Розділ «Немає нічого менш тривкого, ніж «носії тривалого зберігання»»

Це буде святим письмом? Чернетка, пазл. От у буддизмі дещо інше. Будда також нічого не написав. Але, на відміну від Христа, Будда набагато довше говорив. Припускають, що Ісус мав усього два чи три роки активного проповідування. Будда, навіть без писання, викладав своє вчення протягом тридцяти п’яти років. Його дуже близький учень Ананда вже наступного дня після смерті Будди почав записувати його слова з допомогою групи інших учнів. «Бенареська проповідь» — перші слова Будди, текст, який містить знамениті «Чотири Благородні Істини», що були вивчені з пам’яті та дбайливо відтворені на письмі; їх вивчають як основу в усіх школах буддизму — це буквально аркушик паперу, не більше. Початок всього буддизму — це аркушик паперу. І цей простий аркушик, завдяки записам Ананди, згодом спричинив появу мільйонів книжок.

Ж.-Ф. де Т.: Збережений аркушик. Можливо, тому, що інші зникли. Як знати? Віра надає цьому тексту особливої цінності. Але, можливо, справжнє вчення Будди було написане в слідах або в документах, які нині забулись чи зникли?

Ж.-К.К.: Можливо, справді варто стати в класичну драматичну ситуацію: світ загрожений, і ми маємо зберегти певні артефакти, помістити їх у надійному місці. Припустімо, цивілізації загрожує велика кліматична катастрофа. Діяти треба швидко. Ми не можемо захистити все, забрати все. Що ми виберемо? І на якому носії?

У.Е.: Ми вже бачили, що нові носії швидко стають застарілими. Навіщо цей ризик — опинитися серед купи німих нечитабельних об'єктів? Вже є науковий доказ переваги книжок над іншими об’єктами, що їх наші культурні індустрії вивели на ринок протягом останніх років. Тож якби я мав врятувати щось таке, що можна легко транспортувати і що довело свою спроможність протистояти впливу часу, то обрав би книжку.

Ж.-К.К.: Ми порівнюємо наші сучасні технології, більш-менш пристосовані до життя людей, які поспішають, із тим, чим є книжка та її способи виробництва й поширення. Я наведу приклад того, як книжка також може іти слід у слід за рухом Історії, піддаватися її ритму. Щоб написати «Паризькі ночі», Ретіф де ля Бретонн пройшов столицею та просто описав усе, що побачив. Чи справді він був очевидцем усього описаного? Коментатори про це сперечаються. Ретіф був відомий як чоловік-фантазер, який легко свій уявний світ подавав як реальний. Наприклад, щоразу, як він описує злягання з повією, то виявляє, що вона — одна з його доньок.

Два останні томи «Паризьких ночей» написані під час Великої Французької революції. Ретіф не лише описує свої ночі, він їх пише і друкує щоранку у власному підвалі. І, оскільки протягом цього непевного часу йому не вдається знайти папір, він збирає на вулицях під час своїх прогулянок афіші, які варить і отримує паперову масу дуже низької якості. Папір у цих двох останніх томах — геть не такий, як у перших. Інша прикмета його праці — це те, що він друкує текст із абревіатурами та скороченнями. Пише «Рев.» замість «Революція», наприклад. Це дивує. Така книжка сама собою виказує поспіх людини, що хоче описати події, рухатись із швидкістю Історії. І якщо описані факти неправдиві, то Ретіф — неймовірний брехун. Наприклад, він бачив персонажа, якого назвав «торкачем». Цей чоловік скромно гуляв у натовпі навколо ешафота і щоразу, як падала чиясь голова, торкався сідниць котроїсь із жінок.

