Розділ «Назвати імена всіх учасників битви під Ватерлоо»

Ж.-К.К.: Я нещодавно був у Болгарії, в Софії. Я жив у невідомому мені раніше готелі «Arena Serdica». Увійшовши туди, я зрозумів, що готель збудували на місці руїн, які можна роздивитися крізь скляну прозору підлогу. Я розпитав персонал готелю. Вони мені пояснили, що на цьому місці раніше був римський колізей. Дивовижно. Я не знав, що римляни збудували колізей у Софії, і цей колізей, як кажуть, був лише на десять метрів у діаметрі меншим, ніж у самому Римі. Тобто величезний. На зовнішніх стінах археологи знайшли скульптури, що були своєрідними афішами видовищ, які там відбувалися. Вони зображали танцівниць, звісно, гладіаторів і щось таке, чого я раніше ніколи не бачив — битву між левом і крокодилом. У Софії!

Раптом моя пам’ять про Болгарію — а пам’ять вже колись вразило відкриття скарбів фракійців за декілька років до того, і це відкриття відкидало територію дуже далеко в минуле, далі, ніж Грецію — знову була спантеличена. Навіщо такий великий колізей у Софії? Тому що тут були, як мені пояснили, термальні джерела, які дуже цінували римляни. І я згадав, що Софія розташована неподалік від місця вигнання бідолашного Овідія. Так Болгарія, яку я вважав поза сумнівом близькою до слов’ян, виявилася римською колонією!

Минуле постійно нас дивує, можливо, дивує більше, ніж теперішнє. Процитую, щоб уже закінчити з цією болгарською історією, слова баварського коміка Карла Валентіна: «Раніше і майбутнє було кращим». Йому ж ми маємо завдячувати іншою дуже дотепною заувагою: «Все вже сказане, але не всіма».

Ми в будь-якому разі прийшли до того моменту нашої історії, коли можемо делегувати розумним машинам — розумним на наш погляд — клопіт пригадувати добре і погане, замість нас. Мішель Серра повернувся до цієї теми в інтерв’ю, яке дав виданню «Monde de l’Education», де сказав, що, раз ми більше не маємо потреби докладати зусилля запам'ятовування, то «нам залишається тільки розум».

У.Е.: Звичайно, немає сенсу вчити табличку множення в час, коли машини рахують швидше, ніж будь-хто. Але залишається проблема наших «гімнастичних» здібностей. Зрозуміло, що автівкою я можу пересуватися швидше, ніж пішки. Проте необхідно ходити щодня або бігати, щоби не перетворитися на овоч. Ви точно знаєте цю чудову науково-фантастичну історію про те, як у Пентагоні майбутнього століття, в суспільстві, де комп'ютери думають замість нас, знайшли когось, хто досі пам'ятає табличку множення. Військові вирішують, що ідеться про генія, особливо цінного в часи війни, коли світ постраждає від глобального браку електроструму.

Є інше зауваження. В деяких випадках сам факт, що ви деякі речі знаєте напам’ять, забезпечує вам кращі інтелектуальні можливості. Я згоден, що культура — це не означає пам’ятати точну дату смерті Наполеона. Але, без сумніву, все, що ви можете знати, навіть якщо це дата смерті Наполеона, 5 травня 1821 року, надає вам певної інтелектуальної автономності.

Це питання не нове. Винайдення друку вже було можливістю відкласти ту культуру, якою не хочемо опікуватися, в резерв, «у холодильник», в книжки, де можна було просто знайти інформацію, що була потрібна. Тож частину пам'яті було делеговано книжкам, машинам, але залишається обов’язок взяти найкраще з цих інструментів. І утримувати власну пам’ять.

Ж.-К.К.: Але ніхто не заперечить той факт, що для можливості використання складних інструментів, які, як ми вже побачили, мають схильність з посиленою швидкістю ставати застарілими, ми повинні без упину переучуватися новим способам використання, новим мовам, запам’ятовувати їх. Ми дуже багато використовуємо пам'ять. Можливо, більше, ніж будь-коли.

У.Е.: Звичайно. Якщо ви були неспроможні з часу появи перших комп'ютерів 1983 року постійно переробляти вашу інформаційну пам'ять, переходячи з гнучкого диска до дискет меншого розміру, а згодом — з диска до флешки, то ви мали багато разів втрачати дані, повністю або частково. Тому що, звісно, жоден комп'ютер не може прочитати перші дискети, що належать тепер до доісторичних часів інформатики. Я марно шукав першу версію «Маятника Фуко», яку записував на дискету 1984 чи 1985 року. А от якби я надрукував той роман на машинці, то та версія не пропала б.

