Розділ «Кури сто років вчилися не переходити дорогу»

Ж.-К.К.: Ми поговорили про носії тривалого зберігання, насміхаючись із самих себе, наших суспільств, які не знають, як надовго зберегти власну пам'ять. Але я думаю, що нам усім потрібні також більш тривкі пророки. Отой футуролог з Давоса, який не побачив і не почув наближення фінансової кризи та говорив про барель нафти за 500 доларів, чому він мав рацію? Звідки його подвійний погляд? У нього є диплом пророка? Барель нафти справді піднявся до 150 доларів, але потім упав нижче 50 доларів — без жодного розумного пояснення. Можливо, ціна знову зросте або знову знизиться. Ми нічого не знаємо. Майбутнє — це не професія.

Пророкам властиво — це і так, і не так — завжди помилятися. Не пам’ятаю, хто сказав: «Якщо майбутнє є майбутнім, то воно завжди непередбачуване». Важливою ознакою майбутнього є його постійна непередбачуваність. Мене завжди вражало, що у великій науковій фантастиці XX століття кінця 1950-х років жоден автор не зміг уявити появу пластмаси, яка сьогодні посідає важливе місце в нашому житті. Ми завжди уявляємо майбутнє, виходячи з того, що знаємо самі. Але майбутнє не випливає з того, що вже відоме. Тут можна навести тисячу фактів. Наприклад, коли в 1960-х я працював над сценарієм у Мексиці разом із Бунюелем у доволі віддаленому місці, то брав із собою маленьку друкарську машинку з чорною і червоною чорнильними стрічками. Якщо одна зі стрічок рвалася, то в сусідньому місті Зітакуаро знайти іншу на заміну було неможливо. Уявляю, як зручно нам було би працювати за комп'ютером! Але появу комп'ютера ми навряд чи могли передбачити.

Ж.-Ф. де Т.: Шана, яку ми віддаємо тут книжці, має на меті довести, що сучасні технології ще зовсім її не дискваліфікували. Проте, можливо, в певних випадках нам потрібно релативізувати прогрес, який ці технології має представляти. Я думаю про приклад, який ви, Жан-Клоде, вже згадали — приклад Ретіфа де ля тонна, що друкував на світанку тексти про спостережене вночі.

Ж.-К.К.: Це подвиг, поза сумнівом. Великий бразильський колекціонер Хосе Міндлін показав мені видання «Знедолених», надруковане в Ріо португальською мовою 1862 року, тобто в рік публікації у Франції. Всього за два місяці після виходу книжки у Франції! Поки Віктор Гюго писав, його видавець Етцель надсилав текст іноземним видавцям — розділ за розділом. Тобто, якщо це переформулювати, поширення твору було майже таким же, як і поширення нинішніх бестселерів, що виходять у багатьох країнах різними мовами одночасно. Тож іноді корисно з чимось порівняти наші технічні подвиги. У випадку з Віктором Гюго все відбувалося порівняно швидше, ніж тепер.

У.Е.: Є схожа історія про Алессандро Мандзоні, що 1827 року видав роман «Заручені», який з великим успіхом три десятки разів перевидавали пірати з усього світу, не заплативши автору ні копійки. Довелося створити ілюстроване видання з видавцем Редаелі Міланським та гравером Франческо Гоніном, а також контролювати видання — том за томом. Але неаполітанський видавець щотижня публікував піратські видання, тож усі гроші в цій справі було втрачено. Це ще одна ілюстрація відносності наших технічних подвигів. Але є й інші. У XVI столітті Роберт Фладд за рік видавав три-чотири книжки. Він жив у Англії. Книжки видавались у Амстердамі. Він отримував верстку, правив її, контролював процес створення гравюр, повертав у друкарню все зібране докупи… але як йому це вдавалося? Він же писав ілюстровані книжки обсягом у шістсот сторінок! Треба повірити, що тодішня пошта працювала краще за нинішню! Галілей листувався з Кеплером і всіма вченими свого часу. Він одразу ж дізнавався про всі відкриття.

