Розділ «Немає нічого менш тривкого, ніж «носії тривалого зберігання»»

Ж.-К.К.: А про телебачення годі й казати. Зберігати архіви телебачення спершу виглядало як абсурд. Створення INA (Національного аудіовізуального інституту), що відповідає за збереження архіву аудіовізуальних матеріалів, стало радикальною зміною перспективи.

У.Е.: Я працював на телебаченні 1954 року і згадую, що все йшло наживо, тож ми не використовували запис. Був прилад, який називався «Transcriber» — ще до того, як це слово з’явилось у англосаксонських головах. Він передбачав всього-на-всього зйомку екрана на камеру. Але, оскільки така зйомка була дорогою і виснажливою, доводилося користуватися нею вибірково. Так багато чого було втрачено.

Ж.-К.К.: Можу дати добрий приклад із цієї ж галузі. Це майже як інкунабула — але телевізійна. Десь 1951 або 1952 року Пітер Брук зняв для американського телебачення «Короля Ліра» з Орсоном Велсом у головній ролі. Але ці програми показували без жодного технічного забезпечення, тож ніщо не могло зберегтися. Хоча «Король Лір» Брука таки зберігся. Так сталося тому, що хтось знімав екран телевізора, поки в ефірі йшов фільм. І тепер це головний експонат Музею телебачення в Нью-Йорку. Це мені багато в чому нагадує історію книжки.

У.Е.: Лише певною мірою. Ідея колекціонувати книжки — дуже давня. Тому з книжками не відбулося того, що відбулося з фільмами. Культ списаної сторінки, згодом — книжки, такий же давній, як і письмо взагалі. Ще римляни хотіли володіти сувоями текстів і колекціонувати їх. Книжки ми втрачали з іншої причини. Вони зникали внаслідок релігійної цензури, а також тому, що бібліотеки спалювали за першої-ліпшої нагоди, як і собори, бо і ті, і ті були збудовані переважно з дерева. Собор або бібліотека, що горять у Середні Віки — це десь як сцена падіння літака у фільмі про війну на Тихому океані. Це було звично. Той факт, що наприкінці роману «Ім'я троянди» бібліотека згорає, зовсім не екстраординарний для минулої доби.

Але ті ж причини, з яких бібліотеки спалювали, змушували людей збирати книжки в безпечних сховках і їх колекціонувати. Робити це почали ще монахи. Можливо, численні походи варварів на Рим і їхня звичка палити місто змусили замислитися над пошуком безпечного місця для книжок. Що може бути безпечнішим за монастир? Так деякі книжки почали зберігати поза досяжністю можливих небезпек. Цілком природно, що довелося вибирати і рятувати одні книжки замість інших. Так ми почали фільтрувати.

Ж.-К.К.: Натомість культ рідкісних фільмів щойно зародився. Можна знайти навіть колекції сценаріїв. Наприкінці зйомок сценарій, зазвичай, викидали, як і оригінали коміксів для газет, про які ви казали. Проте, починаючи з 1940-х років, почали замислюватися, чи не має сценарій певної цінності і після зйомок фільму. Цінності бодай комерційної.

У.Е.: Це тепер ми вже знайомі з культом знаменитих сценаріїв, наприклад, сценарію «Касабланки».

Ж.-К.К.: Особливо це стосується, звісно ж, сценаріїв, на яких збереглися рукописні позначки режисера. Я бачив, як сценарії Фріца Ланга з його власними записками перетворилися на предмети бібліофілії внаслідок майже фетишистського захвату, та й з іншими, що їх затято збирали аматори, це сталося. Але би хотів повернутися до теми, яку почав вище. Як сьогодні створити фільмотеку, який носій вибрати? Неможливо зберігати вдома фільми на плівці, адже знадобиться і кабіна механіка, і спеціальна зала, місце для складу. У фільмів на касетах з магнітною плівкою, як ми знаємо, блякнуть кольори, швидко втрачається якість розрізнення. DVD теж довго не протягнуть. Крім того, як ми вже згадували, достеменно не відаємо, чи в майбутньому в нас буде достатньо енергії для функціонування всіх наших машин. Згадаймо велику аварію в Нью-Йорку в липні 2006 року, коли зник струм. Уявіть, що така аварія триватиме довше і на більшій території. Без електроструму все пропаде. Натомість, коли вся наша аудіовізуальна спадщина зникне, ми протягом світлового дня зможемо читати книжки, увечері користуючись свічками. XX століття є першим століттям, що залишило по собі рухомі картинки про себе, про свою історію, а також записані звуки — але на непевних носіях. Дивно: ми не маємо звуків з минулого. Звісно, ми можемо уявити, що незмінними лишилися щебет птахів і дзюрчання струмків…

У.Е.: Але змінилися людські голоси. В музеях ми відкриваємо для себе малі розміри ліжок наших предків — значить, люди були менші. Це означає і інший тембр голосу. Коли я слухаю старі платівки Карузо, то запитую себе, чи різниця між його голосом і голосами сучасних великих тенорів спричинена технічними якостями запису, чи відмінністю людських голосів початку XX століття? Між голосами Карузо і Паваротті пролягають десятиліття білків і розвитку медицини. Італійські емігранти в Сполучених Штатах Америки мали зріст, скажімо, 1 метр 60 сантиметрів, а їхні онуки сягають уже 1 метру 80 сантиметрів.

