Підприємства муніципального господарства займають важливе значення в соціально-економічному розвитку територій, а від ефективності їх діяльності залежить соціальний клімат в суспільстві. Це пов'язано із винятковим значенням таких суб'єктів господарювання у задоволенні найнеобхідніших життєво-важливих послуг місцевих жителів.
Підприємства муніципального господарства є локальними природними монополіями, переваги й недоліки від існування яких завжди знаходилися в полі зору корифеїв економічної думки. Серед них С. Брю, Т. Ділоренцо, К. Макконел, А. Маршал, Дж. Миль та ін. Актуальними вони залишаються й по сьогодні.
Муніципальні природні монополії належать до системи підприємств місцевого господарства, позаяк експлуатують комунальне майно, тобто є муніципальними виробничими інфраструктурами. Відтак, від злагодженості й ефективності роботи цих підприємств залежить розвиток територій та суспільний добробут. До їх складу належать санітарно-технічні підприємства, внутріміський пасажирський транспорт, підприємства комунально-побутового обслуговування, комунальної енергетики, зовнішнього благоустрою, житлові, підсобні промислові та ремонтні підприємства.
Як відомо, зазначені суб'єкти господарювання мають низку особливостей фінансово-господарської діяльності, що потребує детального аналізу зарубіжного досвіду їхнього функціонування з метою забезпечення реструктуризації та сталого розвитку вітчизняних підприємств комунального господарства.
У різних державах світу по-різному контролюють діяльність природних монополістів. Проте, в основному таке регулювання зводиться до контролю за ціноутворенням на їхню продукцію. Зокрема, вибір методу формування тарифів на послуги природних монополій здійснюється в залежності від основної мети їх державного регулювання, а саме: забезпечення окупності витрат; підвищення ефективності функціонування підприємств через заохочення; розвиток конкуренції в галузі; забезпечення добробуту громадян; реалізації політичних мотивів або лобіювання інтересів певних груп осіб. Схеми визначення тарифів у зарубіжних країнах можна згрупувати в чотири групи: врегулювання граничного рівня рентабельності; 2) порівняння базових тарифів; 3) заохочувальні методи; 4) франшизінг (конкуренція за ринок).
Перша схема реалізується через застосування методу "витрати плюс прибуток", поширеного в Канаді, Сполучених штатах Америки (США), Японії та який передбачає відшкодування операційних і капітальних витрат, а також отримання прибутку на вкладений капітал через тариф. При закладенні в тариф норми прибутку, базою для визначення його величини є обсяг активів або інвестицій. Такий метод формування ціни на продукцію природних монополістів використовують у країнах СНД. Він є спадщиною радянських часів, коли єдиним власником була держава, а послуги таких суб'єктів господарювання були дотаційними більше, ніж на 90%[1].
Метод порівняння базових тарифів широко розповсюджений в Чилі й передбачає визначення підприємства-моделі, яке: надає відповідні послуги із забезпеченням рентабельності; має надійні взаємозв'язки з іншими підприємствами, що сприяють досягненню максимальної ефективності в діяльності підприємства-моделі; організовує діяльність з дотриманням чинного законодавства та з урахуванням технологічних, географічних і демографічних чинників.
Основною метою застосування цього методу є розробка формул розрахунку тарифів на основі витрат діяльності вигаданого підприємства, яке працює з максимальною ефективністю, а її підвищення збільшує розмір тарифу.
У відповідності із основною метою методу порівняння тарифів, для кожного постачальника послуг необхідно прирівняти річний дохід та відповідні сукупні довгострокові витрати. Сукупний дохід оцінюється за даними, отриманими в результаті застосування тарифних схем до показників річного попиту. У разі відсутності розходжень тариф має бути встановлений, а у випадку їх наявності, тариф корегується до рівня, при якому річний дохід буде дорівнювати витратам[2].
Застосування схеми регулювання тарифів шляхом їхнього співставлення потребує клопіткої роботи з приводу моделювання вигаданого підприємства та використання економіко-математичного інструментарію з метою здійснення довгострокового прогнозування попиту на послуги відповідних природних монополій з урахуванням екзогенних та ендогенних чинників, які впливають на його зміну. При визначенні ефективності гіпотетичного підприємства, достовірність якої є сумнівною, можливо вплив суб'єктивного фактора. В результаті цього порівнюване підприємство не зможе досягнути встановленого рівня ефективності або отримуватиме надприбутки в разі, коли ефективність буде заниженою.
