Розділ «Кури сто років вчилися не переходити дорогу»

У.Е.: До речі, про минуле, що нас наздоганяє. Я на своєму комп’ютері поставив найкращі радіостанції світу і маю колекцію десь із чотирьох десятків Oldies. Деякі американські радіостанції пропонують програму, що створена винятково під впливом 1920-30-х років. Всі інші пропонують досліджувати 1990-ті роки, які вже сприймаються як найбільш далеке минуле. Нещодавнє опитування пропонувало назвати ім'я Квентіна Тарантіно як найкращого режисера всіх часів. Опитана публіка, здається, не бачила ні Ейзенштейна, ні Форда, ні Веллса, ні Капру, ні інших. Це постійна хиба жанру опитування. Я написав книжку в 1970-х роках, яка була присвячена тому, як треба писати дисертацію, і цю книжку перекладено всіма мовами.[9] Перша рекомендація — а давав я поради про все — це ніколи не братися за теми сучасності. Там або бракує бібліографії, або й сама тема сумнівна. Завжди обирайте — казав я — класичну тему. Але більшість нинішніх дисертацій присвячені сучасним проблемам. Я отримую чимало дисертацій про мою творчість. Це божевілля! Як можна написати дисертацію про типа, який ще не вмер?

Ж.-К.К.: Якщо наша пам'ять коротка, то закономірно, що близьке минуле тисне на теперішнє, виштовхує його, витісняє в бік майбутнього, яке набуло форми величезного знаку запитання. Чи й знаку оклику. Де поділося теперішнє? Чарівний момент, в який ми живемо і який численні конспіратори намагаються в нас відібрати? Я іноді контактую з цими моментами, скажімо, в моєму селі, коли слухаю дзвін церкви, який щогодини б’є ноту «ля», що нагадує нам, ким ми є. «О, це ж лише п'ята година»… Як і ви, я багато подорожую, гублюся в коридорах часу, в часових поясах, тож мені все більше потрібно відновити зв’язок із теперішнім, яке стає для нас недосяжним. Інакше я почуватимуся загубленим. І навіть, можливо, мертвим.

У.Е.: Зникнення теперішнього, про яке ви кажете, пов’язане не тільки з тим, що раніше мода тривала три десятиліття, а тепер триває тридцять днів. Це також проблема старіння того, про що ми говоримо. Ви присвятили декілька місяців вашого життя тому, аби навчитися їздити на велосипеді, і цей багаж залишився з вами назавжди. Так само ви присвячуєте два тижні тому, щоб зрозуміти щось із нової комп’ютерної програми, але щойно ви навчилися нею користуватися, як вам пропонують і нав'язують нову. Це не проблема втрати колективної пам’яті. Це радше проблема лабільності теперішнього. Ми більше не живемо в спокійному теперішньому, а постійно докладаємо зусиль, аби приготуватися до майбутнього.

Ж.-К.К.: Ми перебуваємо у рухомому, мінливому, відновлюваному, ефемерному, в епосі, коли парадоксально — і ми про це казали — живемо все довше і довше. Без сумніву, очікувана тривалість життя наших дідусів і бабусь була коротшою за нашу, але вони жили в нерухомому теперішньому. Дідусь мого дядька, землевласник, кожного січня готував бюджет на рік, адже результати прожитого року майже точно дозволяли передбачити рік наступний. Нічого не змінювалося.

У.Е.: Колись ми готувалися до фінального іспиту, що позначав кінець довгої фази навчання: в Італії це «іспит зрілості», і Німеччині — Abitur, у Франції — baccalauréat. Після цього іспиту нікому більше не треба було нічому вчитися, хіба що еліта продовжувала навчання в університетах. Світ не змінювався. Вивчене можна було використовувати до кінця вашого життя та життя ваших дітей. З вісімнадцяти чи двадцяти років молоді люди виходили на епістемологічну пенсію. Службовець сучасного офісу повинен весь час актуалізовувати свої знання, інакше він втратить роботу. Складання випускного іспиту, що раніше було важливим ритуалом переходу, тепер нічого не означає.

Ж.-К.К.: Те, про що ви кажете, стосувалось і медиків. Вивчене в університеті надавалося до використання протягом цілої кар’єри. І те, що ви сказали про вимушене безкінечне навчання, стосується навіть пенсіонерів. Скільки літніх людей були змушені навчитися користуватися комп’ютерами, яких вони не знали під час активної праці? Ми приречені бути вічними студентами, як Трофімов у «Вишневому саді». Можливо, це й на краще, справді. В світах, які ми називаємо примітивними, які не змінюються, влада належить старим, тому що саме вони передають дітям знання. А от коли світ перебуває в стані постійної революції, саме діти вчать своїх батьків користуватися електронікою. Цікаво, чому їх вчитимуть їхні діти?