Ж.-К.К.: Коли я опікувався вже згаданою школою Fémis, то одного разу попросив студентів виконати таку вправу — відновити шуми та звуковий фон минулого. Я запропонував це зробити, взявши за основу сатиру Ніколя Буало «Les Embarras de Paris», створивши його звукову доріжку. Також я уточнив, що вулиці були вимощені деревом, колеса на каретах — металеві, будинки — низькі тощо. Поема починається словами «Qui frappe l’air bon Dieu de ces lugubres cris?»(«Хто, Господи, б'є повітря своїми тужливими криками?») А що таке «тужливий» крик у XVII столітті, в Парижі, вночі? Цей досвід пірнання в минуле за допомогою звуків — захопливий, але тяжкий. Як перевірити?

В кожному разі, якщо візуальна та звукова пам'ять людства про XX століття зітреться внаслідок якоїсь великої поламки електромережі, у нас завжди залишиться книжка. Ми завжди знайдемо спосіб навчити дитину читати. Ідея про втрату культури, про занепад пам’яті давня, ми це знаємо. Поза сумнівом, вона така ж давня, що й саме письмо. Ось інший приклад, який я беру з історії Ірану. Ми знаємо, що один із осередків перської культури був на території сучасного Афганістану. Коли монгольська загроза протягом XI–XII століть увиразнюється — а монголи руйнували все на своєму шляху, — інтелектуали та митці міста Балх, серед яких був і батько Румі, покинули місто та забрали з собою найцінніші рукописи. Вони пішли на захід, до Туреччини. Румі до самої смерті мешкатиме в місті Конья, що в Анатолії. В цій історії є анекдот про одного з утікачів, який пішов дорогою вигнання та дійшов до крайньої бідності, а спав на цінних книжках — замість подушок. Ці книжки сьогодні безцінні. В Тегерані якось я роздивлявся колекцію старовинних ілюстрованих рукописів. Чудо. І тут постає запитання всіх великих цивілізацій: що робити із загроженою культурою? Як її рятувати? І що рятувати?

У.Е.: І якщо порятунок таки відбувається, якщо таки є час врятувати знакові об'єкти культури в безпечному місці, то все одно врятувати рукопис, книжку, інкунабулу простіше, ніж скульптуру або картину.

Ж.-К.К.: Залишається ще одна невирішена загадка — volumina, сувої античного Риму, зникли. Проте заможні римські патриції утримували багаті бібліотеки з тисячами об’єктів. Деякі з них ми можемо читати в Бібліотеці Ватикану, але більшість із них до наших днів не дійшла. Найдавніший фрагмент Євангелія, який нам вдалося зберегти, датується аж IV століттям. Я пам’ятаю, як у Ватикані милувався рукописом «Георгік» Вергілія, що датовані IV або V століттям. Розкішно. Більшу частину кожної сторінки займала ілюстрація. А от цілого сувою volumen я ніколи в житті не бачив. Найстаріші письмена, рукописи з Мертвого моря, я бачив у Єрусалимському музеї. Їх вдалося зберегти завдяки особливим кліматичним умовам. Так само, як і єгипетські папіруси, що є одними з найдавніших.

Ж.-Ф. де Т.: Ви згадуєте про папірус і, можливо, папір як носії письма. Безумовно, тут ми маємо враховувати і ще давніші артефакти історії книжки…

Ж.-К.К.: Звісно. Носії письма численні — стели, дощечки, тканина. Є письмо і письмо. Але більше за носій нас цікавить зміст, який передається на цих фрагментах і зміг уникнути імовірного немислимого минулого. Я би хотів показати зображення, що я отримав нині вранці — я знайшов його в каталозі аукціонного дому. Ідеться про відбиток ноги Будди. Уявімо собі. От іде Будда. Він рухається власною легендою. Одна із фізичних ознак Будди — це написи на його стопі. Важливі написи, про це навіть нагадувати не варто. І коли він іде, то на землі залишаються відбитки, ніби від гравюри.

У.Е.: Це ніби відбитки на «Алеї слави», що на голлівудському бульварі, хоча тоді ще не було ні алеї, ні бульвару.

Ж.-К.К.: Можна і так сказати. Тобто Будда навчав ідучи. Достатньо просто читати його сліди. І цей слід — це не будь-який зі слідів. Відбиток у собі резюмує весь буддизм, тобто всі вісімсот приписів, які становлять всі одухотворені та неодухотворені світи і над якими панує розум Будди. Але ми там бачимо також і різні види ступ, маленьких храмів, коліс Дхарми, тварин і дерев, води, світла, наг,[5] дарунків — все це міститься в одному відбитку розміром зі стопу Будди. Це друкарство до появи друкарства. Це друкарство символічне.

Ж.-Ф. де Т.: Скільки відбитків, стільки й повідомлень, які розшифровуватимуть учні. Як не пов'язати питання початку історії письма з питанням про творення наших священних текстів? Саме з цих текстів, укладених за незрозумілою нам логікою, почнуться великі рухи віри. Але на яких саме засадах? Яку цінність мають ці відбитки ноги або наші «чотири» Євангелія, наприклад. Чому чотири? Чому саме ці чотири?

Ж.-К.К.: Чому чотири, якщо їх справді було чимало? І навіть таке: вже після вибору цих чотирьох Євангелій церковниками на соборі інші Євангелія продовжують з'являтися. Вже у XX столітті було знайдене Євангеліє від Фоми, як його називають, давніше за Євангелія від Марка, Луки, Матвія та Іоанна, і воно містить лише цитати зі слів Христа.

Більшість спеціалістів сьогодні ладна визнати, що існувало оригінальне Євангеліє, яке називають Q Gospel, тобто Євангеліє-початок і яке можливо відновити за Євангеліями від Луки, Матвія та Іоанна, оскільки всі три посилаються на одні і ті ж джерела. Це оригінальне Євангеліє повністю зникло. Але, відчуваючи його існування, спеціалісти працювали над його відновленням.