Розділ «Реванш фільтрованих»

Ж.-К.К.: Італійський автор, якому ніколи не була потрібна реабілітація в цій сфері, — це, звісно, Макіавеллі. Як думаєте, в науці є приклади такої ж несправедливості та забуття великих постатей?

У.Е.: Наука теж вбиває, але в іншому сенсі. Вона вбиває попередні ідеї, якщо їх пошкодила новіша знахідка. Вчені, наприклад, вірили в те, що хвилі циркулюють ефіром. З тих пір, як існування ефіру спростоване, більше ніхто не має права про це говорити. І закинута гіпотеза лишається матеріалом для історії науки. На жаль, аналітична філософія в США у своєму нездійсненному бажанні бути подібною на науку, дотримується тієї ж думки. Ще декілька століть тому на факультеті філософії Прінстона можна було прочитати: «Історикам філософії вхід заборонено». Але все навпаки, бо гуманітарні науки не можуть забути свою історію. Один аналітичний філософ якось запитав у мене, чому його взагалі має обходити те, що стоїки казали про те чи інше. Мовляв, або ідеться про дурість — і вона нас не цікавить. Або ідеться про вартісну ідею — і малоймовірно, що один із нас не озвучить її рано чи пізно.

Я відповів йому, що стоїки, можливо, порушували цікаві теми, з тих пір закинуті, але їх треба обов'язково знову відкрити. Якщо вони в чомусь мали рацію, то я не розумію, чому треба чекати, поки котрийсь із американських геніїв відкриє цю стару ідею, яку європейські ідіоти вже давно знають. Або якщо розвиток такої ідеї завів у глухий кут, то тим більше про це треба знати, аби знову не ставати на шлях, який веде в нікуди.

Ж.-К.К.: Я називав наших невідомих великих французьких поетів. Розкажіть про забутих італійських авторів. Про несправедливо забутих.

У.Е.: Я вже згадував менш визначних барокових авторів, хоча найважливіший з них — Джован Баттіста Маріно — у свій час був більш відомим у Франції, ніж в Італії. Решта наших визначних людей XVII століття — це вчені та філософи, такі як Галілей, Бруно чи Кампанелла, які належать до всесвітнього «навчального плану». Наше XVIII століття було слабким, якщо порівняти його з тим, що відбувалось у Франції тієї ж епохи, але ми не можемо оминути мовчанням постать Гольдоні. Менш відомими є італійські філософи Просвітництва, наприклад, Бекарія, перший, хто висловився проти смертної кари. Але найбільшим італійським мислителем XVIII століття був, поза сумнівом, Віко, предтеча філософії історії XIX століття. Його краще переосмислили в англосаксонському світі, ніж у Франції.

Джакомо Леопарді, звісно, в усіх мовах є одним із найбільших поетів XIX століття, та він досі маловідомий у Франції, попри добрі переклади. Але Леопарді ще й великий мислитель, і в такій іпостасі він не визнаний навіть в Італії. І це цікаво. Декілька років тому його величезну працю «Zibaldone» (абсолютно несистематичні філософські роздуми про все і навіть більше) було перекладено французькою, та ця праця зачепила лише жменьку філософів і дослідників італійської літератури. Так само сталося з Алессандро Мандзоні: його «Наречені» мали багато перекладів французькою (з часу свого виходу і дотепер), але він ніколи не зміг завоювати великої читацької уваги. Шкода, я вважав його великим романістом.

Є також переклади «Сповіді італійця» Іпполіто Нієво, але чого б це французи мали їх читати, якщо навіть італійці їх не перечитують (якщо це взагалі гідна причина для читання)? Мені соромно визнати, що я сам повністю прочитав цей текст лише нещодавно. Це відкриття. Казали, що книжка нудна. І це неправда. Читання захоплює. Можливо, другий том дещо тяжкуватий, але перший — дуже гарний. До речі, письменник загадково помер у віці тридцяти років під час війн Гарібальді. Роман було опубліковано посмертно, тож там немає остаточних авторських правок. Захопливий літературний та історичний випадок.

Я міг би також згадати Джованні Верга. Але окремо варто сказати, можливо, про надзвичайно сучасний літературний і мистецький рух 1860-1880-х років, який ми називаємо Скапільятура (Scapigliatura). Про нього мало знають навіть самі італійці, попри те, що представники цього руху були на одному рівні з тими, які в той самий час творили в Парижі. Слово «Scapigliati» означає «розпатлані», «бродяги».

Ж.-К.К.: У нас у Франції були свої «кошлаті» — Hirsutes — яку заснували деякі з учасників групи «Hydropathes», що збиралися в кафе «Chat Noir» наприкінці XIX століття. Але я би хотів дещо додати до того, що ви сказали про XVIII століття. Між «Федрою» Расіна та початком Романтизмом у Франції минуло сто двадцять чи сто тридцять років без жодної написаної поезії. Віршувальники, звісно, знесли та надрукували тисячі віршів, мільйони, можливо, але жоден француз не зможе процитувати бодай одну із тих поезій. Я згадаю про Флоріана, звичайного байкаря, згадаю абата Деліля, Жана-Батіста Руссо, але хто їх читав і взагалі хто їх міг би читати сьогодні? Хто ще може читати трагедії Вольтера? Свого часу вони були знамениті, настільки, що їх автора за життя коронували в залі театру Комеді Франсез, але нині вони випадають із нашого поля зору. Тому що «поети», які вважали себе поетами, вдовольнилися тим, що застосовували старі правила віршування, надиктовані Буало. Ніколи раніше не писали так багато віршів і так мало поезії. Жодної за більше ніж сто років. Коли ви вдовольняєтеся тим, що застосовуєте правила, випаровується несподіванка, блиск, натхнення. Саме цей урок я іноді намагаюся вкласти в голови молодим кіношникам. «Ви можете продовжувати робити фільми, це порівняно легко, але тоді забудьте про кіно».

