• 4) Існує об'єктивна потреба у передачі від центральної влади на місцевий рівень значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки більш ефективно здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків з фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту та деяких інших.
• 5) Діють так звані зовнішні ефекти соціальних виплат. Це означає, що послугами, які фінансуються з бюджету однієї адміністративно- територіальної одиниці, користуються і жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не несуть ніяких витрат.
Сьогодні бюджетна система в Україні використовує лише вертикальне вирівнювання. Однак, як засвідчує досвід Німеччини застосування поряд із вертикальним вирівнюванням горизонтального забезпечує більш ефективний перерозподіл бюджетних ресурсів (слід відмітити, що на рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюється). Таким чином, має місце думка щодо доцільності впровадження в Україні водночас як вертикального, так і горизонтального вирівнювання.
Гарантування усім громадянам рівних прав і свобод, зокрема, таких як право на соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту, охорону здоров'я, тощо вимагає фінансування відповідних видатків з бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць із застосуванням єдиних підходів щодо їх кількісного виміру. Показником, за допомогою якого можна проаналізувати територіальні особливості у фінансуванні певних суспільних потреб, є розміри видатків з місцевих бюджетів (сукупних і в т. ч. за розділами функціональної класифікації) у співставленні з кількістю населення, яке проживає на території місцевого бюджету, тобто видатки в розрахунку на одного мешканця.
Головним інструментом проведення фінансового вирівнювання адміністративно-територіальних одиниць країни нині є міжбюджетні трансферти. За допомогою міжбюджетних трансфертів можна прослідкувати, як досягається вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів за допомогою дотацій і субвенцій, які надаються з державного бюджету відповідним місцевим бюджетам.
При побудові та застосуванні певного інструмента використовуються фінансові показники, нормативи, ліміти. Перші характеризують кількісну та якісну сторони соціально-економічних явищ і процесів. До них включають прогнозовані та фактичні обсяги доходів та видатків бюджетів, обсяг видатків на фінансування окремих повноважень, кількість споживачів суспільних послуг, працівників бюджетної сфери, бюджетних установ, показники їх оснащення (кількість лікарняних ліжок, місць у закладах культури, спорту тощо), податкоспроможність і т. ін.
Сучасний стан фінансового вирівнювання характеризується вдосконаленням міжбюджетних відносин у 2004 р., коли було визначено: акумулювання на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць обсягу ресурсів, достатнього для виконання власних і делегованих функцій органів місцевого самоврядування.
Досягти дану мету передбачалося шляхом посилення самостійності місцевих бюджетів; запровадження механізмів зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні доходів; надання місцевим органам влади більших прав у сфері оподаткування; врахування регіональної специфіки при визначенні податкової бази та видаткових повноважень; запровадження прозорих та формалізованих процедур державної фінансової підтримки регіонів, в т. ч. виділення інвестиційних субвенцій; упровадження механізму надання бюджетних трансфертів для забезпечення виконання делегованих повноважень[1].
У 2010 р. основні цілі реформи міжбюджетних відносин були конкретизовані наступним чином: підвищення якості послуг, що надаються за рахунок місцевих бюджетів та збільшення частки інвестиційних видатків на місцях. В контексті досягнення зазначених цілей були поставлені завдання: підвищення фінансової незалежності місцевих бюджетів і рівня забезпеченості делегованих повноважень; підвищення видаткової автономності місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів; упорядкування відносин місцевих бюджетів з центром (оптимізація розподілу видаткових повноважень, удосконалення порядку розподілу трансфертів); збільшення інвестиційних ресурсів місцевих бюджетів[2].
Таким чином, виходячи з перспективних програмних документів, які були прийняті останніми роками, основними напрямками реформ у сфері міжбюджетних відносин з метою забезпечення фінансового вирівнювання визнано: забезпечення децентралізації бюджетної системи, дотримання принципів справедливості та прозорості у її функціонуванні, посилення фінансової бази та інвестиційної спроможності органів місцевого самоврядування за для підвищення якості послуг, що надаються населенню територіальних громад.
Важливим етапом у вирішенні поставлених завдань реформування міжбюджетних відносин стало ухвалення нової редакції Бюджетного кодексу України від 2010 р., а також внесення змін до нього протягом наступних років, якими передбачено низку новацій, спрямованих на подальше зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів, зокрема: місцевим бюджетам було передано окремі додаткові джерела за рахунок доходів державного бюджету; розширено перелік джерел власних доходів місцевих бюджетів усіх рівнів, а також склад видатків, які визначаються функціями держави і передаються до виконання органам місцевого самоврядування; розширено перелік доходів бюджету розвитку спеціального фонду місцевих бюджетів. Крім того вдосконалено бюджетні процедури щодо: участі місцевих бюджетів у наданні їм із державного бюджету субвенцій на виконання інвестиційних програм (проектів); передання коштів між місцевими бюджетами на здійснення видатків місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів.
Проведена в Україні податкова реформа також справила певний позитивний вплив на здійснення фінансового вирівнювання, а саме на формування дохідної бази місцевих бюджетів в частині закріплених та власних доходів: змінився склад місцевих податків і зборів; впроваджено податок на нерухоме майно; розширено базу оподаткування податком на доходи фізичних осіб та ін.
