Розділ «Похвала гпупоті»

Ж.-Ф. де Т.: Можливо — це припущення — ми можемо дивитися на глупоту як на старе зло, із яким усі доступні нові технології допомагають боротися? Чи могли би ви підтвердити позитивну динаміку?

Ж.-К.К.: Я опираюся тому, щоби дивитися на нашу епоху песимістично. Це надто легко, всі так чинять. Проте… Процитую відповідь Мішеля Серра на запитання журналіста — вже не знаю, який там був контекст — про рішення збудувати Асуанський гідровузол, яке поставило під загрозу зникнення багатьох археологічних пам’яток. Мішель Серра дивувався, що для будівництва тієї греблі було створено комітет, де зібрали інженерів з гідравліки, спеціалістів із різних матеріалів, бетонувальників, можливо, навіть екологів, але там не було ані філософа, ані єгиптолога. Журналіста здивувало, що це здивувало його співрозмовника. «Чим би міг допомогти філософ у роботі такого комітету?» — запитав він. «А він помітив би відсутність єгиптолога», — відповів Мішель Серра.

А й справді, де може пригодитися філософ? Хіба ота відповідь пов’язана чудесним чином із темою нашої розмови — глупотою? У якому віці та в який спосіб ми маємо зустрітись із тупістю, вульгарністю, ідіотською та злою впертістю, властивими нашому щоденному життю, з якими ми маємо миритися? У Франції відбувається своєрідна дискусія — тут про все дискутують — про вік, у якому варто починати вивчення філософії. Сьогодні діти відкривають її для себе у випускних класах старшої школи. Але чому так пізно? Чому би так само не почати вивчення антропології, що є дверима до культурного релятивізму?

У.Е.: Неймовірно, що у найбільш філософській країні світу — Німеччині — в старшій школі не викладають філософію. В Італії, натомість, під впливом ідеалістичного німецького історицизму, вступ до історії філософії триває три роки, що дуже відрізняється від того, що пропонують у Франції як вступ до філософічної активності. Я певен: корисно було би знати щось про те, що думали філософи, — від досократиків і до наших днів. Найбільший ризик для наївних студентів — це думати, що хто останній, за тим і правда. Але я не знаю, як впливає на молодь вивчення філософії в той спосіб, в який її викладають у Франції.

Ж.-К.К.: Від цьогорічної програми я почуваюся повністю розгубленим. Програму було розділено на багато частин: загальна філософія, психологія, логіка та мораль. Але як можна скласти підручник із філософії? Особливо для культур, які не знали філософії в тому сенсі, в якому знали її ми? Це ж зауваження я озвучував нещодавно і стосовно антропології. Наприклад, поняття «філософського концепту» є цілковито західним. Спробуйте пояснити, що таке «концепт», індусу, нехай і дуже рафінованому, або поняття «трансцендентність» — китайцю! Розширимо наше питання про освіту, без претензій щось виправити. З часів так званої реформи Жуля Феррі навчання у французьких школах — безкоштовне, але й обов'язкове для всіх. Це означає, що Республіка зобов'язалася навчити одного й того ж усіх громадян, без обмежень, але й знаючи, що більшість учнів зійдуть із дистанції, а метою було бажання шляхом добору сформувати еліти, що керуватимуть країною. Цією системою я чудово скористався: без Жюля Феррі з вами тут не розмовляв би. Я був би старим бідним селянином на півдні Франції. Хто знає, ким ще я міг би бути?

Вся освітня система обов’язково є відбитком суспільства, що її породило, розробило, зробило обов’язковою. Проте в часи Жюля Феррі французьке та італійське суспільства дуже відрізнялися від того, яким вони є сьогодні. У часи III Республіки 75 % французів були селянами, робітники становили близько 10–15 %, а ті, що ми називаємо елітами, були ще нечисленнішими. Замість цих 75 % сьогодні залишилося всього 3–4%, але освітній принцип не змінився. В часи Жюля Феррі ті, кому не вдавалося щось плідне зробити зі своїм шкільним навчанням, знаходили собі роботу в сільському господарстві, ставали робітниками, ішли працювати як прислуга. Всі ці професії поступово зникли, натомість з’явилася робота в сфері послуг та на керівних посадах, а ті, хто не зміг скласти іспити на отримання атестату про середню освіту, перебувають у вільному падінні. Немає нічого, щоб їх прийняло та амортизувало падіння. Наше суспільство зазнало метаморфоз, а освітня система залишається загалом незмінною, принаймні за своїми засадами.