Проте, напевно, ми могли би додати знак бемоль до цього порівняння, що ніби віддає перевагу давнім часам. У 1960-х я працював над перекладом (як редактор) книжки Дерека де Солла Прайса «Мала наука. Велика наука» («Little Science, Big Science»). Автор книжки за допомогою статистики доводить: кількість наукових публікацій XVII століття була такою, що добрий вчений міг бути в курсі всіх видань, натомість нині той самий вчений не може встигнути бодай ознайомитись із резюме опублікованих статей з кола його наукового зацікавлення. Напевно, сучасний вчений, навіть попри дуже ефективні способи комунікації, не має часу, який був у вченого Роберта Фладда для ведення стількох видавничих проектів…

Ж.-К.К.: Візьміть за приклад наші USB-флешки та інші способи зберігання й транспортування інформації. Тут ми теж нічого нового не вигадали. Наприкінці XVIII століття аристократи в мандри возили з собою маленькі валізки з дорожніми бібліотечками. Вони складалися з тридцяти-сорока книжок у кишеньковому форматі, і містили все те, що має знати порядна людина. Звісно, ці бібліотечки не вимірювались у гігабайтах, але сам принцип уже було створено. Це нагадало мені про іншу форму «скорочення», більш проблематичну. Протягом 1970-х років я жив у Нью-Йорку в помешканні одного кінопродюсера. Там не було книжок, окрім полиці, де стояли «шедеври світової літератури in digest form», тобто скорочені. Уявіть цей направду ірреальний факт: «Війна і мир» на п’ятдесяти сторінках, весь Бальзак у одній книжці. Я ніяк не міг оговтатися. Все було тут, але неповне, ампутоване. Який абсурд і яка величезна за ним стоїть робота!

У.Е.: Є скорочення — і є скорочення. Протягом 1930-1940-х років у Італії існував надзвичайний досвід «La Scala d’Oro». Це була серія книжок для читачів різного віку. Була серія для 7-8-річних, для 8-9-річних, також серія для дітей до 14 років, де всі книжки були пречудово ілюстровані найкращими майстрами того часу. І в тій серії знайшлося місце для всіх шедеврів літератури. Кожен такий твір, аби він був доступніший дитячій аудиторії, було переписано добрими дитячими письменниками. Звісно, це було дещо ad usum delphini.[7] Наприклад, Жавер не накладав на себе руки. Маю сказати, що я зрозумів усю правду про Жавера вже в старшому віці, коли прочитав повну версію «Знедолених». Але маю також визнати, що головне для мене вже було сказане.

Ж.-К.К.: Єдина відмінність: ота бібліотека скорочених текстів у квартирі продюсера була призначена для дорослого читача. Крім того, як я підозрюю, вона там була більше для демонстрування, ніж для читання. Тож калічення буває в усі часи. У XVIII столітті перші п'єси Шекспіра перекладає французькою абат Деліль, переписуючи фінали цих п'єс, додаючи пристойності та моральності — так само, як це було в «Знедолених» у серії «La Scala d’Oro». Наприклад, Гамлет не помирає. Шекспіра раніше перекладав — і доволі добре перекладав — лише Вольтер, та й то окремі короткі фрагменти, тож оце вперше французька публіка могла читати Шекспіра, нехай і в такій підсолодженій версії. І автор, якого вважали варварським і кривавим, виявився для них галантним і солодкавим.

Ви знаєте, як Вольтер переклав «То be or not to be, that is the question»? як «Arrête, il faut choisir et passer à l’instant / De la vie à la mort ou de l’être au néant».[8] Непогано, насправді. Можливо, заголовок Сартра «Буття і ніщо» було запозичено саме з цього перекладу «Гамлета» Вольтером.

Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви згадуєте перші флешки, якими були дорожні бібліотеки, що їх освічені люди возили з собою у XVIII столітті. Вам не здається, що більшість наших винаходів є здійсненням давніх мрій людства?

У.Е.: Мрія літати переслідує колективну уяву з прадавніх часів.