Ж.-К.К.: Ще дещо не зникає — це пам'ять, яку ми зберігаємо про пережиті миті нашого існування. Цінна — та іноді зрадлива — пам'ять відчуттів і емоцій. Чуттєва пам'ять. Хто хотів би її позбутися та з якої причини?

У.Е.: Але біологічну пам’ять треба тренувати день у день. Якби наша пам’ять була схожою на дискету, то в нас хвороба Альцгеймера починалася б уже в п’ятдесят років. А все тому, що найкращий спосіб віддалити Альцгеймера та інші форми старечої недоумкуватості — це продовжувати навчання, наприклад, вчити один вірш напам’ять щоранку. Робити різноманітні розумові вправи. Навіть розгадувати ребуси чи анаграми. Наше покоління ще мало вивчати вірші напам’ять у школі. Але наступні покоління все більше цього уникають. Заучування напам’ять — це не лише вправа для пам'яті, але і для розуму. Сьогодні, коли ми не повинні це робити, треба змусити себе щоденно вправлятися, інакше ризикуємо передчасно постаріти.

Ж.-К.К.: Дозвольте додати два уточнення до того, про що ви говорите. Пам'ять справді схожа на м'яз, який ми певною мірою можемо тренувати, — те ж саме стосується уяви. Не треба доводити себе до стану борхесового Фунеса, про якого ви згадували, до стану людини, що пам’ятає все і втратила солодкий привілей забуття. І ще: ніхто не вивчив більше текстів, ніж театральні актори. І, попри цю роботу, попри ці зусилля протягом цілого життя, ми знаємо багато прикладів хвороби Альцгеймера серед акторів, і я запитую себе, чому так сталося. Також я вражений, як і ви, поза сумнівом, збігом між розвитком штучної пам’яті, що стоїть у наших комп'ютерах і видається невичерпною, та хворобою Альцгеймера, ніби машини наступають на людей, роблячи нашу пам'ять непотрібною, сміховинною. Ми самі собі більше не потрібні. І це дивує та лякає, правда?

У.Е.: Треба обов’язково відокремлювати функцію від матеріального носія. Я можу ходити за допомогою ніг, але якщо я зламаю ногу, то більше не ходитиму. Те ж саме можна сказати і про мозок. Звісно, якщо сіра речовина постраждає від якоїсь форми фізичної дисфункції, десяти щоденно вивчених напам’ять віршів Расіна не вистачить. Один із моїх друзів, Джорджіо Проді, великий онколог і брат Романо Проді, який помер від раку, знав усе про цю хворобу і казав мені: «Якщо завтра ми всі зможемо жити до ста років, більшість із нас помре від раку». Чим більша тривалість життя, тим більша імовірність, що наше тіло якось розладнається. Цим я хочу сказати, що наш Альцгеймер є, можливо, просто наслідком того, що ми живемо довше.

Ж.-К.К.: Заперечую, Ваша Честь. Я нещодавно прочитав статтю в медичному журналі, де ішлося про те, що хвороба Альцгеймера помолодшала. Тепер вона може вразити і людей у віці сорока п’яти років.

У.Е.: Добре. Ну то я припиню вчити вірші напам'ять і почну пити дві пляшки віскі щодня. Дякую, що дали мені надію. «Гівно!» — як казав Убю.

Ж.-К.К.: Моя пам’ять тут доречно підкинула цитату: «Я пам’ятаю чоловіка з надзвичайною пам'яттю. Але я забув, що він знав». Я пам'ятаю тільки про забуття. Це означає, як я думаю, що наш діалог тепер дозволяє нагадати різницю поміж французькими іменниками «savoir» і «connaissance», які означають «знання». «Savoir» — це те, чого в нас багато, і те, що не завжди нам корисне. «Connaissance» — це перетворення «savoir» у досвід життя. Ми, можливо, можемо довірити машинам знання-savoir, а самі зосередитися на знанні-connaissance. Саме так треба розуміти фразу Мішеля Серра. Нам справді не залишається нічого, крім — яке полегшення! — розуму. Додамо, що питання, які ми ставимо про пам'ять і про які ми тут сперечаємося, будуть вихвалянням і абсурдом, якщо велика екологічна криза зруйнує людську расу і якщо, від катастрофи чи від вимирання, ми зникнемо. У мене в голові виринає остання фраза «Міфологій» Леві-Стросса: «Тобто, нічого». Останнє слово — «нічого». Наше останнє слово.