Розділ «НЕ ТІЛЬКИ ДОРОГИ БУВАЮТЬ ЗВИВИСТИМИ»

Шалені гори. В них коїлися дивні речі. Дорога, якою ми їхали, хоч була погана, а все-таки оправляла враження якогось порядку, з’єднувала одне. невеличке містечко з іншим, вела до людей, що вміли читати і контролювати життя. А ось гори лишилися поза всякою увагою. Там був хаос, і в цьому хаосі ховався хижий звір і жили люди.

Як пуоки під Йен Чау, так у горах за Сонля проблему становили люди нечисленного племені дао. В усій автономній провінції їх було хіба що з тисячу триста чоловік, а під Сонля — мабуть, одна чверть цієї кількості.

В Сонля стояли в’єтнамські солдати. Коли ми вранці вийшли на прогулянку, то побачили військових, що товпилися тут і там біля великого критого ринку. Тут же на майдані сиділо багато жінок таї, що продавали привезені з навколишніх сіл продукти.

Незабаром ми виїхали до Туан Чау, столиці автономної провінції, і довго милувалися навколишніми краєвидами. Я захлинався від захоплення. Природа безупинно годувала мене тим самим багатством, але, незважаючи на це, емоції лишалися свіжими, чутливими, як і першого дня. Не було ні краплі перенасичення або нудьги.

По дорозі до Туан Чау я зрозумів, у чому справа: головна причина полягала в людях. Це була країна великої людської драми і духовної перебудови. Як на схилах гір, де жили пуоки, відбувалися невидимі трагедії, так, мабуть, і в долинах у таї свіжими були ще недавні події. Адже лише кілька років тому тут пронісся історичний ураган, який перевернув догори дном увесь колишній суспільний лад. З незапам’ятних часів феодал був тут абсолютним господарем, а поневолена людина знала тільки пнути на нього спину. Не підлягало ніякому сумніву, хто кого мав право бити, з кого можна дерти шкуру. Цей лад ке був ні найкращим, ні досконалим, але все-таки таким знайомим, звичним і насамперед визнаний духами.

І от з далеких низин, від гирла річки, сюди прийшли люди. Вони промовляли пристрасні, дивовижні, тривожні слова. Про справедливість! І ці дивні слова відразу ж підкріплювалися ділом: панів виганяли, а селянам наказували кувати своє щастя. Усі стали вільними. Мабуть, ніде в світі революція не робила такого глибокого перевороту, як у цих горах Сіп Сонг Чо Таї.

Ще кілька років тому, зобачивши пана, перехожі падали перед ним навколішки. Сьогодні, ясна річ, ніхто вже не кланявся до землі, але мимоволі тягнувся до шапки чи завою, угледівши >на дорозі автомобіль.

Раніше влада феодала була абсолютною і неподільною. Проте піддані знали, як боротися з нею. На околиці Сонля серед таї жила легенда, яка красномовно свідчила про хитромудрість народу.

Коли Фа — найвищий бог таї, що втілював сили природи й неба, заходився творити світ, то спочатку це йому не дуже вдавалось, і робота, відверто кажучи, була нікчемною. Знахабнілі хижаки загрожували суцільним винищенням іншим, лагіднішим тваринам, а також і людині, за тих часів ще нікчемному створінню. Переслідувані часто в розпачі зверталися до свого бога, у якого нарешті урвався терпець, і він вирішив особисто перевірити все на місці. Спустившись на землю, Фа удав із себе мертвого. Хижаки завили з радості, певні, що тепер здобудуть увесь світ. Жах охопив тих істот, які прийшли оплакати свого творця.

Про хитрість Фа знав тільки комар, що якось довідався про задум бога. Потай, по-приятельському комар звірився черепасі. Під час процесії до останків творця черепаха відстала од інших, але її пожаліла людина і взяла собі під пахву. Розчулена тварина розповіла двоногому створінню про хитрість бога. Опинившись біля останків творця, людина, хитруючи, лицемірно залементувала: «Добрий Фа, як нам жити без тебе, світ загине в безладді! Не кидай нас, Фа!» Творець зрадів, бачачи такий сум. Він, на власні вуха почув, хто має рацію. Схопившися з землі, Фа покарав усіх хижаків, вкинувши їх до величезного багаття. Їхня міць пропала в полум’ї, а хто врятувався, той навіки зберіг на собі сліди вогню. У тигра залишилися жовті смуги, пантера дістала чорні плями, а ведмідь і дикий кабан так забруднилися вугіллям, що й досі мають темну шкуру. В той же час Фа нагородив людину чудовим талантом: розумом і здатністю панувати над усіма звірами.

З того часу таї шанують черепаху, яка начебто є опікункою людського роду.

Ця дуже поширена серед таї легенда була для старих і молодих наукою, як хитро треба поводитися з паном. Але таї, котрий розповідав мені цю казку ламаною французькою мовою, робив дивні гримаси і бурмотів, що колись були добрі часи.

— А тепер недобрі? — поцікавився я.

— Тепер? — махнув він рукою, трохи обурений. — Колись господарем був багатий пан, і його можна було обдурити, а тепер? Ці нові чиновники не дають пошити себе в дурні…

Радянський газик, витвір сучасної техніки, мої в’єтнамські друзі, теж сучасні й жваві, — а навколо непролазна незаймана пуща, і в ній усміхнені чи стурбовані, але завжди повільні таї з їхніми старовинними легендами. Які ж це фантастичні контрасти в тих відлюдних місцях! В’єтнамців, енергійних, хоробрих і завзятих, з їх пристрастю до нового прогресивного слід шанувати й любити; але особливо сердечну любов викликає народ, який, наче плем’я орлів, причаївся під вершинами гір, щоб там чесно жити й будувати нове життя.

Це мео. Вони мене причарували. Вже в Ханої я зацікавився згадками французьких літописів про мео і розповідями багатьох в’єтнамців. А коли зустрівся з цим народом віч-на-віч у їхньому буденному житті, коли докладно вивчив їхню вдачу, я захоплювався ними дедалі більше.

Мео не були ангелами або якимись бездоганними людьми. Зовсім ні! В їхній історії діялися іноді жахливі речі. За мирного часу вони були втіленням доброти й лагідності, але під час війни на них находило нелюдське шаленство. Мео проявляли таку жорстокість, від якої стигла кров у жилах. У Північному В’єтнамі є долини, в яких і дотепер живуть страшні спогади про навалу мео 1860 року.

Вибухи такої жорстокості пояснюються розпачем. Розпач охоплював їх час від часу, як убивча хвороба. Відколи мео увійшли в історію — а увійшли вони майже чотири з половиною тисячі років тому, — сильніші сусіди завжди переслідували їх і винищували, як диких тварин.

Старокитайські літописи, що необ’єктивно описували мео як огидних бестій, сповнені подробиць про безперервні сутички. З другої половини XVIII століття маємо вже докладні описи цих людей і в європейських джерелах — їх зробили місіонери, які побували в Китаї. У той час на кордоні провінцій Сичуан і Куейчоу існували дві держави мео. Горяни чинили відчайдушний опір китайцям, що нападали на їхні віддалені поселення. Тому китайський імператор наказав знищити непокірливих. Але виконати цей наказ було неможливо. Карні загони і навіть цілі армії, які надсилали китайські губернатори в гори, були вщент розбиті.