За чверть години ми в’їжджали у Йєн Чау. В цьому дивному містечку, я побачив поряд з в’єтнамськими написами написи мовою таї, які здаля схожі на індуське письмо. Як же до цих відлюдних країв, більше як за три тисячі кілометрів од гирла Гангу, якимись звивистими стежками долинули подихи індуської культури? В моїй уяві постали фантастичні, неймовірно заплутані картини з історії цієї країни.
Таї жили тут не завжди. Етнографи вважають, що вони — далекі родичі китайців, які жили кілька тисяч років тому. В той час, коли в літописах з’явилися перші згадки про таї, цей народ населяв тільки південнокитайські провінції Юннань і Куангсі, — тут, на кордоні Тонкіна, було досить могутнє князівство таї. Протягом тисячі трьохсот років, аж до половини одинадцятого століття нашої ери, таї завзято билися з військами Китаю і В’єтнаму. Потім вони втратили незалежність і під дедалі навальнішим натиском китайців почали свою велику мандрівку на захід і південь. Ця мандрівка стала однією з найгероїчніших сторінок в історії людства. Вона тривала вісімсот років і закінчилася 11 серпня 1863 року, коли Франція проголосила протекторат над Камбоджею і тим самим поклала край апетитам сіамців на цю країну.
Протягом восьми віків таї зайняли всі гірські долини північного В’єтнаму, потім вдерлися до басейну гірського і середнього Меконгу, в басейні Салюїн завоювали бірманське князівство Шан, басейном Манаму дійшли до теперішньої Сіамської затоки, і вже як сіамці знищили імперію кхмерів з її столицею Ангкор. Під час цих походів вони стикалися з індуїзованими народами, перейняли від індуської культури буддійську релігію, героїчні міфи, писемність, деякі галузі мистецтва тощо. Отже, таї, хоча й були народом китайського походження, мешкаючи на кордоні двох великих азіатських країн, прилучилися до індуської культури.
Тепер існують дві незалежні країни таї — Сіам і Лаос: таї займають таку територію від берегів Янцзи до північних кордонів Сіаму, де могли б вміститися Данія, Німеччина, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Швейцарія та Італія разом узяті.
Десь у X чи XI столітті, прийшовши в район Чорної річки, таї застали там тубільців, що належали до індонезійських народностей. Частково знищили цих людей, а решту вигнали в гори. Ще донедавна тубільці були невільниками таї. Зайнявши родючі рисові поля в долинах, таї вели безтурботне життя, марнуючи час у безперервних бенкетах.
Протягом кількох віків панування над Чорною річкою таї не змогли створити єдиної держави. Поділені на дванадцять крихітних князівств — Сіп Сонг Чо Таї — вони були затиснуті між двома великими державами: Китаєм і В’єтнамом. Сюди частенько заглядали загарбники, які сунули з Лаосу, Сіаму і навіть з Бірми. Нападали на таї і найрізноманітніші піратські банди з південного Китаю, — всі вони, звісно, не церемонилися ні з людьми, ні з їхнім майном. Але кінець кінцем таї завжди виходили з цього поєдинку цілими і неушкодженими, не втрачаючи щасливої безтурботності.
У цих гірських лісових нетрях панувало ще донедавна, до 1954 року, поки влада не перейшла до рук народу, феодальна система в такій. нещадній формі, яку важко знайти навіть у будь-якому закуткові світу. Це був феодалізм найвищої марки, доведений до краю, до деспотичного абсурду. Але й таке ярмо не вбило ідилічної усмішки таї.
У містечку Йєн Чау, оточеному великими рисовими полями, набагато більшими, ніж ті, що ми досі бачили в долинах, жило приблизно чотириста таї, переважно землероби, і близько тридцяти в’єтнамців, здебільшого купців і державних чиновників. Слово «Чау» означає, що цей повіт був адміністративним центром. В йєнчауському районі жило сім-вісім тисяч чорних таї, а на горах близько восьмисот пуоків, трохи менше мео, ще менше яо і зовсім мізерна кількість представників інших племен, як, наприклад, са.
На сході, де біднота гніздиться в найнижчих частинах містечка, люди скупчені, як оселедці в бочках. Кожний туз вважав справою честі поставити свій будинок на найвищому схилі. Висота розміщення садиби вказує на значення і вагу тих, кому належить будинок. Отож, адміністративні та інші державні будівлі завжди стоять високо на схилах.
Саме у такому будинку для приїжджих, недавно збудованому з очерету і розташованому значно вище від інших споруд, ми зупинилися на обід. Щойно я ступив на землю Йєн Чау і ще не встиг відпочити, як опинився у приємному товаристві друзів. Ху Ван Туйєн, щось мугикаючи, приніс миску з теплою водою, «доктор» Данг Льє вже стояв біля мене, допитливо оглядаючи оголене до пояса тіло, — чи не схуд я за останню добу; на столі вмить з’явився величезний термос, і привітно задзеленчали склянки; нижче, в хатинці-кухні, тріскотіло полум’я, і кухар Нго Ван Кві різав курку.
Незабаром прийшов представник місцевої адміністрації, щоб привітати нас і вислухати наші побажання, якщо ми їх маємо.
— Так, маємо, маємо! — гукнув я жваво.
— Які саме у вас бажання? Про що б ви хотіли довідатися? — запитав чемно той.
— Про найцікавіші випадки в районі, — сказав я, — але не тільки про тигрів…
— Тигри — це проблема, це найдокучливіша проблема! Вони вже осточортіли нам! — відповів представник влади, і на хвилю ввічлива посмішка зникла з його обличчя. — Два дні тому тигри вкрали корову поблизу міста. Хижака трудно впіймати, бо після нападу він тікає далеко, чи не за сотню кілометрів. Ми мобілізували всіх мисливців…
Представник замовк. Це був в’єтнамець з Дельти.
Два передні зуби надмірно видавалися і безперервно виглядали з-під верхньої губи, — вада, яка часто зустрічається у в’єтнамців. Він здавався розумним і мав жваві очі, але риси обличчя були такі звичайні, що вже на другий день я ніяк не міг їх пригадати. В’єтнамець хотів засвідчити нам своє шанування і пильно розглядав мене, намагаючись прочитати мої думки і бажання.
— Що у вас тут є ще цікавого, крім тигрів? — не заспокоювався я.
З хвилю представник вдивлявся в мої очі, наче саме в них, а не в житті навколо себе, хотів вичитати відповідь на моє запитання, і сказав одне слово:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дикі банани» автора Фідлер Аркадій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХВИЛЮВАННЯ В ЙЄН ЧАУ“ на сторінці 1. Приємного читання.