Саме Ретіф пише про трансвеститів, яких називали «ожіночненими» під час Революції. Також я не забуду сцену, про яку ми багато мріяли разом із Мілошем Форманом. Засудженого на смерть возом везуть до ешафота разом із іншими. З ним маленький песик, який прибився до нього. Перед стратою він звертається до натовпу із запитанням, чи ніхто не хоче забрати песика собі. Уточнює, що тварина дуже вірна. Він тримає песика в руках, він готовий його подарувати. Публіка відповідає шквалом проклять. Гвардійцям набридає чекати, вони виривають песика з рук засудженого, його гільйотинують. Песик скавучить і лиже кров свого господаря з кошика, куди впала голова. Розлючені гвардійці вбивають песика багнетом. Натовп починає лютувати: «Убивці! Як вам не соромно? Що цей бідолашний собака вам заподіяв?»

Я трохи збився на манівці, та виклик Ретіфа — книжка-репортаж, книжка «в прямому ефірі» — мені видається унікальним. Але повернімося до нашого питання: які книжки ми спробуємо врятувати у разі біди? Якщо у вас будинок загорівся, то які твори ви намагатиметеся врятувати насамперед?

У.Е.: Після того, як я так добре говорив про книжки, дозвольте мені сказати, що я схопив би зовнішній жорсткий диск на 250 Гб, де містяться всі мої тексти за останні тридцять років. Після цього, якби я міг, то намагався би врятувати одну з моїх старовинних книжок — не обов'язково найдорожчу, але ту, яку люблю найбільше. От тільки: як вибрати? Я вподобав багато із них. Сподіваюся, в мене не буде часу на довгі роздуми. Припустімо, я візьму з собою томик «Peregrinatio in Terram Sanctam» Бернарда фон Брейденбаха, надрукований Петером Драхом 1490 року, із витонченими гравюрами на багатьох складених аркушах.

Ж.-К.К.: А я, поза сумнівом, врятував би рукопис Альфреда Жаррі, рукопис Андре Бретона, книжку Льюїса Керрола, в якій лежить ним написаний лист. Сумна історія трапилась із Октавіо Пасом. Вся його бібліотека згоріла. Трагедія! Можете собі уявити, яка в Октавіо Паса бібліотека! В ній було багато книжок сюрреалістів із авторськими присвятами. Йому це дуже боліло протягом останніх двох його років.

Якби мені поставили таке ж питання про фільми, то було би складніше відповісти. Чому? Тому що, знову кажу, багато фільмів зникло. Є навіть такі, над якими я працював і які вже не можна відтворити, їх не вдасться реставрувати. Якщо негативи втрачено, то й фільму більше нема. А якщо негативи десь є, то дістати їх — це ціла історія, та й копіювати їх дорого коштує.

Мені здається, що всесвіт образів, особливо кіно, чудово ілюструє проблему експонентального прискорення технічного розвитку. Ви та я народились у століття, що вперше в історії винайшло нові мови. Якби наші діалоги відбувалися сто двадцять років тому, то ми могли би наводити приклади хіба що театру та книжки. Радіо, кіно, запис голосу і звуків, телебачення, синтетичні образи, комікси — всього цього не було. І щоразу, як виникала нова технологія, вона мала продемонструвати свою невідповідність правилам і страхам, які зазвичай передували появі будь-якого нового винаходу. Вона претендувала на винятковість. Так, ніби нова технологія автоматично несла зі собою природну здатність усіх користувачів нею послуговуватися. Ніби несла зі собою нові таланти. Ніби закликала відкинути все минуле — відкинути разом із неписьменними та всіма тими, хто наважиться опиратися.

Я був свідком такого шантажу протягом усього мого життя. Хоча насправді все навпаки. Кожна нова техніка вимагає нової ініціації та освоєння нової мови, і вони тривають тим довше, чим більше наша свідомість сформована використанням попередніх мов, які передували появі нового. Починаючи з 1903–1905 років формується нова мова кіно, яку конче треба знати всім. Багато хто з романістів вважав, що може перейти від романного письма до письма сценарного. Вони помилялися. Вони не помічали, що ці два тексти — роман і сценарій — передбачають насправді два різні види письма.

Техніка — це в жодному разі не полегкість. Це вимога. Немає нічого складнішого, ніж писати п'єси для радіовистави.