Додайте сюди також той факт, що нині набагато більше жінок здобувають вищу освіту та претендують на низку посад, що їх раніше обіймали тільки чоловіки, за обставин, що кількість традиційно бажаних посад не змінилася. Водночас ремісничі спеціальності більше не надихають маси, вони продовжують хіба пробуджувати в когось покликання. Декілька років тому я був членом журі, що вручало премії найкращим творцям у сфері декоративно-ужиткового мистецтва, які досягли вершин ремісництва. Я був здивований тим, що за матеріали і техніки використовують ці люди, вражений їхнім талантом. В цій галузі, принаймні, нічого не втрачено.

У.Е.: Так, у наших суспільствах, де перед усіма стоїть проблема працевлаштування, молоді люди знову відкривають для себе ремісничі спеціальності. Це вже визнаний факт в Італії та, без сумніву, у Франції чи інших західних країнах також. Коли мені траплялося зустрічати нових ремісників, які помічали на кредитці моє ім’я, то виявлялося, що вони часто читали деякі мої книжки. Ті ж ремісники п’ятдесят років тому, оскільки вони не закінчили повного шкільного курсу, навряд чи б читали ці книжки. Нові ж ремісники здобули вищу освіту до того, як почати займатися такою ужитковою спеціальністю.

Якось друг розповів мені історію про те, як йому разом із приятелем-філософом трапилося зловити таксі біля Прінстонського університету в Нью-Йорку. Шофер, за версією мого друга, був схожий на ведмедя, його обличчя ледь проглядало з-за розпатланого волосся. Він почав із ними розмову, щоби розпитати, хто вони. Вони пояснили, що викладають у Прінстоні. Але шофер хотів більше подробиць. Колега, трохи роздратований, сказав, що займається трансцендентальною редукцією та епохе… і тут шофер його перебив і перепитав: «You mean Husserl, isn’t it?»

Це був, очевидно, студент філософії, що підробляв таксистом, аби платити за навчання. Але в ті часи таксист, який знав про Гусерля, був рідкісним видом. Сьогодні вам може трапитися водій, який поставить вам класичну музику та розпитає про вашу останню працю з семіотики. І зовсім навіть не сюрреально.

Ж.-К.К.: На загал це добрі новини, хіба ні? Мені здається, що екологічні небезпеки, зовсім не вигадані, можуть загострити наш розум і вберегти нас від надто тривалого і надто глибокого сну.

У.Е.: Ми можемо наполягати, що прогрес культури очевидний і стосується тих категорій суспільства, які раніше з нього були традиційно усунуті. Але водночас глупоти все стільки ж. І так сталося не тому, що раніше селяни мовчали, бо були дурні. Освічена істота — не обов'язково розумна. Зовсім ні. Але сьогодні всі ці люди хочуть, аби їх почули, і фатальним чином стається так, що вони вибалакують всього-на-всього власну глупоту. Тож скажімо, що раніше глупота не виставлялася напоказ, про неї можна було не знати, натомість нині вона кричить про себе.

Водночас дуже обережно треба говорити про межу між розумом і дурістю. Коли мені потрібно замінити лампочку, я стаю повним кретином. У вас у Франції є жарт про те, «скільки потрібно…, аби замінити лампочку?» Ні? У нас в Італії є велика серія таких жартів. Раніше головними героями ставали мешканці Кунео, міста в П’ємонті. «Скільки треба жителів Кунео, щоби замінити лампочку?» Правильна відповідь — п’ять: один тримає лампочку, інші крутять стіл під ним. Але подібна історія є і в США: «Скільки треба каліфорнійців, щоби замінити лампочку? — П'ятнадцять: один міняє лампочку, чотирнадцять запозичують його досвід».

Ж.-К.К.: Ви сказали про мешканців Кунео. Кунео — на півночі Італії. У мене враження, що у кожного народу дурніші люди — на Півночі.

У.Е.: Звичайно. Саме на Півночі люди більше хворіють на зоб, саме на Півночі є гори, що символізують ізоляцію, саме на Півночі ще виникали варвари, що стирали наші міста з лиця землі. Це помста людей з Півдня, у яких менше грошей і які технічно менш розвинуті. Коли Боссі, голова расистського руху Ліга Півночі, вперше приїхав до Риму, аби виголосити там промову, то люди на вулиці розмахували плакатами з такими словами: «Коли ви ще жили на деревах, ми вже базікали».

Люди з Півдня завжди закидали людям з Півночі брак культурності. Культура іноді стає останньою пружиною технологічної фрустрації. Зверніть увагу, що з часом мешканців Кунео в італійських анекдотах замінили на поліцейських — carabinieri. Але наші жандарми геніально грають у ту репутацію, що в них є. Що, в певному сенсі, свідчить про їхній розум. Після жандармів настала черга футболіста Франческо Тотті, який дав початок справжньому феєрверку. Тотті зреагував публікацією всіх анекдотів про себе, книжка добре продавалася, а зароблені гроші було витрачено на благодійність. Джерело саме собою пересохло, і кожен змінив свою думку про нього.