У.Е.: В цьому конкретному випадку фільтрування корисне. Краще не пам’ятати «поетів», про яких ви казали.

Ж.-К.К.: Так, цього разу це був корисний і точний фільтр. Усіх у прірву забуття. Здається, талант, новизна та відвага були на боці філософів і прозаїків, як-то Лакло, Лезаж або Дідро, а також драматургів Маріво та Бомарше. А потім почалося велике XIX століття роману.

У.Е.: А от у англійській літературі велика епоха роману припала на XVIII століття — Семюел Річардсон, Даніель Дефо… Три великі романні цивілізації — це, поза сумнівом, Франція, Англія та Росія.

Ж.-К.К.: Завжди вражає, що мистецьке натхнення може раптово зникнути. Якщо згадати історію французької поезії, наприклад, Франсуа Війона або сюрреалістів, то ви називатимете поетичні школи, що панували у французькій мові — як-то «Плеяда», класики, романтики, символісти, сюрреалісти тощо. Але ви не знайдете жодного поетичного залишку в період між 1676, датою написання «Федри», та автором на кшталт Андре Шеньє.

У.Е.: Це мовчання поезії, що відповідає найпереможнішій епосі Франції.

Ж.-К.К.: І в цей час французька мова була дипломатичною мовою всієї Європи. І, маю вам сказати, що я шукав! Навіть у народній літературі, всюди. Нічого рятувати.

У.Е.: Літературні та образотворчі жанри творяться з імітації та впливів. Ось приклад. Письменник починає, вперше, писати добрий історичний роман, який здобуває в результаті успіх: негайно з’являється плагіат. Якщо я дізнаюся, що можна заробити грошей писанням любовного роману, то я не буду відмовлятися від спроб таке написати. Так само і в латинській поезії сформувалося коло поетів, які писали про любов — як-то Катулл і Проперцій. Сучасний роман, «буржуазний» роман, народився в Англії в дуже особливих економічних умовах. Автори писатимуть романи для жінок комерсантів або моряків, які завжди десь мандрують — в той час жінки вміли читати і мали час для читання. Але також писатимуть і для служниць, адже вони, як і їхні господині, мали свічки для читання в темну пору дня. Буржуазний роман народився в контексті ринкової економіки та звертається насамперед до жінок. І щойно стає відомо, що пан Річардсон, розповідаючи історію служниці, ще й гроші заробляє, одразу ж з'являються інші претенденти на трон.

Ж.-К.К.: Творчі течії часто народжуються в маленьких групах знайомих між собою людей, які в певний момент поділяли однакові бажання. Вони — майже друзі. Всі сюрреалісти, яких я знав особисто, розповідали, що відчували поклик вирушати в Париж після Першої світової війни. Ман Рей приїхав зі Сполучених Штатів Америки, Макс Ернст — з Німеччини, Бунюель і Далі — з Іспанії, Бенжамін Пере — з Тулузи, всі вони приїхали, аби в Парижі зустріти собі подібних, тих, із ким вони згодом винайдуть нові образи та мови. Такий само феномен — покоління бітників, французька «Нова Хвиля», італійські режисери, що зустрілись у Римі, та багато інших. Так було навіть з іранськими поетами ХІІ-ХІІІ століть, що поставали посеред нічого. Мені би хотілося назвати цих чудових поетів на ім’я Аттар, Румі, Сааді, Гафіз, Омар Хайям. Всі вони були між собою знайомі, всі вони визнавали те, про що ви щойно говорили, — вплив попередників. Згодом несподівано умови змінилися, натхнення всохло, групи декілька разів розпадалися, розпорошились і спільна робота закінчилася. У випадку Ірану велику роль відіграло вторгнення монголів.

У.Е.: Я пам’ятаю чудову книжку Аллана Чепмена, де він змалював, як у Оксфорді XVII століття навколо Королівського Товариства почався неймовірний розвиток фізичних наук у зв’язку з присутністю першочергових учених, які всі впливали один на одного. Тридцять років потому все закінчилося. Такий самий досвід мав Кембрідж із математикою на початку XX століття.

Ж.-К.К.: В цьому сенсі ізольований геній видається немислимим. Поети «Плеяди» Ронсар, дю Белле, Маро — всі вони дружили. Те ж саме було і з французькими письменниками доби Класицизму. Мольєр, Расін, Корнель, Буало між собою були знайомі, настільки, що навіть подейкували — не без ноток абсурду — що Корнель писав п’єси замість Мольєра. Великі російські романісти листувалися між собою та зі своїми французькими колегами — наприклад, Тургенєв і Флобер. Якщо автор не хоче стати жертвою фільтра, то йому варто мати союзників, входити в групи, не бути ізольованим.

У.Е.: Загадка Шекспіра походить саме з нерозуміння, як простий актор зміг народити такий геніальний доробок. Доходить до версій, що театр Шекспіра міг бути написаний Френсісом Беконом. Але ні. Шекспір не був ізольованим. Він жив у середовищі освічених людей, поміж поетами єлизаветинської доби.