Метод встановлення граничного рівня ціни (він є одним із найпоширеніших заохочувальних методів формування тарифів) розповсюджений в Аргентині, Великобританії, Перу, Малайзії, Новій Зеландії. За ним тариф визначають на період 3-5 років, в межах якого підприємство повинно поступово підвищувати свою ефективність. Вона має бути не меншою, ніж та, що встановлена регулюючим органом. Особливістю згаданого методу є те, що на перший рік його дії тариф розраховують за традиційним методом встановлення граничної норми рентабельності. На кожен наступний рік у межах встановленого періоду тариф визначають на підставі коригування тарифу минулого року з урахуванням індексу інфляції, фактора ефективності й фактора, який враховує вплив непередбачуваних обставин, що не залежать від діяльності підприємств. Відтак, на кожен рік дії тарифу (крім першого року) його розмір визначають за формулою:
де: – граничний тариф для кожного року;
– тариф, що діяв у попередньому році; RP1 – індекс споживчих цін;
– фактор ефективності; Z – фактор, що враховує непередбачувані обставини.
Що стосується окремих складових вищенаведеної формули, то їх обрахунок здійснюється по різному в різних країнах[3].
За методом встановлення "граничного рівня ціни" у природних монополістів підвищуються стимули скорочувати витрати. Адже в разі перевищення ефективності, встановленої регулятивним органом, підприємство може використовувати частину прибутку (що визначається як різниця між фактично отриманим прибутком і встановленим) на свій розсуд, що підвищує фінансову самостійність суб'єктів господарювання. Крім того, процедура формування тарифів та їхнього перегляду спрощується. Разом з тим, згаданому методу притаманні й недоліки: у разі функціонування підприємства з ефективністю нижчою від тієї, що визначена регулюючим органом, виникає загроза збитковості; підприємства зацікавлені у максимальному скороченні витрат на початку періоду для того, щоб отримати економію протягом усього терміну дії тарифу; з метою скорочення витрат і максимізації прибутку підприємства можуть вдаватися до погіршення якості послуг і поширення асиметричної інформації.
Прикладом використання франшизінгу, може служити порядок формування тарифів у Буенос-Айресі, де з травня 1993 р. надання послуг водопостачання та водовідведення здійснюється шляхом концесії, в умовах якої тарифи встановлюються на основі вартості води та надання послуги, а також включають елемент граничної ціни, оскільки процедура відбору переможця концесії передбачає змагання за зниження тарифів. В цьому випадку граничним рівнем тарифу є ціна, запропонована переможцем концесії.
Термін дії тарифу концесії спочатку складав 5 років, після чого граничний його рівень повинен переглядатися на основі інвестиційного плану на наступний період. Окрім цього, тариф індексується на обсяг понесених підприємством витрат: при кожному збільшенні чи зменшенні індексу вартості на сукупну величину 7% в рік.
В цілому тариф у Буенос-Айресі являє собою податок на власність. Структура тарифу базується на єдиній ставці, величина якої залежить від 2 змінних: типу споживача (в жилому приміщенні, не в жилому, у сфері нерухомості) та виду послуги (водопостачання, водопостачання і водовідведення). При цьому загальна ставка корегується по скалярній величині К, яка складає частину величини тарифу, який фактично встановлений для споживача. Крім цього, у скорегований тариф вноситься поправка в залежності від характеристик виробничого об'єкту (розміщення, розмір, термін експлуатації). У випадку наявності у споживача лічильника, тариф також складається із стандартної ставки, яка дорівнює 50% тарифу, встановленого для споживача, у якого немає лічильника, плюс плата, що розраховується виходячи із тарифу, що діяв до запровадження концесії, з поправкою на К коефіцієнт[2].
Що стосується особливостей функціонування підприємств муніципального господарства, то наприклад, у Франції доходи від діяльності комунальних підприємств становлять 15% усіх муніципальних доходів. Питома вага таких доходів тим більша, чим менший розмір комуни. Для малих комун, основну частку доходів забезпечують надходження від підприємств, які експлуатують місцеві ліси[5].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Муніципальні фінанси» автора Кириленко О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зарубіжний досвід функціонування підприємств муніципального господарства“ на сторінці 1. Приємного читання.
