Розділ «ХВИЛЮВАННЯ В ЙЄН ЧАУ»

Через півгодини по обіді ми мали вирушити далі. Поки товариші улагоджували справи в адміністративному комітеті, я подався в місто разом з молодим таї, який трохи розмовляв по-французьки, і, здається, був службовцем у комітеті.

Містечко складалося з самих бамбукових хат. Будівлі адміністрації були найбільші і стояли на схилах. Будинки в’єтнамських купців — значно менші — вишикувалися вздовж самої дороги, а на краю оселі, на кінці вулиці, що вела до рисових полів, стирчали на палях хати таї. Будинки адміністрації і в’єтнамців стояли не на палях, а прямо на землі. Всі забудови мали солом’яні дахи.

Ми пішли до халуп таї, сподіваючись знайти там цікаві види для фотографування. Біля однієї хати, що стояла край рисового поля, побачили натовп і попрямували туди. Люди оточили бабусю, що звивалася на подвір’ї в якомусь безпомічному, невдалому танку. Вона була зодягнута надто строкато: найрізноманітніші стрічки, пояски, ланцюжки. Мій супутник, побачивши її, мовив зворушено:

— Мот нхінг!

— Що це означає? — спитав я. — Хто вона?

— Чарівниця! — сказав він.

— Можна підійти ближче? — завагався я.

— Мабуть, можна, — відповів той.

Ми стали поряд із глядачами, які, захоплені зненацька несподіваною появою європейця, не знали вже, на що більше витріщати очі. Стара поставила недалеко від хати клітку, до якої за хвилину перед тим посадовила курку і кілька курчат. Це була, як виявилося, знахарка запрошена до хворого. Її пацієнт, хлопчик років шести, стояв заплаканий трохи осторонь, біля своєї матері, яка тримала його за руку.

— На що він хворіє? — запитав я.

— Зуби болять, — пояснив таї, спитавши перед тим сусідів, що стояли поряд з нами.

Тим часом баба, мугикаючи собі під ніс щось незрозуміле, дрібочучи, наче в танці, ногами і старанно вимахуючи руками, дала хлопцеві випити коричневої рідини й потім почала виганяти з нього хвороби. Біль, зрозуміло, походив від бісика, що засів у зубі. Слід було його звідти виманити. А мудра знахарка — як запевняв мій супутник — вміла робити це чудово, бо вона — видатний спеціаліст щодо духів, домовиків і всякого іншого чортовиння. Чарівною паличкою жінка торкнулася обличчя переляканого хлопчика, потім провела нею по тілу вниз аж до п’ят, далі завитками по землі до курятника, горлаючи: «Цип, цип, цип». Невидимий для нас, але паскудний бісик під дією магічної сили мав залишити зуб і йти слідом за паличкою. Коли баба наблизилася до клітки з курми, вона раптом відчинила її, впустила нікчемника всередину і хутко замкнула, щоб не втік. Ніхто з присутніх, звичайно, того бісика не бачив, але у всіх був такий вираз обличчя, ніби вони вірили, що стара чародійка ув'язнила маленького злюку.

Я хотів сфотографувати цю сцену, але таї запротестували, роблячи грізні міни і знаки, щоб я не лякав домовика. Я скорився і слухняно сховав апарат.

Бісик уже не повернувся до хлопчика. Зуб — о диво! — перестав боліти. Не має значення, що саме так ефективно вплинуло: хвилювання пацієнта, чи, ймовірніше, рідина, яку дала йому випити стара, — напевно, відвар вгамовуючих біль рослин, — досить того, що все закінчилося щасливо.

Ця маленька сцена на околиці Йєн Чау, що тривала не більше кількох хвилин, допомогла мені краще вникнути в закамарки інтелекту таї, ніж велика, серйозна лекція. Важко сказати, чи вірили присутні в наявність бісика в зубі. В мене склалося враження, що всі, на чолі з самою знахаркою, прекрасно розважалися, що це була просто театральна вистава, а не похмуре вигнання сатани з людини. Лагідний народ, який любить розваги і цурається турбот, як диявол свяченої води, напевно, сидів по самі вуха в забобонах, але навіть у них він знаходив добру нагоду коротко розважитися.