Ван Бонга, влада не тільки погоджувалася на двоєженство, а навіть радила його, як найсправедливіше людяне розв’язання таких ситуацій.

У християнських країнах існує погляд, що там, де вкоренилося багатоженство, неможливе справжнє кохання. Вьєтнам спростовує де. В’єтнамці глибоко відчувають, що в коханні найвище, і в їх літературі — поезії, драматургії, легендах — є чимало прекрасних творів про натхненне кохання, яке не тільки не поступається перед європейським, а може й перевершує його.

Навіть за теперішніх часів, коли країна пройшла крізь грози війни і революції, залицяння у в’єтнамців мають дуже поетичний характер. Так, наприклад, закоханому допомагають дві, рослини: ліана бетель і пальма арекі. Юнак приносить листя бетелю і пальмовий горіх своїй любій, і, якщо та їх бере, значить, дівчина поділяє його почуття. Чому саме бетель і арекі? Бо це, як розповідає поширена у В’єтнамі легенда, символи палкого почуття і непохитної вірності.

Колись два брати любили один одного так сильно, що важко було знайти подібну любов у всій країні. Та ось старший брат одружився з вродливою шляхетною дівчиною і в перші ж місяці забув про свого молодшого брата. Того це страшенно вразило; не перенісши завданого удару, він подався світ за очі. Через кілька днів, зовсім знесилений, молодший брат упав на березі річки і помер. Духи, що співчували його горю, з милосердя перетворили його у вапнякову скелю.

Незабаром старший брат зрозумів, якого горя завдав своїм щастям молодшому братові, і помчав шукати його. Добігши до річки, зібрав рештки сил і виліз на вапнякову скелю, щоб, затуливши очі від сонця, роздивитися навколо. Але на вершині він, знесилений, помер. Духи обернули його б пальму з довгим листям, схожим на долоню, що закриває очі від сонця.

Не дочекавшись чоловіка і його брата, дружина, сповнена лихих передчуттів, побігла їх шукати. Побачивши над річкою вапнякову скелю, на вершині якої росла пальма арекі, вона люблячим серцем зрозуміла все, що тут скоїлось. У жінки ще вистачило сил дістатися на скелю і обійняти пальму. Вона вмерла і стала ліаною бетелю.

Коли звістка про це долинула до імператора, він особисто приїхав сюди і наказав збудувати на честь вірного кохання чудову пагоду. З того часу стало звичаєм жувати листя бетелю і горіхи арекі з вапном, а закохані на доказ своїх почуттів дарують одне одному листя цих благородних рослин.

Кохання у молоді В'єтнаму буває таке палке і трагічне, що іноді призводить до самогубства. В Ханої я мешкав у віллі поблизу нібито досить глибокого озерця, яке називають Озером закоханих самогубців. Ті, хто зазнав сердечної катастрофи, приходили сюди топитися. Це були юнаки і дівчата, які не могли пережити розчарування в любові, але найчастіше смерті шукали ті, уперті батьки яких не погоджувалися на шлюб з коханим.

Одного травневого вечора симпатичний чоловік — радник Міністерства культури Суунг повіз мене у північну частину міста до так званого Великого озера, відділеного від Червоної річки потужною дамбою. Вулиці міста лишилися позаду, і шосе повело нас між двома частинами озера, з якого повівав свіжий вітерець. В травні у В’єтнамі вже стоїть нестерпна спека, а над Великим озером завжди прохолодно, і саме тут з вечора до пізньої ночі відпочивають люди. Шосе в цьому місці називається Дорогою закоханих, бо здебільшого тут гуляє молодь. Видно, Суунг хотів мені показати, що в’єтнамська дорога до соціалізму не виключає романтичної Дороги закоханих. І справді, ми помітили тут кілька десятків пар, що сиділи у малоосвітлених куточках над берегом, близенько притулившись одне до одного.

— Це справді закохані? — спитав я зацікавлено.

Суунг, типовий в’єтнамець, спочатку не зрозумів, що я маю на увазі, а коли я пояснив, жваво відповів:

— Ні, це наречені.

— Усі? Геть усі?

— Усі.

Колись тут наречену або нареченого вибирали батьки, причому вся церемонія супроводжувалася обрядами, що існували протягом віків. Основним було визначення посагу чи викупу, який батьки молодого повинні були платити батькам молодої. Як правило, викуп складався з десяти злитків золота, а це для середньої в’єтнамської родини становило досить значну суму. Отак «куплена» молода дружина приходила в дім чоловіка і тут неодмінно потрапляла під деспотичну владу не лише чоловіка, а й його матері. Свекруха вважала справою честі і своїм обов’язком — а може, то просто була помста за те, що довелося викинути стільки золота — якнайжорстокіше ескплуатувати невістку. В перші роки після одруження молода дружина в основному була попихачем і служницею у свекрухи, незалежно від того, як кохав її чоловік.

Нові часи і революційні ідеї послабили становище і обмежили владу свекрухи, значно знизили посаг, проте давні шлюбні звичаї уперто живуть ще й досі.

Шарль Мейє, мій товариш по мандрах у хащі Камбоджі, француз, який протягом десяти років вивчав звичаї індокитайських народів, розповідав мені про долю молодої француженки, що вже після другої світової війни вийшла заміж за в’єтнамця. Вони познайомилися і покохали одне одного під час навчання в Сорбонні. Одержавши дипломи, молоде подружжя поїхало до Сайгона, рідного міста чоловіка, і тут вскочили у препаскудну халепу через старі звичаї. Хоч свекруха й мала добре серце, але лишалася забобонною матроною, з гідністю якої було несумісне легковажне ставлення до її прав і обов’язків. Тому француженка з університетським дипломом мусила підкоритися всевладній традиції і в усьому догоджати свекрусі протягом «року — цей термін був такий короткий тільки тому, що чоловік узяв її, не заплативши батькам у Франції жодного злитка золота.