Розділ «ДИКІ БАНАНИ І ПИЯТИКА»

З’явилася молода матір, найвродливіша з усіх дочок господаря. Усі воли моторні, сповнені безтурботної чарівності, але риси обличчя мали непоказні. Я був навіть дещо розчарований.

Зненацька надворі вибухнув веселий гамір, залунали радісні вигуки. До хати вбігло кілька підпилих молодиків. Вказуючи на мене, вони почали запрошувати вийти з ними. Коли їхні слова переклали на в’єтнамську мову, а з в’єтнамської на французьку, я зрозумів, що маю взяти участь у спільній пиятиці, так званій зіо-кан. Цього ранку мені не бракувало духу, я почував себе як лев, і цікавість перемогла.

Внизу, перед хатою, стояв дзбан, мабуть літрів на десять, ущерть наповнений рисовою горілкою. В нього були встромлені чотири тонкі, довгі бамбукові тростинки, що правили за трубки до пиття.

Веселі хлопці підвели мене до дзбана і запропонували вибрати трубку. Виявилося, що зіо-кан такий самий обов’язковий урочистий ритуал, як і жертвування м’яса хатньому духові. Коли наша четвірка — я, дві дівчини і молодик, кожен з своєю трубкою вмостилися довкола дзбана навпочіпки, церемоніймейстер, юнак з інтелігентним обличчям і з молодецькою поставою, дитячим голосом, так ніби скиглив, завів якусь молитву. На щастя, це тривало недовго і, поки в нас не розболілися п’яти від незручного сидіння, вся четвірка почала водночас пити.

То була не міцна горілка, а якась каламутна сферментована рідина, що містила певний процент алкоголю. Йшлося про те, хто скільки зможе випити. А якщо вижлукчеш за одним присідом близько літра — то це могло добре вдарити в голову. Напій був дуже гидкий, від нього тхнуло милом, сечею, помиями і рибним соусом, але все-таки цю рідину можна було пити, бо наявність алкоголю забивала сморід.

— Нехай товариш обережно п’є! — знову почув я за спиною турботливий шепіт Дьєна.

Оскільки ми пили всі разом, то після двох-трьох ковтків я вже тільки вдавав, що тягну горілку. А ті троє сумлінно смоктали, отже рідини в дзбані ставало дедалі менше. Тоді, не перериваючи нас, церемоніймейстер долив повний буйволовий ріг води, і дзбан знову наповнився аж до краю.

Круг нас зібралися люди. Вони доброзичливо дивились і жартували. Особливо молодиці, яким було цікаво бачити, як я справлюся з цим обов’язком, і які пильнували кожен мій рух. Вони хутко викрили мій обман і зчинили жахливий лемент, сміючись з мене.

Зіо-кан перервали. Церемоніймейстер долив у дзбан свіжої рідини, на цей раз алкогольної, і тепер я мусив уже страждати сам. Мені показали, скільки я повинен випити: вміст цілого буйволового рога. Підкоряючись вироку звеселілої компанії, я почав смоктати. Але, дійшовши до половини мірки, відчув, що з мене вже досить цієї розкоші. Сміючись кинув трубку і, вказавши на моїх в’єтнамських приятелів, вигукнув, що тепер їхня черга.

Всі таї були дуже приємні люди. Навіть добре випивши, вони жодного разу не дозволили собі неввічливості чи грубіянства. Це був народ, який умів веселитися і, мабуть, мав у цьому чудові традиції.

Хоч я й не витримав пияцтва, здався, але люди вважали, що я цілком задовольнив вимоги, тому не скупилися на похвалу і не приховували своєї радості. Вони зверталися до мене з дружніми словами і поглядами. Можливо, їх приваблювала безпосередність у моїй поведінці, — адже я не церемонився, а запросто пив. Саме цим, мабуть, я й завоював їхню приязнь.

Час летів, треба було прощатися з гостинним селом. Воно раптово вторглося у мої враження від подорожі, наче живлюща криниця. Відхід од нашого плану був випадковим, а який багатий він дав урожай! Отож, виїжджаючи назад на шлях офіціальних планів і програм і знову чуючи пирхання нашого чесного газика, я вирішив у душі, що відтепер буду вперто наполягати на відхиленнях од наших маршрутів при першій-ліпшій нагоді.

— Друже Тунг! — порушив я мовчанку по хвилі. — Таких зустрічей мені хотілося б мати більше!

— Вони будуть, будуть! — засміявся він і зиркнув на мене заклопотано. — Голова не болить?

— Ні, — відповів я. — Хміль уже пройшов.

Досить довго ми їхали вздовж Нам Сап, знижуючись майже до рівня річки. Вона текла ліворуч од нас, вкрита частими скелястими порогами, як це звичайно буває в гірських річках. За три-чотири кілометри перед місцевістю Йєн Чау річка звертала на північ і перетинала шлях під залізним мостом. Приблизно за сорок кілометрів звідси Нам Сап впадала у Чорну річку.

Це був уславлений Міст тигрів, страшне місце, яке люди обминали стороною. На протязі останніх десяти місяців біля мосту загинуло одинадцять чоловік. Тигри нападали переважно вранці і затягували свої жертви так далеко в пущу, що по них гинув слід. Це були винятково зухвалі звірі, вони не боялися нападати навіть тоді, коли поблизу були люди. Жовтий гігантський звір вилітав з-під кущів, нападав на жертву, яка не встигала й крикнути, і зникав у гущавині. Тигри тут ніколи не давали маху.

Забобонні люди вбачали в такій кровожерливості витівки демонів-упирів. Влада енергійно організовувала великі облави, за десять місяців знищили сімнадцять хижаків. Проте лихо ще й досі не ліквідовано.

Коли ми під’їхали до мосту, я наказав зупинити машину.

— Ні, ні, — загукали друзі. — Не виходити!