Ж.-К.К.: Я справді думаю, що численні винаходи нашого часу є конкретизацією дуже давніх мрій. Я казав про це своїм друзям-ученим Жанові Одузу та Мішелю Касе, коли ми разом працювали над «Бесідами про невидиме». Наприклад, я нещодавно занурився в читання відомої книги VI «Енеїди», в якій Еней спускається в Царство мертвих, аби віднайти там тіні, які для римлян були водночас і душами, що колись жили на землі, і душами, що колись житимуть. Часу там не існує. Королівство тіней Вергілія передчуває часопростір Ейнштейна. Я перечитував якісь сторінки з описом цієї подорожі, кажучи собі, що Вергілій уже спускався у віртуальний світ, в нутрощі величезного комп’ютера, де поспіхом блукають мовчазні аватари. Всі персонажі, яких можна зустріти в оцьому світі, вже були кимось або ж колись кимось стануть. Марцелій в «Енеїді» постає як молодий дивовижний чоловік, на якого багато покладали сподівань в часи Вергілія, але він, на жаль, рано помер. Тож коли до нього звертаються «Ти будеш Марцелієм» («Tu Marcellus eris»), при тому, що читачі знають, що він уже помер, то я тут бачу віртуальний вимір, всю потенційність того, хто міг би бути кимось незабутнім, можливо, провіденційного спасителя, на якого чекали, але який не став Марцелієм, помер молодим.

Вергілій ніби передбачав віртуальний світ, яким ми зараз насолоджуємося. Оте сходження до Пекла — це дуже приваблива тема, що її світова література втілювала по-різному. Єдиний спосіб, який нам дозволив побороти водночас і простір, і час, — проникнути до царства мертвих або тіней, подорожувати у минулому та майбутньому, в бутті та небутті. Досягнути таким чином певної форми віртуального безсмертя.

Мене завжди вражав інший приклад. У «Магабгараті» королева на ім’я Гандарі вагітніє, але ніяк не може народити. Та їй потрібно народити обов’язково, щоб дитина народилася раніше за дитину дружини чоловікового брата, тому що правителем стане первісток. Вона просить служницю взяти металеву палицю та бити по животу з усіх сил. Зрештою, з її вагіни вилітає й котиться підлогою металева куля. Вона хоче її викинути, приховати, аж поки хтось порадив розрізати кулю на сто шматочків і покласти кожен у горщик — це допоможе їй народити сто синів. Так і сталося. Правда, це вже образ штучного запліднення? Оті горщики — то хіба не пробірки?

Ми можемо без зусиль згадувати нові і нові приклади. В тій же «Магабгараті» ідеться про зберігання, транспортування та використання сперми. Діва Марія однієї ночі в Каланді замінила селянину відрізану ногу: ось і трансплантація. А скільки було клонувань, використання сперми вже мертвого чоловіка? А скільки було химер, які, здавалося б, назавжди зникли, — цапина голова, зміїний хвіст, лев’ячі кігті — і може, все це знову постає в лабораторних мріях?

У.Е.: У майбутнє дивилися не автори «Магабгарати». Це ми нині усвідомлюємо мрії людей минулого. Ви кажете правду. Ми, наприклад, вже от-от реалізуємо мрію про Фонтан молодості. Ми живемо все довше і можемо дійти до краю життя в непристойно добрій формі.

Ж.-К.К.: За п’ятдесят років усі ми будемо біонічними творіннями. Наприклад, на вас, Умберто, я дивлюся штучними очима. Мені зробили операцію на кришталиках очей три роки тому, коли в мене почалася катаракта, і це позбавило мене потреби носити окуляри, вперше в житті. Операція дає гарантований результат на п'ятдесят років! Сьогодні я насолоджуюся здоровими очима, але одне з колін мене підводить. Тож я маю вирішити, чи хочу його замінити. Певною мірою, на мене чекає протез. Як мінімум, один.

Ж.-Ф. де Т.: Майбутнє передбачити неможливо. Теперішнє постійно оновлюється. Минуле, що мало би надавати джерела для референцій і комфорту, відповідей уникає. Поговоримо про непостійність?

Ж.-К.К.: Майбутнє не зважає ні на минуле, ні на теперішнє. Авіаконструктори сьогодні працюють над створенням літаків, які будуть готові до використання аж за двадцять років, але працюватимуть на керосині, якого в ті часи вже, можливо, не буде. Що насправді мене вражає, так це повне зникнення теперішнього. Ми як ніколи одержимі модами ретро. Минуле нас наздоганяє на повній швидкості, і незабаром ми будемо одержимі модами попередніх трьох місяців. Майбутнє є, як і завжди, непевним, і теперішнє звужується та зникає.