Проте, не зважаючи на проведені зміни, пов'язані з перерозподілом доходів між бюджетами і вдосконаленням системи оподаткування, бюджетна система України залишається занадто централізованою, що суперечить проголошеним намірам відносно забезпечення бюджетної децентралізації та посилення фінансової незалежності органів місцевого самоврядування в частині вирішення проблем фінансового вирівнювання. Так, якщо у 1996 р. в місцевих бюджетах зосереджувалося майже 35% доходів зведеного бюджету України, то протягом наступних сімнадцяти років їх частка зменшилася до 21,9%. Поряд з цим спостерігається зростання питомої ваги видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України, що загалом характеризує наростаюче розбалансування місцевих бюджетів. За 1996-2013 pp. питома вага видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України зросла з 36,2% до 45,1% із-за перегляду складу видатків та віднесенням до них тих, які раніше здійснювалися з держбюджету.
Частка власних ресурсів у загальних доходах місцевих бюджетів є невеликою і в 2012 р. не досягала 8%[3]. Слабо використовується порівняно із західною практикою фіскальний потенціал адміністративно-територіальних утворень, зокрема щодо плати за землю, податку на нерухоме майно та ін. Крім того, місцеві бюджети втрачають надходження від плати за землю внаслідок надання на загальнодержавному рівні пільг щодо її сплати. Докорінного реформування системи місцевих податків і зборів так і не відбулося; не зважаючи на деяке збільшення їх питомої ваги в доходах місцевих бюджетах, пов'язане із введенням у дію Податкового кодексу, їх частка залишається незначною порівняно із західною практикою. Так, у 2012 р. за рахунок місцевих податків і зборів було сформовано лише 5,4% доходів місцевих бюджетів без врахування міжбюджетних трансфертів.
Що стосується видаткової частини місцевих бюджетів, то зрушень у її структурі так і не вдалося досягти: видатки мають головним чином соціальну спрямованість (на 80% і більше), захищені статті у більшості видів місцевих бюджетів досягають 76-79%, що унеможливлює проведення органами місцевого самоврядування власної політики і зокрема фінансування заходів, пов'язаних з розвитком місцевого господарства, соціально-культурної сфери тощо.
Таким чином, не зважаючи на проведені реформи, для бюджетної системи України притаманні: висока ступінь централізації ресурсів; значна трансфертна залежність місцевих бюджетів від державного бюджету; слабка дохідна база місцевих бюджетів; незначні власні доходи місцевих бюджетів і в т. ч. місцеві податки та збори; відсутні стимули у органів місцевого самоврядування до перевиконання планових показників доходів державного і місцевих бюджетів; непрозорий механізм надання інвестиційних субвенцій місцевим бюджетам, перерозподіл їх протягом року і виділення переважно наприкінці бюджетного року; переважання у місцевих бюджетах видатків, пов'язаних з виконанням делегованих повноважень.
Одним з найбільш важливих питань фінансової політики є забезпечення фінансовими ресурсами органів державної влади та місцевого самоврядування, що необхідно для виконання функцій і завдань, покладених на них Конституцією України. Саме належна матеріально-фінансова база є обов'язковою умовою повноцінного функціонування владних інституцій; вона значною мірою визначає склад та якість тих послуг, які вказані структури надають громадянам. Проте в даний час спостерігається постійне недофінансування повноважень органів місцевого самоврядування, які їм делегують органи державної влади. Як відомо, такі повноваження стосуються надання послуг першочергового значення – у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, державного управління тощо.
Так, за підрахунками фахівців Асоціації міст України, якщо у 2009- 2011рр. від 25,6% до 33,4% власних ресурсів (тобто доходів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів) органи місцевого самоврядування змушені були спрямовувати на фінансування делегованих повноважень, то у 2012 р. ця частка збільшилася до 42,6%. У 2013 р. дефіцит фінансових ресурсів місцевих бюджетів на виконання делегованих державою повноважень складає майже 30 млрд, грн., а бюджетна сфера забезпечена фінансуванням лише на 79% від реальної потреби.
Така практика призводить до хронічного недофінансування власних потреб місцевого самоврядування. Крім того надання дотацій вирівнювання в обсягах, які не забезпечують річну потребу в коштах відповідних закладів бюджетної сфери, перш за все, означає невиконання вимог ст. 66 та 67 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якими визначено основи збалансування місцевих бюджетів та фінансового забезпечення витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади.
Органи місцевого самоврядування опинилися один на один перед проблемою нестачі коштів для виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ, оплати інших видатків, пов'язаних з поточною діяльністю. Виходом з даної ситуації могло би бути запровадження у практику вітчизняного місцевого самоврядування механізму відмови від виконання незабезпечених фінансовими ресурсами делегованих повноважень, яке підтримується як науковцями, так і практиками. Органи місцевого самоврядування обов'язково повинні мати важелі впливу на державну владу щодо повного фінансового забезпечення повноважень, які їм делегуються.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Муніципальні фінанси» автора Кириленко О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Необхідність фінансового вирівнювання територій“ на сторінці 3. Приємного читання.
